Воєйков уперше пише про гайдамаків 7 червня. А Рєпнін уперше пише Паніну про Коліївщину тільки 19 червня: «Слышно еще, что мужики здешней Украины около местечек Богуслава и Черкасов, близ наших границ, зачинают бунтовать против своих господ. Но сие уже не в пользу возмутителей (тобто барських конфедератів. — Т. T.-Я.) и не касается, говорят, того, а может быть, что настоящие грабежи, разорения и набеги тому причиной». Тобто для Рєпніна головним є те, що гайдамацьке повстання спрямоване проти барських конфедератів. Він не може втриматися, щоб у зашифрованій частині послання не позловтішатися над Річчю Посполитою: «одним словом, состояние здешней земли жалкое, и не справится она долго от разорения, которые настоящие замешательства приключают. Нет места, где бы огонь не был готов загореться».
Генерал Петро Кречетніков, який перебував у Речі Посполитій з російськими військами 18 червня, відправив кур’єра до Рєпніна у Варшаву, запитуючи «о начавшемся от крестьян здешних возмущении» і вимагаючи «его наставления и расписания... коим образом с сими новыми возмутителями поступать, или совсем, яко в внутреннее их и поземельное дело, не вмешаться». Кречетніков зазначав, що «неприятельских действий теперь ожидать не можно», тобто з панськими конфедератами в основному покінчено. Він, зокрема, писав: «В здешней стороне, а паче около Белой Церкви и Гумана, оказалось новое возмутительство; сказывают, что здешние крестьяне взбунтовались и будто с ними в начальстве или в предводительстве ими находится несколько запоросцов под именем здесь называемых гайдамаков». При цьому Кречетніков розпорядився «благосклонно их уговаривать и обращать в домы их». Особливо примітно, що у своему листі генерал, котрий перебував у гущі подій, причиною повстання називав Барську конфедерацію, зокрема те, що польські конфедерати наклали подушний податок на населення.
Рєпнін відповів через тиждень красивими запевненнями, що «наш высочайший двор иного не желает, как спокойствия здешней земли (тобто Речі Посполитої. — T. T.-Я.)» Тому російським військам «не надлежит способствовать сему новому огню, а напротив, всячески надлежит стараться оной утушить, не оскорбляя, однако ж, тех мужиков, а ласку к тому употребляя, уговаривая их дружески, чтобы они в домы свои возвратились и жили б там смирно и в повиновении помещикам...» Кречетнікову було наказано: «изволите послать дружески тех мужиков уговаривать... кого из надежных и способных офицеров, но чтобы он был руской и нашего закона, дабы тем мужикам было приятнее». І зовсім примітний за своїм цинізмом додаток: «А естли есть разумной священник у вас в корпусе, то б и того с тем офицером товарищем можно было послать, для того ж вида успокоения сих мужиков».
Кречетніков строго дотримувався наказу й у своєму щоденнику записав: «послана партия с порутчиком Кологривовым, полк казачей в местечко Гумань... приказано ему, по причине там учинившегося открытия замешательства, с ними вооруженною рукою впредь до приказа не поступать, а только благосклонно уговаривать, чтобы шли в домы свои и жили б спокойно». Аргументом щодо припинення повстання слугувало те, що «конфедераты все разрушены, следовательно, и они ни от кого притеснены быть не могут, к тому же и я с войсками в здешней стороне для наблюдения тишины и покоя нахожусь, то бы они, конечно, успокоились, и были бы в домах своих все, а инако будут наказаны».
Насправді Барська конфедерація ще не була повністю пригнічена, тому що командувач коронних військ генерал-лейтенант Франциск Ксаверій Браницький у цей самий час вимагав від Кречетнікова з’єднуватися, щоб не пропустити маршалків (тобто лідерів) конфедерації.
Петро Рум’янцев, у чиєму командуванні були Мала Росія та Новоросія, діяв так само. 18 червня він дав ордер полковникові карабінерського полку Петру Протасову з наказом виступати з полком у Польщу зі 150 козаками Переяславського полку. При цьому той мав «стараться самые разбойнические партии имать без всякого кровопролития, паче увещаниями, или способами интересов, разве бы они предприняли что-либо дерзкое, тогда останется употребить силу». Ідеться про гайдамаків. Деякі історики побачили в цьому наказі оцінну думку правителя Лівобережної України та приписали йому ненависть і презирство до учасників Коліївщини. Нижче ми матимемо змогу переконатися, що це зовсім не так.
Навіть після подій в Умані (вони відбулися 10 червня) Рєпнін пише Кречетнікову 30 червня: «Бунт здешних крестьян, конечно, успокоить надлежит... Начиная ласково; наконец, естьли они того не послушаются, захотят распространить сей огонь и вовнутрь земли ворваться, то сего, конечно, не допускать, хотя б и силу против оного употребить». Рєпнін при цьому наголошує, що імперія має власні інтереси в Речі Посполитій («Все, что разрушает здесь спокойствие, нам вредно, и следственно нам тому препятствовать надлежит»). Рєпніна непокоїть участь запорожців: «Сверх того, говорят, что наши запорожцы тут есть, хотя и не одного из оных еще не поймали, однако в таковом случае надлежит вам необходимо к ним послать и сказать, чтобы они, конечно, ни мало не задерживаясь, возвратились в свои домы, а инако будут без всякого милосердия и прощения наказаны, как злодеи и разбойники, которое и действительно чинить надлежит, забирая их под караул, хотя силою, естли они противиться осмелятся». У нього вперше простежується занепокоєння у зв’язку зі звісткою про участь у Коліївщині запорожців, а також подіями в Балті: «Хуже всего то, что сия каналья, хотя еще оное неверно, но сказывают, напала на татарское местечко Балта». Рєпнін наказує Кречетнікову говорити туркам, що «имеете поведение тех бунтовщиков всячески усмирять, и наконец, в самой крайности, и силу против них употреблять, дабы не допустить их огню распространиться».
Ще через три дні, вже не сумніваючись в участі запорожців, Рєпнін пише Паніну: «Касательно бунту мужиков, в которой, действительно, наши запоросцы вмешались, велел я сделать публикацию... (оголошення. — Т. Т.-Я.), а в случае ослушности как со злодеями поступить».
Воєйков, який найбільш непримиренно з самого початку був налаштований до гайдамаків, 12 липня (!) ще задовольняється погрозами на адресу повсталих, що «со всех сторон войска в. и. в. командированы для истребления их».
Балта і переляк російської влади
Усе змінилося після подій у Балті (16–18 червня). Першим про цю подію повідомив до Колегії закордонних справ Рум’янцев (3 липня). Він писав, що гайдамаки «под именем запорожских казаков» напали на містечко Балту в «турецкой области», в якому сховалися поляки і євреї, що втекли з Речі Посполитої. Гайдамаки при цьому вступили в бій «с турками, давшими им убежище». Найнебезпечнішим, як слушно зауважував Рум’янцев, було те, що «сии злодеи как в Польше, так и в пограничных местах турецких, при таких случаях объявляют, что они посланы и все делают по указу в. и. в., чем подвигнули татар к приуготовлениям с своей стороны».
Тим часом Порта висунула серйозні претензії, заявивши, що «убит один салтанский сын, один мурза и до тысячи семисот всякого звания людей турецких подданных»[19]. Було отримано лист від молдавського господаря Григорія про напад на Балту і вбивство 100 осіб. У ті самі дні надійшло повідомлення про напад на Голту.
10 липня Рєпнін писав Кречетнікову: «Понеже известен уже я подлинно, что татарское местечко Балта бунтовавшими здешними крестьянами разорено, в коих всех беспорядков наши запоросцы участие имеют, и понеже и то знаю, что одним сим последним татары вышеписанное разорение причитают, то надлежит нам строгости против сих разбойников и для сыску их старания приложить». 25 липня Рєпнін з тривогою та досадою сповіщає: «у турок мнение», що це «двор наш» послав запорожців у Балту.
Російська влада, зрозуміло, була стурбована не самим фактом нападу на Балту. Цікаво і показово, що в жодному листі Катерини, Паніна чи Рєпніна не обговорюються події «уманської різанини», яка з «легкої» руки польських мемуаристів і письменників надалі стане символом Коліївщини[20]. Для російської влади цей епізод узагалі не існував і не мав цінності. Зовсім інша справа була з Балтою, точніше, з тими наслідками, які ця подія могла мати (загострення відносин і навіть війна з Оттоманською Портою). Для Паніна, як і для Катерини, така можливість стала шоком, що межував з панікою. Оточення імператриці (як виявилося, помилково) було твердо переконане, що російсько-турецька війна загрожувала катастрофою для імперії. Ми знаємо, що все обернулося зовсім по-іншому і війна стала тріумфом Катерини, а Росія отримала величезні територіальні вигоди. Однак тоді, у 1768 році, цього ніхто не міг передбачити.
Російські війська починають активні дії з арешту гайдамаків. При цьому вони вдаються до підвищених заходів безпеки, щоб не викликати підозри турків. 20 липня Кречетніков відправив кур’єрів до Івана Подгорічані, Петра Протасова, Олександра Кологривова, «чтобы они с партиями против гайдамаков ближе 4-х миль к турецким границам не приближались». Крім того, він наказує відправляти «надежных офицеров уговаривать, чтобы запорожцы тотчас возвратились в свои домы», погрожуючи, що в іншому разі «с ними поступлено будет, яко со злодеями и преступниками воли е. и. в.». Правобережним селянам треба було оголошувати: «естьли они в домы свои не разойдутся и не будут жить спокойно, то войсками нашими взяты будут и отосланы к региментарю графу Браницкому, а он их перевешает, и тем стараться их склонить к спокойствию». Варто визнати, що навіть у цей період у діях російського генерала не простежується якоїсь жорстокості чи ненависті щодо гайдамаків (на відміну від командувача польських каральних військ Юзефа Стемпковського, який увійшов в історію як «страшний Юзеф»).
