Терри Пратчетт – Батько Вепр (страница 14)

Коли пані Гетра якось боязко спитала її, як звертатися до двоюрідного брата королеви, Сюзен відповіла не задумуючись: «Зазвичай ми називали його Джеймі». Після цього пані Гетрі довелося злягти з головним болем у своїй кімнаті.

Пан Гетра ж просто кивав, зустрічаючи її в коридорі, і ніколи ні про що особливо не розпитував. Він міцно стояв на ногах, серед своїх чобіт і черевиків, — а більшого йому й не треба.

До того часу, як Сюзен повернулася, Гавейн і Твайла — названі так людьми, що однозначно любили їх більше за життя, — вже лежали в ліжку — цього разу з власної ініціативи. У певному віці доволі поширено вірити, що чим раніше заснеш, тим швидше настане новий день.

Вона пішла прибрати дитячу кімнату, щоб підготувати все до ранку, і почала збирати речі, які діти порозкидали за день. Аж раптом почула, як щось постукало у вікно.

Сюзен зазирнула в темряву, а тоді відчинила його. За вікном валив сніг.

Влітку за ним розкидалися гілки вишневого дерева, які в зимовій пітьмі були маленькими сірими лініями, на які влягався сніг.

— Хто це? — запитала Сюзен.

Хтось скакав вкритими памороззю гілками.

— Цвінь-цвірінь, я крихітний горобчик, — відгукнувся крук.

— Знову ти?

— А ти хотіла побачити миленьку малинівку. Слухай, твій ді...

— Щезни!

Сюзен затраснула вікно й засмикнула штори. Для певності вона повернулася до них спиною і спробувала зосередитися на кімнаті. Це допомагало думати про... нормальні речі.

Ось — вепронічна ялинка, трохи менша версія більшого дерева у вітальні. Сюзен допомагала дітям виготовляти паперові прикраси. Так. Думай про це.

Вздовж кімнати висіли паперові гірлянди. А ось гілочки гостролисту, не використані в більших кімнатах через брак ягід. Тепер на них приклеїли декоративні глиняні ягоди й порозпихували по полицях і за фотографіями.

З каміна над невеликою решіткою звисали дві панчохи. Тут були й малюнки Твайли, на кожному — безформні блакитні небеса, зелена — «вирвиоко» — трава й червоний будиночок із чотирма вікнами. Усе таке...

Нормальне...

Вона випросталася й уважно розглядала їх, задумливо постукуючи нігтями по дерев’яному пеналі.

Раптово двері прочинилися. За ними стояла розпатлана Твайла, міцно тримаючись за дверну ручку.

— Сюзен, під моїм ліжком знову з’явилося чудовисько...

Сюзен перестала постукувати нігтями.

— ...я чую, як воно ворушиться...

Сюзен зітхнула й обернулася до дитини.

— Гаразд, Твайло. Зараз буду.

Дівчина кивнула й повернулася до своєї кімнати, стрибаючи в ліжко з розгону, щоб її не схопили кігті.

Дзинь — відгукнулася кочерга, коли Сюзен зняла її з маленької мідної стійки, на якій висіли щипці та лопатка для вугілля.

Вона зітхнула. Нормальність — ось із чим їй доводилося мати справу.

Сюзен зайшла до дитячої кімнати й схилилася над ліжком, нібито хотіла підіткнути ковдру. Однак її рука смикнулася вниз, під ліжко, схопила за жмуток шерсті й потягнула.

Бабай вилетів, як корок із пляшки, і не встиг опам’ятатися, як його розпластали на стіні, заломивши одну руку за спину. Йому вдалося повернути голову — щоб побачити злісне обличчя Сюзен усього за кілька дюймів від нього.

Збуджений Гавейн раз у раз підстрибував на ліжку.

— Прикрикни на нього своїм Голосом! Прикрикни на нього! — галасував він.

— Не треба Голосу! Не треба Голосу! — палко заблагав бабай.

— Всип йому кочергою по голові!

— Тільки не кочерга! Тільки не кочерга!

— Це ж був ти, правда? Сьогодні вдень...

— Ти що, не вдариш його кочергою? — не вгадав Гавейн.

— Тільки не кочерга!

— Недавно в місті? — прошепотіла вона.

— Так! — бабай спантеличено наморщив чоло. — Слухай, як ти можеш мене бачити?

— Тоді на цей раз дружнє попередження. Але тільки тому, що завтра Вепроніч.

— Ти називаєш це дружнім? — спробував ворухнутися бабай.

— Ах, то ти хочеш спробувати не дружнє? — пригрозила Сюзен, сильніше заломлюючи йому руку.

— Ні-ні-ні, дружнє мені підходить!

— У цей дім — ні ногою, зрозумів?

— Ти відьма, чи що? — простогнав бабай.

— Я просто... хтось. А тепер... більше тебе тут не буде, добре? Інакше наступного разу накрию ковдрою.

— Ні!

— Саме так. Я накину тобі ковдру на голову.

— Ні!

— На ній є пухнасті зайчики.

— Ні!

— Тоді вали звідси.

Бабай напівполетів, напівпобіг у напрямку дверей.

— Неможливо, — пробурмотів він. — Ти не можеш нас бачити, якщо ти не мертва чи чаклунка... так нечесно...

— Спробуй дім номер дев’ятнадцять, — порадила Сюзен трохи лагідніше. — Їхня гувернантка не вірить у чудовиськ.

— Дійсно? — з надією перепитав бабай.

— Натомість вона вірить в алгебру.

— Он як. Прекрасно, — бабай широко усміхнувся. Дивовижно, як можна порозважатися в будинку, де ніхто зі старших не вірив у ваше існування.

— Тоді я піду, — сказав він. — Гм. Щасливої Вепроночі.

— Можливо, — відгукнулася Сюзен, коли він щез.

— Минулого місяця було набагато веселіше, — сказав Гавейн, знову вкриваючись ковдрою. — Тоді, коли ти дала йому між ноги...

— Вам двом уже давно пора спати, — нагадала Сюзен.

— Веріті казала, що чим раніше ми заснемо, тим швидше прийде Батько Вепр, — мовила Твайла.

— Так, — сказала Сюзен. — На жаль, можливо, так і буде.

Останнє зауваження діти пропустили повз вуха. Вона не була впевнена, чому в неї вихопилися такі слова, але звикла довіряти своїм почуттям.