Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 13)

Особливу увагу він приділив підлозі, слідуючи вказівкам пана Ридикуля.

— Ґном Бородавко, — буркнув він під ніс, востаннє протираючи умивальник. — Ач яка уява у цих Панів...

Далеко звідси, ніким не почутий, пролунав слабкий звук — наче дзеленькнули маленькі срібні дзвіночки.

Дзинь-дзилинь-дзень-дзелень...

Хтось зненацька звалився в снігову кучугуру й скрикнув:

— Дідька лисого!

Не найкращі перші слова, погоджуєтеся?

Високо в небі крізь простір і час неслися сани, не зважаючи на нове й дещо роздратоване життя, яке продовжувало обтрушуватися від снігу.

— ЦЯ БОРОДА МЕНІ ТРОХИ ЗАВАЖАЄ, — зауважив Смерть.

— Навіщо вам борода? — поцікавився голос з-за мішків. — Ви ж самі казали, що люди бачать те, що вони хочуть побачити.

— АЛЕ НЕ ДІТИ. НАЙЧАСТІШЕ ВОНИ БАЧАТЬ ТЕ, ЩО ІСНУЄ НАСПРАВДІ.

— Принаймні вона направляє думки в потрібне русло. Вводить у роль, певним чином.

— АЛЕ СПУСКАТИСЯ ЧЕРЕЗ ДИМОХІД? ЯКИЙ У ЦЬОМУ СЕНС? Я Ж МОЖУ ПРОСТО ПРОЙТИ КРІЗЬ СТІНУ.

— Проходити крізь стіни — не дуже правильно, — сказав голос з-за мішків.

— ДЛЯ МЕНЕ ПРАВИЛЬНО.

— Але за правилом повинен бути димар. Те саме стосується й бороди.

З купи мішків висунулася голова. Схоже, вона належала найстарішому, найнеприємнішому ельфові у Всесвіті. Той факт, що на ній був веселий зелений капелюшок із дзвіночком, нічим не покращував ситуацію.

Він помахав зморщеною рукою, повною листів, більшість з яких була написана пастеллю на кольоровому папері, нерідко з кроликами чи плюшевими ведмедиками.

— Гадаєте, маленькі негідники писали б комусь, хто проходить крізь стіни? — поцікавився він. — Не хочу образити, але над «Хо-хо-хо» теж варто попрацювати.

— ХО. ХО. ХО.

— Ні-ні-ні! — скрикнув Альберт. — Потрібно вкласти в цей вигук трохи життя, пане, без образ. Це має бути голосний, заразний сміх. Потрібно... потрібно сказати це так, ніби ви цюняєте справжнім бренді й випорожнюєтеся сливовим пудингом, пане, пробачте мою хапонську.

— ЗВІДКИ ТОБІ ЦЕ ВСЕ ВІДОМО?

— Колись я був маленький, пане. Кожного року як слухняний хлопчик вішав свою панчоху. Щоб отримати купу подарунків. Але в ті дні це переважно були сосиски та кров’янка, якщо тобі щастило. І там завжди був льодяник у формі свинки. Вепроніч вважалася невдалою, якщо перед тим ти не нажерся, як свиня, пане.

Смерть подивився на мішки.

Дивний, але очевидний факт: із мішків іграшок, які приносив Батько Вепр, завжди стирчав плюшевий ведмедик, іграшковий солдат у різнокольоровій формі, яка б засліпила очі навіть на дискотеці, барабан і червоно-білий льодяник — незалежно від того, що було в них насправді. Справжній вміст завжди справляв ефект «вирви-око» і коштував 5.99 долара.

Смерть заглянув в один чи два мішки. Там віднайшлася фігурка Справжнього Аґатійського Ніндзі зі Страшенно-Смертельною Хваткою і Капітана Моркви Універсального Вартового з повним набором іграшкової зброї. Кожна деталь його озброєння коштувала як звична дерев’яна лялька.

Іграшки для дівчат справляли не менш гнітюче враження. Переважно це були конячки, і більшість із них посміхалася. Коням, подумав Смерть, посміхатися не варто. Кінь із усмішкою на морді явно задумав щось лихе.

Він знову зітхнув.

Та ще й оця морока з дітьми — потрібно було вирішити, хто був слухняним, а хто — ні. Дотепер йому не доводилося про все це задумуватися. Слухняний, неслухняний — кому яка різниця?

Однак усе слід зробити правильно. Інакше нічого не вийде.

Свині підлетіли до чергового димоходу.

— Ось ми і тут, — сказав Альберт. — Джеймс Реддл, вісім років.

— А, ТАК. У СВОЄМУ ЛИСТІ ВІН ПИШЕ: «ЗАКЛАДАЮСЯ, ТЕБЕ НЕ ІСНУЄ. БО ВСІ ЗНАЮТЬ, ЩО ТИ — ЦЕ БАТЬКО». О ТАК, — сказав Смерть, і його голос ледь приховав сарказм. — ВПЕВНЕНИЙ, ЙОГО БАТЬКИ ДОЧЕКАТИСЯ НЕ МОЖУТЬ МОМЕНТУ, КОЛИ ПОЛІЗУТЬ В БРУДНУ ДВАНАДЦЯТИФУТОВУ ТРУБУ Й ПОВІДБИВАЮТЬ ВСІ ЛІКТІ. ДУМАЮ, ТРЕБА ЯК СЛІД ПОТОПТАТИСЯ ПО ЙОГО КИЛИМКУ.

— Так, пане. Чудова думка. А тепер спускаймося.

— А ЩО, ЯКЩО Я ПОЗБАВЛЮ ЙОГО ПОДАРУНКА ЯК ПОКАРАННЯ ЗА НЕВІРУ?

— Так, але що це доведе?

Смерть зітхнув.

— ГАДАЮ, ТИ МАЄШ РАЦІЮ.

— Ви перевірили список?

— ТАК. ДВІЧІ. ВПЕВНЕНИЙ, ЩО ЦЬОГО ДОСТАТНЬО?

— Однозначно.

— ЧЕСНО КАЖУЧИ, НІЯК НЕ ВКУМЕКАЮ. ЯК ВИЗНАЧИТИ, ПОВОДИВСЯ ВІН ДОБРЕ ЧИ ПОГАНО?

— Гм, ну... Навіть не знаю... Чи він завжди розвішує свій одяг, та й таке...

— І ЯКЩО ВІН ПОВОДИВСЯ ДОБРЕ, Я МАЮ ПОДАРУВАТИ ЙОМУ ХАПОНСЬКУ БОЙОВУ КОЛІСНИЦЮ ЗІ СПРАВЖНІМИ ОБЕРТОВИМИ ЛЕЗАМИ?

— Так.

— А ЯКЩО ПОГАНО?

— Коли я був хлопчиком, у такому разі діти отримували мішок кісток, — почухав голову Альберт. — Але, на диво, під кінець року вони всі поводилися, як святі.

— ОЦЕ ТАК. А ЗАРАЗ?

Альберт підніс пакет до вуха й пошелестів.

— Схоже на шкарпетки.

— ШКАРПЕТКИ.

— Можливо, вовняний жилет.

— ТАК ЙОМУ І ТРЕБА, ЯКЩО МЕНІ ДОЗВОЛЕНО ВИСЛОВИТИ СВОЮ ДУМКУ...

Альберт оглянув засніжені дахи й зітхнув. Це неправильно. Він допомагав, тому що Смерть, ну, був його господарем. От і все. І якщо в господаря було би серце, то в тому місці, де потрібно. Але...

— Ви впевнені, що ми повинні це робити, пане? Смерть зупинився, наполовину залізши в димохід.

— МОЖЕШ ЗАПРОПОНУВАТИ КРАЩУ АЛЬТЕРНАТИВУ, АЛЬБЕРТЕ?

Дійсно, Альберт не міг.

Комусь таки доводилося це робити.

Вулицями знову розгулювали ведмеді.

Сюзен ігнорувала їх і навіть не намагалася минати тріщини між бруківкою.

Вони просто стояли довкола, трохи здивовані й напівпрозорі, видимі лише дітям і Сюзен. Новини про Сюзен ширилися швидко. Ведмеді вже чули про кочергу. Горішки та ягідки, — намагалися повідомити їхні морди. Ось чому ми тут. Великі гострі зуби? Які великі гостр... А, ці великі гострі зуби? Вони лише для, гм, розколювання горіхів. Та й деякі ягідки бувають такими норовливими!

Коли вона повернулася додому, міський годинник пробив шосту. Дівчина мала власний ключ, так наче й не була служницею.

Не можна бути герцогинею та служницею водночас. Але гувернанткою бути дозволяється. Ішлося не про вашу ідентичність, це був лише спосіб гаяти час, поки ви не зробите те, що повинна була зробити в житті кожна порядна дівчина — вийти заміж. Усі розуміли, що це не більше, ніж гра.

Батьки обох дітей відчували перед нею захоплене благоговіння. Вона ж була донькою герцога, а пан Гетра — усього лише шанованою постаттю гуртового продажу взуттєвих виробів. Пані Гетра відчайдушно прагнула потрапити у вище товариство і саме зараз намагалася досягнути цього, читаючи книги з етикету. Вона ставилася до Сюзен із тією стурбованою повагою, яка, на її думку, пасувала кожному, хто знав різницю між серветкою та носовичком від самого народження.

Дотепер Сюзен ще ніколи не чула, що в суспільстві можна піднятися завдяки знанням етикету, особливо якщо врахувати, що ті аристократи, яких вона зустрічала в домі батька, не використовували ні серветки, ні носовичка, натомість були переконані, що «Можеш кинути на підлогу, собаки і так з’їдять».