Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 10)

Події змови Мировича мали тільки посилити впевненість Катерини у правоті Теплова і негативній ролі «козацької старшини». Деякі історики вважають, що змову Василя Мировича повністю інспірував Теплов, який нібито діяв в інтересах Катерини, що бажала позбутися імператора (Іоана Антоновича), як він це зробив з Петром III, або що це було здійснено проти Розумовського[12]. Нам така версія здається занадто конспірологічною. Мирович, «мазепинець», народжений у Тобольську, довго і марно намагався повернути маєтки своїх предків, якими вже давно володіли інші люди. Розумовський побічно підштовхнув Мировича до ідеї змови, тому що, згідно з переказами, нібито сказав йому: «Пытайся подражать другим, пытайся схватить фортуну за чуб и будешь таким же паном, как и другие».

Але ось що цікаво: в офіційному звинуваченні Мировича, написаному канцлером Віктором Кочубеем, жодних згадок про Мазепу і мазепинців немає. А в маніфесті Катерини про умертвіння Іоана Антоновича вже сказано: «малороссиянец Василей Мирович, перьваго изменника с Мазепою Мировича внук, по крови своей, как видно, Отечеству вероломный». Згадати такі генеалогічні зв’язки міг тільки Теплов, який писав історію Малої Росії.

Невдала спроба Мировича відбулася в липні 1764 року, а страчено його у вересні. Імовірно, ця подія стала поштовхом для Розумовського, щоб поступитися Катерині й відмовитися від посади. Але зробив він це тільки в листопаді.

Катерина радісно повідомляла Микиті Паніну: «Гетман был у меня, и я имела с ним экспликацию, в которой он все то же сказал, что и вам, а наконец просил меня, чтоб я с него столь трудный и его персоне опасный чин сняла. Я на то ответствовала, что я теперь о его верности уже сумневаться не могу». I тут же наказала Паніну: «Приведите пожалуй скорее к окончанию дело гетманское». 10 листопада 1764 року вийшов указ «О сложении Разумовским гетманского чина» і того самого дня — іменний указ про заснування в Малоросії замість гетьманського правління Малоросійської колегії.

Розумовський протестувати не став. Як писав про нього граф Сольмс, він «ленив и беспечен, любит только комфорт и хороший стол и чистосердечно ненавидит труд и занятия». Колишній гетьман залишився членом Сенату і спокійно дивився на зміни, що відбувалися в милій його серцю «Малоросії».

Тим часом події розвивалися стрімко. У Катерини на прикметі вже давно була людина, якій судилося активно втрутитися в долю України. Нею став позашлюбний син Петра І, граф Петро Рум’янцев[13]. Вибір Катерина зробила, ясна річ, ще до «добровільної» відставки Розумовського, позаяк в указі про звільнення гетьмана йшлося: «дабы без надлежащего правления край сей теперь не остался, учредили в нем коллегию малороссийскую вместо бывшего гетманского правления... а в сей коллегии, яко президенту... гр. Петру Румянцеву».

Чому вибір Катерини припав саме на нього? Рум’янцев не був ні її прихильником, ні учасником перевороту на її користь. Навпаки, мати Петра Олександровича, будучи статс-дамою Катерини в часи її князювання, завдавала їй чимало неприємностей і сприймалася як особистий ворог.

Зробивши блискучу кар’єру під час царювання Єлизавети Петрівни, яка відкрито захищала свого єдинокровного брата і заплющувала очі на всі його юнацькі витівки[14], Рум’янцев зарекомендував себе одним з найталановитіших російських генералів, здобувши приголомшливі перемоги над могутньою армією Фрідріха II (Гросс-Егерсдорф, Кунерсдорф та ін.). Ніхто не міг припустити, що студент останнього курсу, який не минав жодної спідниці та доводив до божевілля ревнивих чоловіків і викладачів Пажеського корпусу, виявиться чудовим командиром і полководцем від Бога.

А ще Рум’янцев був честолюбний, понад усе цінував офіцерську честь і службовий обов’язок, а з певного часу — і військову дисципліну. Тож після перевороту він не поспішав залишити Петра III, який нагородив його генеральством від інфантерії. Розплата не забарилася. У день свого сходження на престол (!) Катерина надіслала Рум’янцеву таке послання: «Сего числа... мы вступили благополучно на всероссийский императорский самодержавный престол». Хоча вона заявляла, що «мы вас обнадеживая нашею императорскою милостию и удостоверены будучи о вашем к нам усердии», але при цьому наказувала віддати командування армією Петрові Паніну і негайно повернутися в Росію.

Уже через тиждень після цього Рум’янцев рапортував Катерині про приведення військ до присяги і здачу командування армією Паніну. У серпні Катерина дає Рум’янцеву на його прохання дозвіл мешкати в селі.

Слід віддати належне імператриці. Навіть якщо вона й відчувала неприязнь до Рум’янцева через те, що той не був активним учасником її перевороту, вона вважала його потрібного для держави людиною і талановитим офіцером. І ці дві останні обставини переважували в її очах усе інше. У своїх записках про перші роки правління Катерина зазначала, що в усій армії тільки «пять или шесть полковников» могли стежити за порядком у їхніх полках, «а именно граф Петр Александрович Румянцев, граф Захар Григорьевич Чернышев, Петр Иванович Панин...». Рум’янцев, як ми бачимо, стояв на першому місці. Тому Катерина не прийняла прохання про відставку, подане Рум’янцевим, а написала йому особистого листа (13 січня 1763 року) із запрошенням приїхати до двору, щоб самому вирішити, служити чи ні. Вона відверто питала: «думаєте, что бывший вам фавер ныне вам в порок служить будет?.. Но позвольте сказать: вы мало меня знаєте». Рум’янцев приїхав і почав нову сторінку своєї блискучої кар’єри.

Ми не думаємо, що Катерина бачила в Рум’янцеві суперника і претендента на престол. Незаконно народжені діти не могли претендувати на корону. Зате їх часто виділяли (наприклад, Іван Мусін-Пушкін, зведений брат Петра І, якого той навіть називав «братиком»). Зрозуміло, ні Рум’янцеву, ні будь-кому іншому при дворі не спадали на думку честолюбні плани поборотися за трон. Інше питання, чому Катерина вибрала саме його на роль правителя Малої Росії. Імовірно, вона вважала, що бойовий генерал зможе краще розібратися у військово-адміністративній структурі гетьманства. Та й така заслужена людина у вигляді правителя мала стати «нагородою» Україні за ліквідацію гетьманського правління. Це був не Степан Вельямінов, призначений Петром І замість померлого Івана Скоропадського.

Катерина не сумнівалася у своїй геніальності, у тому, що їй визначено видатну роль у політиці, а також у власній обраності й розумі. Вона абсолютно щиро вірила в ілюзію, що все, що вона робить, зокрема її боротьба за імператорську корону, —  на благо імперії. А ще — на благо народу.

Рум’янцев був підготовлений для своєї нової ролі. Його офіційний батько, Олександр Рум’янцев, правив Малою Росією в 1738–1740 роках. Рум’янцев-молодший доволі довго жив там у ранній юності, а учителем його був Тимофій Сенютович, рідний племінник печерського архімандрита Іоаникія Сенютовича, одного з найосвіченіших українських ієрархів.

Як ми бачили, позбавляючи Розумовського гетьманського звання, Катерина вже певний час мала план створення Малоросійської колегії на чолі з Рум’янцевим. Очевидно, такий поворот подій був несподіваним і неприємним для Теплова, тому що розраховувати на вплив на Рум’янцева йому не доводилося. Щоправда, через кілька днів після призначення Катерина писала Рум’янцеву: «При сем посылаю вам Теплова, дабы вы имели с ним большую конверзацию в Малороссии».

I ось тут слід визнати, що Катерина, дуже рідко піддаючись суто жіночим емоційним спалахам, уміла переграти найвитонченіших політиків, добиваючись своїх прагматичних і чітких цілей. У Малій Росії її цікавили доходи. Вона категорично не хотіла створювати там осередок напруженості, побоювалася надуманого або реального невдоволення старшини. При цьому прагнула інтегрувати її в імперію, вважаючи це єдино правильним стратегічним шляхом. Для цих цілей впливовий, популярний і дуже талановитий генерал підходив якнайкраще.

Значно більше, ніж Українським гетьманством, Катерина цікавилася відкритими південними кордонами, можливістю заселення величезних, але неосвоєних територій, що формально належали Запорожжю. Такий стан справ не відповідав її уявленням про порядок в імперії. Панін у листі проросійської коаліції Чарторийському 4 липня 1766 року прямо казав, що умовою «самостійності» Речі Посполитої є «союз с Россией, освобождение диссидентов[15] и регулирование границ». Він наголошував на бажанні імператриці «прекратить неопределенность владений пограничных жителей». Панін твердив, що імператриця порушує питання щодо визначення меж між Росією і Польщею зовсім не з метою збільшити свої володіння, а для того, щоб «пограничные жители вышли, так сказать, из того первобытного состояния людей, которое не знает ни твоего, ни моего и при котором собственность охраняется лишь силою или насправедливостью». Коли кордони будуть установлені, то «ничто не будет более препятствовать тесному единению».

Ще до Глухівської ради (29 травня 1763 року) Катерина вказувала гетьману на «витівки» підпорядкованих йому запорожців, які спалили в задніпрянських місцях дві слободи поселенців (ідеться про Нову Сербію), і вимагала їх якомога швидше покарати («Я гетману проказы запорожского полковника в выжигании слобод дала читать»). Навесні 1764 року Катерина перетворила новосербське поселення і всю прилеглу територію на Новоросійську губернію.