Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 14)
21 липня Кречетніков писав російському послу в Константинополі Обрескову, що посилав на знищення гайдамаків, «к коим пристали, хотя небольшим числом, вышедшие из наших границ беглые плуты из запорожцев», щодо яких дано наказ «забрав всех под караул российский, для достойного наказания отослать в Россию, а здешних (тобто правобережних селян. —
Російська влада була неабияк налякана реакцією Оттоманської імперії, і Рєпнін радив застосувати суворе покарання до гайдамаків, щоб обілити себе перед Портою. Саме йому належить «чудова» ідея влаштувати показову розправу над гайдамаками на очах турків, щоб задовольнити їх і не допустити початку війни. 10 липня Рєпнін писав Паніну: «Нет нужды, кажется, вашему сиятельству мне представлять, сколь строгого наказания таковое запоросцев преступление достойно, но важным следствием, которые против Порты от сего произойти могут». Він просив Микиту Івановича, щоб полонених гайдамаків, особливо ватажків, покарали в Києві якомога суворіше. Докладно про долю гайдамаків ітиметься в останньому розділі.
Переляк влади щодо можливої війни з Портою був такий, що Панін вирішує терміново поширити маніфест Катерини, в якому заявлено про її непричетність до Коліївщини. Цей маніфест складено 9 липня в Петергофі російською та польською мовами. У ньому були, зокрема, такі чудові пасажі: «наши единоверцы вместо того, чтобы... спокойно начинать пользоваться доставленным для них в отечестве равенством всех гражданских прав и преимуществ, начинают сами, не вкуся еще оных, заводить новые настроения (безлад. —
20 липня Рум’янцев надсилає Протасову 120 «печатных экземпляров высочайшего е. и. в. манифеста, изданного на случай пограничных возмущений польских». Протасову наказано оприлюднити їх, передусім у тих районах, «где своевольные гайдамаки произвели уже свои грабления и насилия и где не перестают сами польские обыватели от возмутительных свирепых наглостей против своих господ». 50 примірників маніфесту він передає п’ятьма старшинами з переяславської полкової канцелярії «в Польшу, в места, близь границы лежащие». 24 липня Рєпнін пише Кречетникову: «Прилагаю при сем несколко печатных экземпляров манифеста, учиненного от высочайшего имяни е. и. в. по поводу бунту украинских мужиков и запорожских казаков, разбойничеств и своеволств». Через тиждень Кречетніков їх отримує і докладає зусиль, щоб вони «опубликованы были в той стороне, где жители греческого исповедания и запорожцы находятся».
Рум’янцев покладав великі надії на цей маніфест, вважаючи, що він розвіє ілюзії. Він писав Паніну 29 липня: «Я не сомневаюсь, что вложенные и пагубные мысли от злодеев в простодушных поселян теперь тоже исчезнут. ...Я чаю, что содержание туда для публики посланных манифестов сильно будет утушить».
Особлива думка
Звісно, офіційна позиція імператриці та її двору не завжди відображала настрій і думки всіх політиків. Більшість російських вельмож і дворян були дуже далекі від проблем України, тим паче — Правобережжя. Панін, котрий керував усією зовнішньою політикою Росії, незважаючи на свою лінь і огрядність, презирливо відгукувався про «єдиновірців», тобто українських селян Правобережжя, як про «наших простаков».
Зазначимо, що російські воєначальники, які перебували безпосередньо на Правобережжі, співчутливо ставилися до гайдамацького повстання саме через єдину віру. Навіть генерал-майор Михайло Кречетніков писав російському послу у Варшаві Рєпніну: «как я слышу, что из посланных гайдамаков к графу Браницкому болшая половина перевешана, то хотя сие до меня не принадлежит и при том совершенно не зная здешних обычаев, опасаюсь, не зделал ли бы сей строгой поступок в земле огорчения». Відповідь Рєпніна була позбавлена будь-яких сентиментів: «Сколь ни строго было поступлено от графа Браницкого против их бунтующих мужиков и Козаков казнию смертною такого знатного их числа, однако то сначала нужно было для обрасца протчим. Тепере же я считаю, что он по сей строгости уменшит, но в сие нам нет нужды мешаться».
Тим часом російські офіцери, які брали участь у придушенні повстання, дотримувалися наказів Кречетнікова і Рум’янцева «благосклонно их уговаривать и обращать в домы их». Це видно з показань запорожців. Так, козак Артем Лоба (зі Шкуринського куреня) повідомив, що, перебуваючи вже на Правобережжі, він і його товариші зустріли «российскую карабинерную команду». Поручик, який командував нею, прислав до запорожців унтер-офіцера з наказом іти назад у Росію. Потім приїхав і сам поручик, зачитав їм указ і взяв з них присягу, щоб «идучи полскими местами, никому никаких грабителств и смертных убивств не чинит». При цьому поручик так і заявив, що запорожців «брать под караул не будут». Прикметно, що спочатку вони зіткнулися з «польской командой», яка стала відразу по них стріляти, але їм вдалося втекти.
Деякі російські вельможі тримали свою думку щодо Коліївщини при собі, але були й такі, хто був значно компетентніший у цьому питанні, а також займав досить помітне становище, щоб висловлювати вголос власні погляди. Ідеться передовсім про Петра Рум’янцева.
Почнемо з того, що президент Малоросійської колегії чудово розумів реалії дніпровського прикордоння і того, що відбувалося на колишніх землях Гетьманщини на Правобережжі. Він абсолютно не співчував жертвам Коліївщини, усвідомлюючи, що повстання було здебільшого спрямоване проти прихильників Барської конфедерації. Наприклад, коли в Переяслав, де перебував Рум’янцев, приїхав, рятуючись від ходорівських гайдамаків Сасін, Рум’янцев доповідав у Колегію закордонних справ, що цей поляк був одним із ватажків Барської конфедерації, і наказав його заарештувати.
Коли почалася розправа над учасниками Коліївщини, Рум’янцев пояснював причину тривалих повстань так: «польские мужики... из отчаяния больше, которому предаются от страха мщения раздраженных своих господ, продолжают свое согласие с гайдамаками, думая их быть своими избавителями». Тому він наказував полковникам Протасову і Карлу Вульфу, щоб ті обнадіювали селян на основі маніфесту імператриці, запевняючи їх, що вони, «яко единоверные, будут сохранены милосердием е. и. в.», якщо припинять бунт. Рум’янцев наказував російським військам бути стриманими: «силу же прямую оружия обращайте на явных токмо мятежников-разорителей».
На відміну від Кречетнікова, Рум’янцев не поспішав видавати правобережних мешканців полякам. На питання Воєйкова, що робити з «польскими мужиками и козаками, взятыми между гайдамаками», він відповідав 3 серпня: «не прилично, мне кажется, их так же, как и протчих» відправити до Браницького, позаяк їх усіх там стратять. Тому він пропонував їх до найвищої резолюції «употреблять в городовую или к другим работам».
Серед листів Рум’янцева є достатньо матеріалу, щоб скласти уявлення про його оцінку подій. 24 серпня він пише розлоге донесення Рєпніну, яке так і починалося: «обязанным я себя считаю изъявить мои примечания о причинах, воздвигнувших сей не безбедственый мятеж». Причиною Коліївщини Рум’янцев оголошує «простое усердие к вере благочестивой» і захист «оной от римского духовенства, распространяемые с лютым бесчеловечием». Як приклад він наводить звірства католиків, про які повідомляв переяславський єпископ у Варшаві від імені «всего православного общества пограничных староств и губерний». Дуже цікаво, що Рум’янцев покликався на думку «самого шляхетства (которое сюда бежит)». Ці шляхтичі, які втекли від Коліївщини, усвідомлювали, що «настоящие в отечестве бедствия родили суровые поступки противу исповедующих закон греческой церкви официала украинского униатского Мокрицкого. Когда сими жестокими угнетениями страждущие сердца дышали внутреннею ненавистью против своих гонителей, то при таком расположении не трудно было преклонить непросвященные умы простолюдинов, так называемым гайдамакам, на все известные дерзости». Далі Рум’янцев дипломатично додавав: «Я все сие для того пишу, чтоб показать, хотя злые действия некоторых польских жителей по себе непростительны, но много, однако же, из них есть таких, которые вдались к мятежникам в лучшем намерении и надежде... на счет нашего покровительства».
Через два дні Рум’янцев повторює свої аргумента Паніну, вважаючи обов’язком заступитися «о тех, кои и мое внимание на себя привлекают». Він знову пише, що бунт «поднят был из простого усердия к вере православной, которой противоборства свои римское духовенство распространяло с лютым бесчеловечием над простолюдинами и с поруганием нестерпимым попам благочестивым». Рум’янцев знову покликається на доповідь переяславського епископа від імені всієї православної громади, прикордонних староств і губерній, надіслану у Варшаву, «где оный и внесен в книги», а також на думку «бежавшей шляхты».