Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 24)

— А ТИ ЯК ДУМАЄШ?

Шапочка хихикнула.

— Я бачила, як твоя свиня цюняла, — сказала вона, і з її тону було ясно, що навряд чи в своєму житті вона бачила щось захопливіше.

— О. ЕМ... ДОБРЕ.

— І в неї такий вевикий...

— ЩО ТИ ХОЧЕШ НА ВЕПРОНІЧ? — поспішно перебив Батько Вепр.

Мама вхопилася за економну репліку й жваво сказала:

— Вона хоче...

Батько Вепр нетерпляче клацнув пальцями. Рот матері негайно закрився.

Дитина, схоже, відчула, що подібна можливість трапляється раз у житті, і швидко заговорила.

— Я хочу алмію. І вевикий замок з гостлими штучками, — сказала дитина. — І меч.

— ЩО-ЩО? — перепитав Батько Вепр.

— Вевикий меч? — відповіла дитина, як слід подумавши.

— ЧУДОВО.

Дядечко Важкий штовхнув Батька Вепра ліктем.

— Вони повинні тобі подякувати, — сказав він.

— ВПЕВНЕНИЙ? ЗАЗВИЧАЙ ЛЮДИ ЦЬОГО НЕ РОБЛЯТЬ.

— Подякувати Батьку Вепру, — прошипів Альберт. — Тобто тобі.

— ТАК, ЗВИЧАЙНО. КАХИ. ТИ ПОВИННА СКАЗАТИ СПАСИБІ.

— Шпашибі.

— ПОВОДЬСЯ ДОБРЕ. ЦЕ ЧАСТИНА ДОМОВЛЕНОСТІ.

— Добле.

— ОТОЖ УГОДУ УКЛАДЕНО.

Батько Вепр засунув руку в мішок і витягнув...

...Велетенську модель фортеці з гостроверхими блакитними конічними дахами на башточках, ідеальними для взяття принцес у полон...

...Коробку з кількома сотнями найрізноманітніших лицарів і воїнів...

...І меч. Чотири фути завдовжки, і він яскраво виблискував клинком.

Мати набрала в легені побільше повітря.

— Ви не можете це їй подарувати! — заголосила вона. — Це небезпечно!

— ЦЕ Ж МЕЧ, — сказав Батько Вепр. — ВОНИ ПОВИННІ БУТИ НЕБЕЗПЕЧНИМИ.

— Вона ж дитина! — крикнув Купи-Продай.

— ЦЕ ДУЖЕ ПІЗНАВАЛЬНА РІЧ.

— А що, як вона поріжеться?

— ЦЕ ПОСЛУЖИТЬ ЇЙ УРОКОМ.

Дядечко Важкий щось гарячково зашепотів.

— ДІЙСНО? НУ ДОБРЕ. ДУМАЮ, ТУТ МЕНІ СПЕРЕЧАТИСЯ НЕ СЛІД.

Лезо стало дерев’яним.

— І цих інших речей вона теж не хоче! — скрикнула мати Дорін, хоча попередні слова її доньки свідчили протилежне. — Вона дівчинка! І в будь-якому разі, я не можу дозволити собі такі великі дорогі цяцьки!

— Я Ж ПОДАРУВАВ ЇХ, — здивовано пробурмотів Батько Вепр.

— Подарував? — перепитала мати.

— Подарував? — скрикнув нажаханий Купи-Продай. — Так не можна! Це наш товар! Його не можна просто роздаровувати! На Вепроніч ніхто нічого просто так не дарує! Я маю на увазі... так, звісно, звичайно дарують, — виправився він, усвідомлюючи, що за ним спостерігають люди, — але спочатку подарунки потрібно купити, розумієш... ха-ха, — він нервово засміявся, усе більше усвідомлюючи дивність того, що відбувалося навколо нього, і помітивши, що дядечко Важкий спопеляє його поглядом. — Іграшки ж не роблять маленькі ельфи з Осердя світу, ха-ха.

— Щира правда, — глибокодумно відказав дядечко Важкий. — Потрібно бути маніяком, щоб дати ельфу зубило, хіба що ви хочете, щоб вам на лобі висікли ваші ж ініціали.

— Тобто це все безкоштовно? — різко запитала мати Дорін, не ухиляючись від найважливішого для неї питання.

Пан Купи-Продай безпорадно оглянув іграшки. На його складі такого однозначно не знайдеш.

А тоді він спробував придивитися до нового Батька Вепра. Кожна клітина його мозку повідомляла йому, що це товстий веселун у червоно-білому костюмі.

Ну... майже кожна клітина. Кілька блискавичніших говорили, що його очі повідомляють про щось інше, але вони не можуть домовитися, що саме. Декілька клітин взагалі відключилися.

Слова самі процідилися крізь його зуби.

— Схоже... що так, — сказав він.

Попри те, що це була Вепроніч, життя в будівлях Академії вирувало. Чарівники в будь-якому разі[15] не лягали спати рано, до того ж опівночі мав розпочатися Вепронічний бенкет.

Приблизний масштаб Вепронічного бенкету можна уявити, якщо врахувати, що легка закуска в НА складалася з трьох або чотирьох страв, не враховуючи сири та горішки.

Деякі з чарівників почали практикувалися за кілька тижнів до події. Декан, наприклад, тепер міг підняти виделкою двадцятифунтову індичку. Чекання півночі просто додавало професійно відточеним апетитам здорової гостроти.

У повітрі відчувалося приємне чекання, слинні залози починали шипіти, передбачливо підбиралися піґулки й порошки, які за кілька годин допоможуть відбити контратаку вісімнадцяти страв, що зберуться десь нижче грудної клітки.

Ридикуль ступив на сніг і підняв комір. У будівлі Високоенергетичної чароспоруди горіло світло.

— Не знаю, не знаю, — пробурмотів він. — Це ж Вепроніч, а вони все ще працюють. Це ненормально. Коли я був студентом, до цього часу мене б вже двічі знудило...

Насправді Зрозум Впертонз і його група студентів-дослідників таки приготувалися до Вепроночі. Вони прикрасили Гекс гостролистом, а на великий скляний купол, що містив головний мурашник, почепили паперовий капелюшок.

Ридикулю здавалося, що при кожному його візиті інструмент... чи мисляча машина, чи що б то не було, зазнавало певних змін. Часом воно змінювалося за ніч. Час від часу, за словами Впертонза, Гекс сам... само малювало креслення додаткових деталей, яких він... воно потребувало. Від усього цього Ридикуль вкривався сиротами, ще більше яких виникло просто зараз, коли він побачив Скарбія, що сидів перед пристроєм. На якусь мить він цілковито забув про бородавки.

— Що ти тут робиш, старий друже? — сказав він. — Ти маєш бути всередині, підстрибувати вгору й вниз, щоб звільнити побільше місця в шлунку для сьогоднішнього бенкету.

— Ура рожевому, сірому й зеленому, — сказав Скарбій.

— Ем... ми подумали, що Гекс може... знаєте... допомогти, пане, — сказав Зрозум Впертонз, який любив вважати себе символом розсудливості Академії. — З проблемою Скарбія. Ми подумали, що це непоганий подарунок на Вепроніч.

— О боги, у Скарбія немає проблем, — сказав Ридикуль і погладив безпричинно усміхненого чоловіка по голові, промовляючи слова «дурний як пень». — Розум трохи блукає, от і все. Я сказав: «ТРОХИ БЛУКАЄ»! Цього й слід було очікувати, витрачає занадто багато часу, додаючи всякі числа. Не буває на свіжому повітрі. Я сказав: «ЗОВСІМ НА СВІЖОМУ ПОВІТРІ НЕ БУВАЄШ, СТАРИЙ!»

— Ми подумали, гм, що він захоче з кимось поговорити, — сказав Зрозум.

— Що? Що? Я ж постійно з ним розмовляю! Завжди намагаюся витягнути його зі шкаралупи, — сказав Ридикуль. — Важливо підбадьорювати його, щоб не розгулював із кислою міною.

— Ем... так... однозначно, — дипломатично мовив Зрозум. Він пам’ятав Скарбія як людину, для якої захопливим було з’їсти яйце намолодо. — Тому... гм... ну, спробуємо ще раз? Ви готові, пане Тупкоу?

— Так, дякую, зелений із корицею, якщо не складно.

— Не розумію, як він зможе говорити з машиною, — похмуро пробурмотів Ридикуль. — У неї навіть вух немає!