Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 23)

— Дивина, та й годі, — сказав Ридикуль. — Мій батько завжди говорив, що якщо ходити босоніж, прийде Ґном Бородавко, але я ніколи не знав, що ти існуєш насправді. Я думав, що він просто тебе вигадав. Зубні феї, так, і ці маленькі жучки, які живуть у квіточках, сам збирав їх, коли був маленьким, але про бородавки нічого не пригадую, — він задумливо продовжував пити. — До речі, мого далекого родича звати Бородавко. Непогане ім’я, якщо задуматися.

Він подивився на ґнома поверх келиха.

Неможливо стати Архіректором, не маючи тонкого чуття на помилковість ситуації. Ну, не зовсім так. Краще сказати, що неможливо надовго залишатися Архіректором.

— Робота хоч приємна? — задумливо запитав він.

— З лупою було б краще, — сказав ґном. — Принаймні частіше бував би на свіжому повітрі.

— Думаю, треба все як слід перевірити, — сказав Ридикуль. — Може бути, що нічого й немає.

— Ну дякую, — похмуро озвався Ґном Бородавко.

«Цьогорічний грот видався надзвичайним», — сказав собі Вернон Купи-Продай. Команда виклалася на повну. Сани Батька Вепра були справжнім витвором мистецтва, а свині здавалися справжнісінькими завдяки дивовижному рожевому відтінку.

Грот зайняв майже весь перший поверх. Одного з ельфів покарали за куріння за Водоспадом Чарівних Дзвіночків, а механічні Ляльки Всіх Національностей, які показували, як Жити Мирно, частенько смикалися і виходили з ладу, але загалом, на його думку, видовище звеселяло серця всіх дітей.

Діти з батьками ставали в чергу й споглядали це видовище, витріщаючись, неначе сови.

А гроші текли рікою. О, як вони текли.

Для того, щоб персонал не відчував Спокуси, пан Купи-Продай протягнув дроти вздовж стель магазину. Посередині кожного поверху розташовувалася маленька кабінка, в якій сидів касир. Команда приймала гроші в клієнтів, клала їх у маленькі механічні машинки на мотузках, які з дзижчанням мчали вгору до касира, той клав решту, і машинки гуркотіли назад. Отож у Спокуси не було ні найменшого шансу, а маленькі вагончики літали туди-сюди, як феєрверки.

Пан Купи-Продай любив Вепроніч. Зрештою, це все було для дітей.

Він засунув пальці в кишені жилетки й осяйно усміхнувся.

— Усе гаразд, панно Гардінґ?

— Так, пане Купи-Продай, — лагідно відповіла касирка.

— Пречудово, — глянув він на купу монет.

Від них до металевої решітки блиснула яскрава крихітна зиґзаґоподібна лінія.

Пан Купи-Продай моргнув. Просто перед ним блиснуло ще кілька іскор — з металевої оправи окулярів панни Гардінґ.

Грот певним чином змінився. На частку секунди пан Купи-Продай відчув швидкість, яка немовби зупинилася зі скрипом. Такого не може бути!

Чотири свинки, зроблені з рожевого пап’є-маше, вибухнули. Картонне рило відскочило від голови пана Купи-Продая.

На тому місці, де були поросята, рохкаючи й обливаючись потом, з’явилися... ну, він припустив, що вони теж були свинями, оскільки в гіпопотамів не буває гострих вух і кілець у носах. Але ці істоти були величезними, сірими та вкритими щетиною, і над кожною з них зависла хмара смердючих випарів.

І вони мали не надто милий вигляд. У них не було нічого чарівного. Одне створіння повернулося, зиркнуло на нього маленькими червоними очима й навіть не вичавило «хрю» — звук, який пан Купи-Продай, що народився і виріс у місті, завжди асоціював зі свинями.

— Гна-а-ар-р-рункх? — пролунало натомість.

Сани також змінилися. Попередні сани — зі сріблястими завитками — йому дуже подобалися. Він особисто керував процесом приклеювання кожної мерехтливої зірки. Але тепер ця краса лежала в блискучих уламках довкола саней, які на вигляд складалися з грубо обтесаних стовбурів дерев, покладених на дві масивні дерев’яні дошки. Вони були древні й прикрашені вирізьбленими обличчями — страхітливими, грубо вирізаними вищиреними обличчями, абсолютно недоречними у цій ситуації.

Батьки кричали й намагалися відтягнути дітей подалі, але доволі безуспішно. Сани притягували дітей, як варення осу.

Пан Купи-Продай підбіг до страхіття, розмахуючи руками.

— Зупиніть це! Припиніть це! — закричав він. — Ви лякаєте дітей!

Однак він почув, як маленький хлопчик позаду нього вигукнув:

— У них навіть ікла є. Круто!

— Глянь, а цей цюняє! — сказала його сестра. Піднялася страхітлива хмара жовтої пари. — Подивіться, воно тече до сходів! Усі, хто не вміє плавати, міцніше вхопіться за перила!

— Знаєш, якщо ти погано поводишся, вони тебе зжеруть, — заявила маленька дівчинка з очевидним схваленням у голосі. — Повністю. Навіть кістки. Хрум-хрум.

— Не будь дитиною, — заперечив старший хлопчик. — Вони несправжні, всередині просто ховається чарівник або встановлений якийсь механізм. Усі знають, що насправді вони не...

Один із кабанів повернувся й глянув на нього. Хлопчик сховався за матір’ю.

Пан Купи-Продай зі сльозами гніву на обличчі пробивався крізь бурхливий натовп і нарешті досягнув гроту. Він схопив переляканого ельфа за руку.

— Це все Комітет «Рівність Зросту» придумав, правда? — прокричав він. — Хочуть мене розорити! І зіпсувати свято всім дітям! Глянь на чарівних ляльок!

Ельф завагався. Діти купчилися навколо нових свиней, попри зусилля матерів, які все ще намагалися їх відтягнути. Якась маленька дівчинка дала кабану апельсин.

Ляльки Всіх Національностей однозначно вийшли з ладу. Музична скринька під ними все ще грала «Як би було мило, якби всі були милими», але дроти, на яких трималися фігурки, зігнулися, отож хапонський хлопчик ритмічно бив омнійську дівчинку по голові ритуальним списом, а дівчина в аґатійському національному вбранні раз у раз молотила ногами малого ллямедського друїда у вухо. Їх огульно підбадьорював хор маленьких дітей.

— Ем... е-е-е... у гроті ще більша халепа, пане Купи... — почав ельф.

Постать у червоно-білому пробилася крізь натовп і сунула фальшиву бороду в руки пана Купи-Продая.

— Годі з мене, — сказав старий у костюмі Батька Вепра. — Я не проти запаху апельсинів і мокрих штанів, але цього я терпіти не збираюся.

Розштовхавши чергу, він зник. Купи-Продай почув його прощальні слова:

— І він навіть не знає, як це правильно робиться!

Пан Купи-Продай продовжив проштовхуватися вперед.

Хтось сидів у великому кріслі з дитиною на коліні. Ця постать була... дивною. Вона, безумовно, була в чомусь схожому на костюм Батька Вепра, але погляд пана Купи-Продая продовжував ковзати, не міг сфокусуватися, проносився повз і намагався зафіксувати чоловіка десь на краєчку ока. Це нагадувало спроби поглянути на власне вухо.

— Що тут діється? Що тут діється? — заголосив пан Купи-Продай.

Його плече схопила чиясь міцна рука. Він обернувся і подивився в обличчя одного з ельфів. Принаймні він був одягнений у костюм ельфа з грота, хоча й дещо перехняблений, ніби натягнутий у поспіху.

— А ти хто такий?

Ельф витягнув з рота пожований недопалок і недобре на нього зиркнув.

— Можеш кликати мене дядечком Важким, — сказав він.

— Ти не ельф!

— Нє, я фейрі-чоботяр, пане.

Голос позаду пана Купи-Продая запитав:

— А ЩО ХОЧЕШ НА ВЕПРОНІЧ ТИ, МАЛЕНЬКИЙ ЧОЛОВІЧКУ?

Пан Купи-Продай нажахано повернувся.

Навпроти — ну, інакше як Батьком Вепром-узурпатором його не назвеш — стояла дитина невизначеної статі, яка на вигляд була однією великою вовняною шапочкою з помпоном. Пан Купи-Продай добре знав, що мало бути далі. Зазвичай відбувалося приблизно так: дитина втрачала дар мовлення, і мама, що супроводжувала її, нахилялася вперед, ловила погляд Батька Вепра й промовляла багатозначним тоном, який дорослі використовують, вступаючи в так звану змову проти дітей: «Ти ж хочеш маленьку ляльку-брязкальце, правда, Дорін? І кухонний набір „Такий, як у мами“, який стоїть ось тут, на вітрині. І книжку-витинанку „Збери кухню“. Що треба сказати?»

І приголомшена дитина пробурмотить «шпашибі», за що отримає повітряну кульку чи апельсинку.

Проте цього разу все було не так.

Мама встигла сказати лише:

— Ти ж хочеш...

— ЧОМУ ТВОЇ РУКИ ВИСЯТЬ НА МОТУЗОЧКАХ, ДИТЯ?

Дитина оглянула свої руки й рукавиці, прикріплені до рукавів. Тоді підняла їх догори.

— Лукавиці, — сказала вона.

— БАЧУ. ДУЖЕ ПРАКТИЧНО.

— А ти сплавзній? — запитала шапочка.