Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 26)

Батько Вепр зиркнув на усміхнений, стривожений образ материнської неефективності, що тупцював неподалік.

— СКІЛЬКИ ТОБІ РОКІВ, ХЛОПЧИКУ?

Малий закотив очі.

— Не з цього треба починати, — сказав він. — Я ж і раніше тут був, знаєш. Спочатку треба спитати, як мене звати.

— ААРОН ФІДЖЕТ, «СОСНИ», БІЧНА ВУЛИЦЯ, АНК-МОРПОРК.

— Так і знав, що тебе попередили, — сказав Аарон. — Гадаю, ці люди, переодягнені ельфами, випитують усе в матерів.

— ТОБІ ВІСІМ РОКІВ, А ЗА ПОВЕДІНКОЮ... ТЯГНЕШ НА УСІ СОРОК П’ЯТЬ, — сказав Батько Вепр.

— Напевно, при оплаті заповнюється анкета, — сказав Аарон.

— І ХОЧЕШ ТИ «БЕЗПЕЧНИХ РЕПТИЛІЙ РІВНИНИ СТО» ГОРІХОВОГО ВИРОБНИЦТВА, ВИСТАВКОВУ ШАФУ, АЛЬБОМ ДЛЯ КОЛЕКЦІОНУВАННЯ, БАНКУ ДЛЯ КОНСЕРВУВАННЯ І ПРЕС ДЛЯ ЯЩІРОК. А ЩО ТАКЕ ПРЕС ДЛЯ ЯЩІРОК?

— Їх не приклеїш, поки вони об’ємні, хіба сам не розумієш? Я сподіваюся, що вона тобі розповіла про них, коли я на якусь мить затримався перед вітриною з олівцями. Слухай, може, кінець цим жартикам? Сунь мені мого апельсина, і казці кінець.

— Я МОЖУ ДАТИ ТОБІ БІЛЬШЕ, НІЖ ЯКИЙСЬ АПЕЛЬСИН.

— Так, так, усе це я вже чув. Ймовірно, довелося звернутися до спільників для залучення довірливих клієнтів. Нічого собі, у тебе навіть борода фальшива. До речі, старий, знаєш, що твоя свиня...

— ТАК.

— Кілька дзеркал, мотузки й трубка, от і все. Навіть мені це здалося занадто штучним.

Батько Вепр клацнув пальцями.

— Зрозумів, схоже на певний сигнал, — сказав хлопчик. — Дуже тобі дякую.

— ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ, — побажав Батько Вепр хлопчику, що поспішно віддалявся.

Дядечко Важкий поплескав його по плечу.

— Чудово, пане, — сказав він. — Дуже терпляче. На вашому місці я б добряче зацідив йому у вухо.

— О, ПЕРЕКОНАНИЙ, НЕЗАБАРОМ ВІН ПОБАЧИТЬ, НАСКІЛЬКИ ПОМИЛЯВСЯ, — червоний каптур повернувся так, що лише Альберт міг зазирнути всередину. — ВІДРАЗУ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ВІДКРИЄ КОРОБКИ, ЯКІ НЕСЕ ЙОГО МАТІР... ХО. ХО. ХО.

— Не так туго! Не так туго!

— ПИСК.

Поки Сюзен продовжувала досліджувати полиці в каньйонах величезної бібліотеки Смерті, настільки гігантської, що в ній могли би зароджуватися хмари, якби на це наважилися, за нею розгорілася суперечка.

— Добре, добре, — сказав голос, який вона намагалася проігнорувати. — Ніби нормально. Я ж повинен рухати крилами, правда?

— Ах, — пробурмотіла Сюзен під ніс. — Батько Вепр...

Йому присвятили не одну книгу, а цілу полицю. Перший том, здавалося, був написаний на сувої із чиєїсь шкіри.

Батько Вепр був дійсно старий.

— Чудово-чудово. Який у мене вигляд?

— ПИСК.

— Панно? — звернувся крук, прагнучи почути іншу думку.

Сюзен підняла очі. Повз неї пролетів крук, сяючи яскраво-червоними грудьми.

— Ців-ців, — сказав він. — Цвінь-цвірінь. Скок-скок, скачу собі в лісок...

— Так ти нікого, крім себе, не надуриш, — заявила Сюзен. — Он там видніється мотузка.

Вона розгорнула сувій.

— Можливо, варто сісти на засніжену колоду, — пробурмотів крук позаду неї. — Напевно, уся хитрість полягає в цьому.

— Я не можу це прочитати! — скрикнула Сюзен. — Ці літери... дивні...

— Ефірні руни, — пояснив крук. — Зрештою, Батько Вепр — не людина.

Сюзен провела руками по тонкій шкірі. Під її руками... забігали обриси.

Прочитати сувій вона не могла, але відчути... Сюзен вдихнула різкий запах снігу, настільки відчутний, що з її рота пішла пара. Чулися звуки, стукіт копит, тріск гілок у замерзлому лісі...

Яскрава сліпуча куля...

Сюзен отямилася й відштовхнула сувій подалі. Вона розгорнула наступний, що на вигляд складався зі смуг кори. Над його поверхнею зависли літери. Якою би не була їхня природа, букви не призначалися для прочитання очима; можна сказати, що це був шрифт Брайля для доторків розуму.

Зображення струмували довкола її чуттів — вологе хутро, піт, сосна, сажа, крижане повітря, смак вологого попелу, свиняче... добриво, поспішно виправив розум гувернантки. Відчувалася кров... і смак... квасолі? Це все були зображення без слів.

Майже... живі.

— Але це все неправда! Усі знають, що він веселий старий товстун, який дарує дітям подарунки! — промовила вона вголос.

— Зараз. Але не раніше. Знаєш, як це буває, — сказав крук.

— Справді?

— Знаєш, це ніби професійна перекваліфікація, — сказав птах. — Навіть богам потрібно йти в ногу з часом. Ймовірно, тисячоліття тому він був зовсім іншим. У цьому є сенс. По-перше, панчохи тоді ніхто не носив.

Він почухав дзьоб.

— Такс-с-с, — артистично продовжив він, — він, мабуть, був звичайним зимовим божком. Знаєш... кров на снігу, змушує вставати сонце. Почалося з тваринного жертвоприношення, знаєш, заганяти якусь велику волохату тварину до смерті, та й таке подібне. Чула, у Вівцескелях є люди, які на Вепроніч убивають в’юрка і ходять від будинку до будинку, виспівуючи про це пісеньки? З всякими лала-лей, бумц-тутумц. Дуже фольклорно, дуже містично.

— В’юрка? Навіщо?

— Не знаю. Можливо, хтось сказав: «Гей, хочете полювати на цього злющого орла з велетенським гострим дзьобом і кігтями, які здатні розірвати вам горлянку, чи на цього в’юрка розміром із горошинку, який постійно цвірінькає? Давайте, вибір за вами». Хай там як, потім це опускається до рівня релігії, і розпочинається вся катавасія, коли якийсь нещасливець знаходить у своїй страві особливу квасолину, кожен каже: «Ого, друже, та ти король», — і він думає: «Ого, як же чудово». Однак ніхто йому не підкаже, що не варто починати якусь довготривалу справу, оскільки за пару хвилин він вже біжить по снігу, з десяток інших негідників переслідує його з освяченими серпами, щоб життя повернулося на землю, а весь цей сніг зник. Дуже, знаєш... етнічно. Потім до якогось світлого розуму доходить, що це кляте сонце однаково встає, то навіщо ж вони згодовують цим друїдам халявний харч? А далі ви знаєте — з’являється нова вакансія. У цьому всі боги. Вони завжди знайдуть шлях, як, знаєш... примазатися.

— Кляте сонце однаково встає, — повторила Сюзен. — Звідки ти це знаєш?

— А, зі спостереження. Це відбувається щоранку. Сам бачив.

— Я про освячені серпи й усе інше.

Крук спробував набути самовдоволеного вигляду.

— Крук звичайний — дуже окультний птах, — сказав він. — І Сліпий Іо — бог грому — раніше використовував міфічних круків, які літали повсюди й розповідали йому все, що змогли помітити.

— Раніше?

— Ну-у-у-у... ти ж знаєш, у нього на обличчі зовсім немає очей, а тільки ці, очні яблука, які вільно плавають і фокусуються... — від збентеження за свій вид крук закашлявся. — Рано чи пізно біда мала статися.

— Ти коли-небудь думаєш про щось, крім очних яблук?

— Ну... ще є нутрощі.

— ПИСК.

— Хоча він має рацію, — сказала Сюзен. — Боги не вмирають. Ніколи не вмирають повністю...

«Вони завжди десь існують, — сказала вона собі. — Можливо, усередині якогось каменя, або слів пісні, або в голові якоїсь тварини, або, можливо, у шепоті вітру. Вони ніколи не йдуть повністю, чіпляються за світ нігтями, завжди борються за можливість повернутися. Одного разу бог — назавжди бог. Можливо, і мертвий, але не мертвіший за світ взимку...»

— Добре, — сказала вона. — Подивимося, що з ним сталося...

Вона потягнулася за останньою книгою і розгорнула її навмання...