Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 16)
11 травня Яковлев підступив до Січі. Штурм тривав три години. Як повідомляв Петрові I Олександр Меншиков, «вони, зрадники, відчайдушно чинили опір». Перший штурм козаки відбили. Росіяни втратили загиблими близько 300 осіб, зокрема полковника Урна. Після підходу генерал-майора Григорія Волконського і полковника Колгана запорожці вирішили, що це очікувана ними на допомогу орда, і пішли на вилазку. Коли вони зрозуміли свою помилку, виявилося, що вже пізно. Січ було взято. Усіх запорожців і жителів убили (в полон узяли тільки 12 осіб), палили і вирізали також сусідні курені. Козаків і старшин вішали, рубали їм голови, оскверняли могили старих запорожців. Як писав Меншиков, «все их места разорить, дабы оное изменническое гнездо весьма выкоренить». Голову отамана, який заміняв кошового, послали в Запорожжя для залякування. Такий середньовічний вчинок пояснювали тим, що «за тяжелыми ранами того кошевого вести было невозможно».
Запорожці, які були з Костем Гордієнком, уже після Полтави разом з Мазепою і Карлом XII утекли в Бендери[21]. Коли Мазепа помер, вони залишалися під захистом турецького султана. Їхнє становище було тяжке. Козаки не мали засобів до існування, багато з них продавали свою зброю, щоб якось вижити.
Частина запорожців заснувала Нову Січ на Правобережжі в гирлі річки Кам’янки (Кам’янецька Січ). Проте 1711 року вони разом з новим гетьманом-емігрантом Пилипом Орликом узяли участь у поході на Правобережжя, який завершився невдало. Поки більшість запорожців перебували в поході, російські війська здійснили наступ на Кам’янецьку Січ, і запорожцям на чолі з отаманом Якимом Богушем довелося перебазуватися в глиб ханських володінь, в урочище Олешки. Однак провальний Прутський похід російської армії 1711 року змусив Петра І віддати Правобережну Україну (точніше її частину, що 1705 року перейшла де-факто під юрисдикцію Українського гетьманства) Речі Посполитій. Росія втрачала контроль над Запорожжям, позбавлялася Таганрога, Кам’янки та самарських фортець.
Утім становище Олешківської Січі залишалося важким. Запорожці були відрізані від кордону України, не маючи можливості поповнювати свої ряди. їм доводилося платити різні побори на хана, працювати на спорудженні Перекопської лінії.
Орлик усе ще мріяв приїхати до запорожців в Олешки й організувати на основі них широку європейську коаліцію. Та настрій у запорожців був неоднозначний. У вірші «Запорожец кающийся» Феофана Прокоповича усю вину за перехід на бік шведів покладено на «отаманів і гетьманів» і потрактовано як учинок «з малорозсудного серця». Коли написано вірш, невідомо, можливо, коли вже йшлося про повернення запорожців. Ясна річ, насправді все було не так однозначно. Перебіжчик із Січі Нестуля свідчив, що серед запорожців «великое к России недоброхотство». Водночас Орлик у червні 1732 року під великим секретом повідомляв у своему листі до сина Григорія, що запорожці схиляються до Росії.
Наприкінці 1728 року серед запорожців гору взяли прихильники підпорядкування Росії. Вони закували в кайдани, а потім побили киями й відпустили Костя Гордієнка і пішли в покинуту ними Кам’янецьку Січ. Ще довго тривали таємні переговори, і 31 серпня 1733 року імператриця Анна Іоанівна надіслала кошовому отаманові Івану Малашевичу обнадійливу грамоту, в якій було сказано: «мы вам вины ваши всемилостивейше отпущаем».
Утративши віру в союзників Орлика, 1734 року запорожці прийняли пропозицію імператриці, повернулися на свої старі землі і присягнули на вірність Росії. їх запрошували на роль захисників південного кордону, що прикривав західний світ від мусульманських кочівників. І запорожці ідеально підходили для цього. Як писав Аполлон Скальковський, «только запорожцы на своих мелких и огненных лошадках, питаясь целые месяцы грубою кашею и ковшом воды, закутанные в простую одежду и овечью бурку, могли нести эту вечную, трудную, настоящую Скифскую войну в степях безводных, безграничных, им только и татарам известных».
Утім, повернувшись на старі місця, запорожці й далі жили в реаліях початку XVIII століття, коли зусиллями Мазепи Правобережжя було приєднано до Українського гетьманства. Відновлення Січі, за яке взялася Анна Іоанівна в суто прагматичних цілях ефективнішої боротьби з Оттоманською імперією, більшість запорожців розглядали як перший етап до об’єднання всіх земель українського козацтва, насамперед Правобережжя.
Як цілком слушно писав Володимир Антонович, запорожці «никогда не признавали возможности окончательной уступки юго-западного края (тобто Правобережжя. —
У результаті успішної російсько-турецької війни 1733–1739 років, умов Белградської мирної угоди 1739 року і додаткових угод від листопада 1740 року до Росії були приєднані території Правобережної України (від Дніпра до Бугу). У 1751 році «заднепрские места от полской границы на дватцать верст отданы». Це слугувало для запорожців ще одним помилковим доказом, який зміцнював ілюзію, що все поверталося на круг свій. У п. 1 «угод» щодо кордону від річки Буг до річки Дніпро було зазначено: «начало сих границ от окончания польских границ и идет вниз рекою Бугом расстоянием чрез 6 часов до Ташлыка, т. е. Великого Конара...», далі від річки Громоклії до Верхнього Інгулу, до гирла річки Кам’янки, де впадає у Дніпро. Кордон, таким чином, наблизився впритул до Речі Посполитої, а території Запорозької Січі тепер офіційно охоплювали правий берег Дніпра. Заселення російською владою частини Правобережжя, створення Нової Сербії в 1752 році (куди активно втікали українські селяни Речі Посполитої) тільки утвердили ілюзії запорожців. Утім людина завжди легко вірить тому, у що їй хочеться вірити.
Чому для запорожців повернення Правобережжя, об’єднання України мало таке значення? Більшість із них були родом із Правобережжя. Там жили їхні родини, там розміщувалися зимівники. Із протоколів допитів нам відомо, що майже всі лідери Коліївщини народилися на правому березі — Максим Залізняк, Семен Неживий. Яків Сачко, Іван Бондаренко, а також чимало рядових запорожців, які брали участь у повстанні. Кордон по Дніпру в цей період був вельми умовним[22], а вільний перехід зберігався. Мешканці Правобережжя приїжджали на лівий берег у монастирі, у сімейних і торговельних справах. З огляду на труднощі з православ’ям на лівий берег навіть возили дітей, щоб охрестити їх там за «грецьким обрядом».
Дуже показово, що Петро Рум’янцев, який був добре обізнаний з реаліями прикордоння, у вересні 1768 року висловлював Паніну побоювання про відновлення спільного повстання запорожців і правобережних селян (він, до речі, називає їх «польськими козаками»!), «ибо запорожские и польские козаки союзом самого родства и преклонности, так между собою сопряжены, что брат одного в том селении, другой в другом жительствуют и по произволению переменяют свои пребывания». Тож родинні зв’язки розрізаної по-живому Гетьманщини не зникали і через десятиліття після останнього договору з Річчю Посполитою.
Зрештою, була традиція. Прагнення зберегти правий берег під владою гетьмана — одна з цілей Костя Гордієнка та Пилипа Орлика. Запорожці разом з гайдамаками ходили на Правобережжя ще з Молдавії. Можна погодитися з Антоновичем, що ці прагнення існували «на основании убеждений общественных, народных и религиозных, выработанных историей страны и сохранившихся в виде унаследованного предания старой казацкой борьбы. Захват Правобережной Украины поляками являлся в глазах запорожцев исторической несправедливостью, отрицанием заветной мысли казацкой борьбы; противодействие ляхам есть, по их мнению, естественная традиционная обязанность». Україна козацька має бути єдиною, вільною від ляхів і католиків.
Те, що ментально запорожці зразка середини XVIII століття ототожнювали себе з усією Україною, приблизно в межах Українського гетьманства часів Богдана Хмельницького, яскраво засвідчують назви «паланок», тобто тодішніх підрозділів Запорозької Січі. Крім власних назв, що походили, мабуть, від прізвищ чи прізвиськ командирів, були назви, асоційовані з полковими містами Лівобережної України (Переяславський, Полтавський, Батуринський курені), але що важливіше — зі старими полковими містами Правобережжя (Корсунський, Уманський, Канівський, Ірклїївський курені).
Цікаво, що про цей приголомшливий факт, який надзвичайно яскраво характеризує менталітет запорожців і їхнє ставлення до Правобережжя, ніколи не зазначали в історіографії. Те, що ніхто зі старшини Коша, так само як зі старшини Українського гетьманства, зокрема і гетьман Кирило Розумовський, зовсім не протестував проти використання цих назв в офіційному реєстрі Запорозької Січі, попри можливе невдоволення поляків, — насправді промовисте свідчення. Між іншим, абсолютна більшість запорожців, які взяли участь у Коліївщині, були записані саме в Канівський і Уманський курені (зосібна отамани Неживий, Сачко, Таран, Бондаренко).