Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 9)

Катерина ніколи не захоплювалася богослов’ям, ніякої позитивної ролі українського духовенства в освіті не бачила, а її конфлікт з Мацеєвичем переріс у негативне ставлення до всього українського духовенства. Показово, що на прохання Олексія Бестужева-Рюміна пом’якшити вирок єпископові Катерина жорстко написала: «по не столь еще важным делам преосвященным головы секли». Чесно кажучи, ступінь запеклості Катерини щодо Мацеєвича просто дивує і абсолютно не вписується в картину прагматичної та часто цинічної поведінки Катерини в перші роки її правління. Мабуть, єпископ зачепив її за живе (можливо, не тільки тим, що не хотів віддавати значні доходи монастирів до імператорської скарбниці). У квітні 1763 року Катерина пише обер-прокурору Глебову: «Александр Иванович! Нынешнюю ночь привезли враля, которого исповедовать должно; приезжайте уже ко мне, он здесь во дворце будет». На «сповіді», тобто жорсткому допиті, були присутні Орлов, Глебов і Шишковський. Мацеєвич почав говорити такі викривальні слова, що Катерина «зажала уши» і втекла, а єпископові за її наказом «закляпили рот». Мацеєвича позбавили сану, чернецтва, і, як простий злодій, він помер у Ревельському равеліні в казематі, що нагадував труну, під ім’ям «Андрій Враля».

Безумовно, жорсткий і емоційний конфлікт з Мацеєвичем став першим серйозним каменем у формуванні неприязного ставлення Катерини до України. Пікантності цим подіям додає те, що якраз навесні й улітку 1763 року (тобто одночасно зі справою Мацеєвича) проти Теплова порушують процес через його гомосексуальні стосунки з кріпаками. Своїми домаганнями він дошкулив їм настільки, що вони зважилися подати проти нього петицію імператриці «о мужеложстве и содомии». Незважаючи на те, що доказів було більш ніж достатньо, а для сучасників характер нестандартних пристрастей Теплова не становив секрету (саме через це від нього пішла дружина, і про його гомосексуальні зв’язки писав навіть Казанова), справі ходу не дали. Таке рішення прийняла особисто Катерина, закривши процес. Можливо, вона не хотіла скандалу щодо учасника перевороту і свого наближеного. З весни 1763 року Теплов перебував при Катерині для ведення її справ, зокрема приймав чолобитні («особливым ее величества именным указом, объявленным в Сенате, определен точно для отправления собственных ее величества дел и к принятию челобитень, подаваемых ее величеству в собственные руки»). А можливо, імператриця просто вважала Теплова вірним і корисним слугою, не дуже переймаючись його моральністю. У цьому — вся Катерина. Державні інтереси були для неї вищі, ніж умовності.

1763 рік — це ще й час боротьби навколо ідеї шлюбу Григорія Орлова з Катериною. У змові «проти» такого повороту подій брали участь Кирило Розумовський, Теплов, Бестужев. До літа Катерина приймає рішення не здійснювати цей крок (не без допомоги Олексія Розумовського, який шляхетно спалив своє свідоцтво про шлюб з Єлизаветою Петрівною й у такий спосіб знищив прецедент), тож заспокоєний гетьман Розумовський 18 червня 1763 року їде в Україну.

Теплов уперше не поїхав разом зі своїм благодійником. Імовірно, саме до цього періоду належить подання ним Катерині знаменитої записки. А можливо, це сталося трохи пізніше, вже після глухівських подій. Теплов умів не тільки інтригувати (перевершуючи багатьох у цих здібностях), а й тонко вбудовувати свої дії в настрої імператриці. Так, розуміючи її бажання отримати землі монастирів, він підсилював її обурення Мацеєвичем, а знаючи, що Катерина прагне отримувати доходи й уніфікувати право, підкинув відомості про Малу Росію.

Уявлення про межі Малої Росії у самої Катерини були вельми туманні. У своїх записках вона зазначала, що імперія поділялася на губернії (зокрема й Київську) і Малу Росію, тобто Чернігівську та Новгород-Сіверську, якою «ведал гетман». Цікаво, що в особистих листах (ще до сходження на престол) Катерина говорила про «Україну». Вимагати від німецької принцеси глибоких знань з історії Українського гетьманства та його приєднання до Росії особливо не доводиться. І тут виникає питання, на якому етапі їй «допомогли» ознайомитися з «правильним» варіантом цієї історії. Маємо на увазі записку Теплова.

Восени 1763 року відбулася старшинська рада в Глухові, на якій були схвалені статті «Прошение малороссийского шляхетства и старшины о восстановлении разных старинных прав Малороссии». Ішлося про визнання особливої судової та законодавчої систем, привілеїв козацтва, духовенства і міщан, повернення прав на експорт продуктів, поширення освіти тощо. Говорилося також про заборону переходу селян від одного власника до іншого (по суті, про запровадження кріпосного права) і про успадкування гетьманського звання для Розумовських.

Події в Глухові, безперечно, стурбували Катерину, але настільки сильно, як Мацеєвич, її не розлютили. Так, вона була обурена, викликала Розумовського до Петербурга (він ще не відчув опали і приїхав лише в січні), обдала гетьмана холодом. Та все-таки її стосунки з Розумовським мали зовсім інший характер. Хоча вони ніколи не були коханцями (це для Катерини рідкісний виняток), але гетьман палко кохав велику княгиню і входив до вузького кола змовників, які ще за життя Єлизавети Петрівни готували переворот на користь Катерини. Англійський посланник Чарльз Вільямс, який брав активну участь у змові та фінансував її, писав Катерині, коли Розумовський потрапив в опалу Єлизавети Петрівни: «Гетман — первый мученик в вашу пользу. Ваше щедрое сердце однажды возместит ему его нынешние страдания».

Розумовський заявляв, що «готов защищать ее ценой своей жизни». Сама Катерина називала його тоді «благородным человеком» і казала: «Гетман — это человек при дворе, от которого я могу больше всего полагаться. Вы можете быть уверены, что я никогда не предам его».

На прикладі Розумовського яскраво проявився повний цинізм молодої імператриці. Вона не раз чинитиме так із людьми, які щиро любили її. Утім, імовірно, Катерина вважала, що поводиться з Розумовським справедливо, адже Глухівську раду можна було розцінити як замах на її владу. До того ж, коли навесні 1764 року Катерині донесли, що Панін з гетьманом «составили заговор с целью свергнуть императрицу и посадить на престол великого князя Павла», вона не повірила, «с негодованием отвергнув это известие».

Ми вважаємо, що Глухівський проект змусив прискорити те, що Катерина і так збиралася зробити, відразу руйнуючи ілюзії гетьмана. Підготовлена запискою Теплова, вона усвідомила, що питання з Малою Росією треба вирішувати. І те, що в потрібному для неї річищі Розумовський цього не зробить, вона також розуміла. Однак не можна залишати поза увагою те, що між Глухівською радою і відставкою гетьмана минув цілий рік. Упродовж нього відбулися інші, не менш важливі події, які також стали каталізатором «українського питання».

У лютому 1764 року Катерина призначає на посаду генерал-прокурора Олександра В’яземського. Приблизно тоді ж імператриця власноруч пише йому настанову. Насамперед її, як і раніше, хвилюють фінансові справи («Весьма по обширности империи, великая нужда состоит в множении циркуляции денег»). Потім Катерина звертає увагу на Малу Росію, Ліфляндію, Фінляндію і Смоленську губернію, які «суть провинции, которые правятся конфирмованными им привиллегиями», тобто за наданими їм правами. Вона вважала, що «нарушить оные отрешением всех вдруг весьма непристойно б было» (швидше за все, побоюючись вибуху невдоволення, яке в її не зовсім легітимному становищі імператриці було б украй небажаним). Разом з тим, на її думку, називати ці провінції «чужестранными и обходиться с ними на таком же основании есть больше, нежели ошибка, а можно назвать с достоверностью глупостию» (!). Катерина ставила перед В’яземським завдання «сии провинции... легчайшими способами привести к тому, чтоб оне обрусели и перестали б глядеть, как волки к лесу». Інакше кажучи, жодного насильства, усе треба здійснювати дуже коректно і миролюбно. Методом змін Катерина вважала такий: «естьли разумные люди избраны будут начальниками в тех провинциях». Тобто розумні правителі мали знайти спосіб, як з найменшими труднощами ліквідувати автономії, не відразу і не раптово, але неухильно. Найпоказовіша інша фраза імператриці: «когда же в Малороссии гетмана не будет, то должно стараться, чтоб век и имя гетманов изчезло, не токмо б персона какая была произведена в оное достоинство». Отже, взимку 1764 року Катерина для себе вже все вирішила і залишати Розумовського гетьманом не збиралася.

Те, що до цього часу Катерина вже ознайомилася із запискою Теплова, опосередковано підтверджує прусський посланник граф Сольмс, який 27 квітня 1764 року писав з Петербурга про Розумовського, що той «принадлежит к числу недовольных, потому что в настоящее время у него хотят отнять присвоенную его званию власть». І зазначав: «Но в подобные затруднения он поставил себя сам, своею беспечностью, предоставив управление Украйною своим старшинам, вследствие чего народ был ужасно притесняем... Жалобы дошли наконец до ее императорского величества...» І в настанові В’яземському, й у словах Сольмса вчувається відгомін записки Теплова.