Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 12)

— Звісно, ті окультні істоти часто сходять з глузду, — мовив він, пролітаючи над садом, залитим місячним сяйвом, — наприклад, той самий Старий Бідун...

— ПИСК.

— О ні, я зовсім не натякаю...

Сюзен не любила «Бірс», але однаково туди ходила, коли тиск нормального життя ставав нестерпним. Хоча корчма й не вирізнялася ні приємним запахом, ні хорошими напоями, ні товариством, вона мала один плюс: тут ніхто не звертав уваги. Ні на що. Вепроніч, за традицією, передбачалося проводити в сімейному колі, однак люди, які пили в «Бірс», ймовірно, не мали сімей; деякі з них мали такий вигляд, ніби в них був виводок або кубло. Інші ж мали вигляд, ніби з’їли своїх родичів або принаймні чиїхось родичів.

У «Бірсі» зазвичай випивала нечисть. І коли корчмаря Ігоря просили налити «Криваву Мері», до метафор він не вдавався.

Постійні клієнти не ставили запитань, і не лише тому, що деяким із них було важко вичавити з себе щось, окрім гарчання. Просто жодного з них відповіді не цікавили. Кожен у «Бірсі» пив наодинці. Навіть коли сидів у групі — чи зграї.

Попри прикраси, розвішані невмілою рукою Ігоря, який прагнув надати місцю трохи святкового настрою,[9] «Бірс» так і не став родинним закладом.

Сім’я — саме цієї теми Сюзен намагалася уникати.

Зараз у цьому їй допомагали джин із тоніком.

У «Бірсі», особливо якщо ви перебірливі, краще було замовляти прозорі напої, оскільки Ігор аж кишів химерними ідеями й повсякчас намагався нанизати на соломинку щось нове. Якщо ви бачили щось сферичне та зелене, доводилося сподіватися, що це таки була оливка.

Сюзен відчула на своєму вусі чиєсь гаряче дихання. Позаду неї на стілець присів бабай.

— Шо забула нормальна в такому місці? — прогримів він, випускаючи на неї хмару алкогольних випарів і несвіжого дихання. — Рішила, шо це класно припертися сюди в чорній сукні й позависати з втраченими хлопчиками, га? Захотіла спробувати темряви?

Сюзен трохи відсунула стілець. Бабай вищирився.

— Бабая під ліжком захотіла, га?

— Перестань, Шлімазеле, — сказав Ігор, не припиняючи витирати склянку.

— Ну так нащо вона сюди припхалася? — запитав бабай. Величезна волохата лапа схопила Сюзен за руку. — Може, вона канєшно хотіла б...

— Більше не повторюватиму, Шлімазеле, — сказав Ігор.

Він побачив, що дівчина повернулася до чудовиська.

Ігор не бачив виразу її обличчя, натомість бабай... Він відсахнувся так швидко, що звалився зі стільця.

Коли ж дівчина заговорила, її слова були радше твердженням, закарбованим у камені, що передбачало, яким буде майбутнє.

— ЗНИКНИ Й ПЕРЕСТАНЬ МЕНЕ ТУРБУВАТИ.

Вона повернулася й ввічливо, дещо вибачливо посміхнулася Ігореві. Бабай гарячково поспішив вибратися з уламків стільця і кинувся до дверей.

Сюзен відчула, що відвідувачі повертаються до власних справ. Дивовижно, як легко в «Бірсі» викрутитися з неприємностей.

Ігор опустив склянку й поглянув на вікно. Для корчми, в якій темрява відігравала не останню роль, воно було досить великим, але, звісно, деякі клієнти прибували повітряним шляхом.

Тепер у нього щось стукало.

Ігор подався до вікна й відчинив його.

Сюзен придивилася.

— О, ні...

Смерть Щурів застрибнув на барну стійку, за ним до приміщення залетів крук.

— ПИСК И-ИСК! И-ИСК! ПИСК ІСК «ХІСК» ПИ...

— Щезни, — холодно сказала Сюзен. — Мені нецікаво. Ви просто плід моєї уяви.

Крук вмостився на чаші за стійкою і сказав:

— Прекрасно.

— ПИСК!

— Що це? — поцікавився крук, зішкрібаючи щось із кінчика дзьоба. — Цибуля? Гидота!

— Послухайте, ви двоє, зникніть звідси, — попросила Сюзен.

— Щур каже, що твій дідусь зійшов із розуму, — сказав крук. — Каже, що він прикидається Батьком Вепром.

— Слухай, я просто не... Що?

— Червоний плащ, довга борода...

— ХІСК! ХІСК! ХІСК!

— ...Знай повторює «Хо-хо-хо», роз’їжджаючи у великих санях, запряжених чотирма свинями, та й таке...

— Свині? Що сталося з Хропунцем?

— Поняття не маю. Звісно, може статися що завгодно, я щойно говорив про це щуру...

Сюзен затулила вуха руками, більше заради театрального ефекту, ніж для того, щоб заглушити подальші репліки.

— Я не хочу це знати! У мене немає діда!

Їй доводилося притримуватися цього факту.

Смерть Щурів довго щось пищав.

— Він каже, що ти маєш його пам’ятати, він високий, доволі худий, носить зі собою косу...

— Зникни звідси! І забирай... щура з собою!

Вона дико замахала рукою і, до свого жаху й сорому, штовхнула маленький скелет у каптурі прямо в попільницю.

— ИСК?

Крук схопив щура за каптур і спробував відтягнути вбік, але крихітний скелетик потряс косою в кулаці.

— ИСК ІСК ИСК ПИСК!

— Він каже, що зі щуром сперечатися не варто, — зауважив крук.

Він замиготів крилами, і обоє щезли.

Ігор зачинив вікно, ніяк не прокоментувавши побачене.

— Вони несправжні, — поспішно сказала Сюзен. — Ну, цей... крук, мабуть, справжній, але він зв’язався з цим щуром...

— Із тим, який несправжній, — вловив Ігор.

— Саме так! — із вдячністю сказала Сюзен. — Мабуть, ти нічого й не бачив.

— Ага, — сказав Ігор. — Нічогісінько.

— І так... скільки я тобі винна? — запитала Сюзен. Ігор порахував на пальцях.

— З вас долар за напої, — сказав він, — і п’ять пенсів, оскільки крук, якого тут не було, склював солоні огірки.

Було це напередодні Вепроночі.

У новій ванній Модо витер руки об ганчірку і з гордістю поглянув на результат своєї праці. Його осліпило блиском порцеляни, при світлі лампи засяяли навіть мідь і латунь.

Його трохи турбувало те, що він не міг усе перевірити, але пан Ридикуль сказав: «От скористаюся нею, то й перевірю». Модо ж ніколи не сперечався з Панами, як він їх величав. Він знав, що всі вони знали набагато більше, ніж він сам, і його це цілком влаштовувало. Він не втручався в тканину часу й простору, а вони не лізли в його теплиці. На його думку, це було партнерство.