Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 11)
І ось ми, нарешті, підійшли до ключового питання — ставлення Катерини до Правобережної України. Скажемо прямо, Катерина мала дуже абстрактні уявлення про історію приєднання України. Правобережжя було для неї тільки «Польщею». У цьому її не варто звинувачувати. У записці про Малоросію Теплова, до якої ми ще повернемося, була представлена абсолютно фантастична, точніше спотворена історія українських козаків. Жодних спогадів про втрачені території, так само, як і про початкові розміри Українського гетьманства, вона не містила.
Ще до глухівських подій і, швидше за все, до подання записки Теплова Катерина звертає пильну увагу на проблему постійних утеч селян «до Польщі», тобто на Правобережну Україну. Питання стояло так гостро, що в лютому 1763 року Колегія закордонних справ представила «Думку», в якій головною з «обид со стороны Польши и Литвы» було названо те, що вони «принимают и удерживают у себя... беглых из российской страны людей и крестьян с их семьями». У червні 1763 року в Сенаті слухали доповідь «о побегах в Польшу и за границы ревизских душ...». Тоді ж Катерина надсилає записку генерал-аншефу Івану Глебову: «привезите или пошлите ко мне доклад о посылке в Польшу команд для забиранья беглых».
Хоча Катерина позиціонувала себе як противницю кріпацтва і докладно писала про неприпустимість цієї системи у своєму відомому Наказі[16], вона, утім, щиро вважала неподобством ситуацію на придніпровському кордоні, коли селяни втікали у «вільні краї», шукаючи кращого життя.
Одне слово, у системі цінностей Катерини Мала Росія посідала далеко не основне, а, так би мовити, вторинне комерційне місце. Для Правобережжя там не було місця взагалі. Зате запорожці й українське козацтво у неї стійко асоціювалися із заворушеннями і погано керованою вольницею на стратегічно важливому південному кордоні.
Російське дворянство і Правобережжя
Що ж такого могла почерпнути Катерина зі знаменитої записки Теплова? На нашу думку, спрямована вона була не проти України як такої (яка Теплова, як і іншого відомого українця, його батька Феофана Прокоповича, абсолютно не хвилювала), а проти українського впливу при дворі. Українське гетьманство, про що ми ще говоритимемо, стало політичним привидом славетного минулого. Вимовлені, як мантра, слова «статті Богдана Хмельницького», «гетьманське правління» та інші давно вже втратили сенс не тільки для ближнього кола імператорського двору, а і для старшин. Навіть у Батурині, на руїнах спаленої Олександром Меншиковим мазепинської столиці, вони побудували місто за взірцем Петербурга. Що вдієш? Імперія засліплювала і вабила багатьох.
Так і Теплов, який чудово знав справжню історію України з лекцій та книжок свого батька і до того ж сам збирав матеріали для історії «Малої Росії», у результаті керуючись особистою політичною вигодою, написав для Катерини якесь історичне фентезі. Він не любив не Україну, а той вплив, який українці (насамперед Розумовські, його благодійники) мали при дворі. I Теплов прекрасно знав, як саме треба дещо «поліпшити» в історичному минулому, щоб розлютити, завести Катерину. Ще Михайло Максимович докладно аналізував записку, вказуючи, як тонко і витончено сфальсифіковано в ній історичну дійсність[17].
Одна з рис Малої Росії, що дратувала Теплова, — це вільні переходи селян від одного власника до іншого. І він не єдиний мав такі почуття. Вибух стався під час Комісії Уложення, коли
Коли 1767 року Вільне економічне товариство оголосило конкурс на проект про селян, автор чудової праці Олексій Поленов не виграв нагороди. Між іншим, у ній містилися такі положення: «Мы не можем требовать, чтоб человек, будучи так сильно понижен, старался о себе надлежащим образом, ибо он наперед знает, что от своих трудов никакой пользы, кроме опасности, истязания и насильствия, не получит». Поленов вважав, що заганяти селян у кріпосне становище небезпечно, і наводив приклад: «соседняя нам Польша равным образом, во время казацких возмущений, великий урон от крестьян притесненных потерпела».
Більшість же російських дворян вбачали в сусідній Речі Посполитій не приклад, з якого треба засвоїти уроки, а загрозу власним інтересам. У наказах російського дворянства постійно містилися скарги, що «бегают поблизости за границу в Польшу, ибо всем русским крестьянам известны польские обычаи, что всякий имеет винную и соляную продажу и что набора рекрутского не бывает, равно и сбора для платежа казенных податей... Вышедшие из Польши беглые помещичьи крестьяне по указу 1763 года и поселившиеся на пустых землях по польской границе оказались в подговоре как пограничных, так и живущих от границы верст за 200 крестьян, в приводе их со всеми семействами в Польшу». Під Польщею тут мається на увазі Правобережна Україна. А Сумароков не краще висловлювався і про Лівобережну: «Сделать русских крепостных людей вольными нельзя... будет ужасное несогласие между помещиков и крестьян... Малороссийский подлый народ от сей воли почти несносен».
Ставлення ж до жителів прикордонного Правобережжя було ще гірше. Наприклад, посол Росії у Варшаві Рєпнін писав про українських селян Правобережжя, що ті відчувають «фанатизм» до православ’я («к нашему закону»), бо вони «хотя большей частью униаты, но подлинно того в своем невежестве сами не знают, какого они закону, а считают себя нашего».
Дисидентське питання
Інтерес до Правобережжя в імператриці Катерини та її найближчих радників з’являється несподівано у зв’язку зі спробою активно втрутитися в долю Речі Посполитої. Ідею цю багато в чому запропонував єпископ білоруський Георгій Кониський, який під час коронації Катерини II закликав імператрицю заступитися за православних у Польщі.
Приводом для втручання стає смерть короля Августа III у жовтні 1763 року. Катерина вирішує, що сама доля віддає в її руки Річ Посполиту, і починає активну кампанію з обрання польським королем свого колишнього коханця Станіслава Понятовського.
Станіслав був закоханий у «Коллетт», як він називав Катерину у своєму таємному листуванні, ще за часів, коли служив особистим секретарем англійського посланника Вільямса. Тоді ж зав’язався і їхній бурхливий роман (1756–1758), що закінчився народженням у Катерини дівчинки (її, щоправда, офіційно визнали донькою Петра III). Після нетривалого від’їзду Понятовський повернувся до Петербурга як посол Саксонії, але потім, через придворні інтриги російського двору, був змушений покинути Петербург. Зі сходженням Катерини на престол Понятовський щиро вважав, що зможе возз’єднатися з коханою. Утім Катерина обдала його «цебром холодної води», натякнувши, що його приїзд украй небажаний і небезпечний для її становища. При цьому ідею обрання свого колишнього коханця королем вона висловлювала ще до смерті Августа III.
Тепер, після смерті короля Речі Посполитої, Катерина згадала про Станіслава, вирішивши, що він може стати вдалою фігурою в політичній комбінації. Мати Понятовського була з Чарторийських, які становили «проросійську» партію в Польщі. Російський посол у Варшаві Рєпнін відчував щире презирство до Понятовського. 2 січня 1766 року він писав про нього своєму дядькові Микиті Паніну: «Слабость его столь удивительна, что не узнаю его пред тем, как он партикулярным был человеком, и заподлинно мне стороною известно, что сам Ржевусский в крайней конфиденции с удивлением отзывался, что он его пред прежним узнать совсем не может».
Панін, який бачив себе правителем Росії при малолітньому наступникові, вів агресивну гру, спонукаючи посла у Варшаві, свого протеже і племінника Рєпніна робити кроки щодо перетворення Речі Посполитої на маріонеткову державу. Ще Мазепа на початку XVIII століття казав, що Річ Посполита, аналогічно до Давнього Риму, котиться до свого занепаду. Наприкінці 60-х це було очевидно вже для багатьох. Однак, просуваючи на польський трон колишнього коханця, Катерина зовсім не планувала, як і Панін, її розділення. Вони розпалювали дисидентське питання винятково для того, щоб посилити власний вплив у Сенаті й сеймі та зробити Річ Посполиту слухняним знаряддям своєї політики. Часи, коли Олексій Михайлович разом з Никоном особисто очолював військо у релігійній війні за справу православ’я, давно минули. Для Катерини та її оточення грецька ортодоксія була лише приводом, щоб послабити Річ Посполиту.
Катерина, не соромлячись, писала Паніну про «ліберум вето»: «лишь бы остался нам способ иметь пользу от либерум вотум, то для чего бы не дозволить пользоваться соседям некоторым нам индифферентным порядком, который еще и нам иногда может в пользу обратиться».
Прагматичний і вельми цинічний підхід Микити Паніна, який очолював зовнішню політику Катерини, вписувався в плани імператриці. Ми розглянемо дисидентське питання в контексті офіційної політики двору (декларативної та реальної). Позицію духовенства Російської імперії (зосібна й українського) висвітлимо нижче.