Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 18)
Не можна було просто так оселитися на запорозьких землях, не вступивши у «товариство», не дотримуючись традицій та усталеного ладу. Інакше нахабу могло спіткати покарання або навіть страта. У Дмитра Яворницького, та й у багатьох джерелах, описано, що кожен новачок, який з’явився у Січ, мав відрекомендуватися отаманові, довести, що він грецької віри, і таким чином формально пройти посвяту в запорожці. Тому офіційна позиція Коша була простою: усі, хто потрапляв туди на службу, ставав православним і проходив навчання, були запорожцями незалежно від того, де вони потім жили і чим займалися. У разі війни вони все одно мусили з’явитися у Січ за наказом кошового.
Нам видається, що саме це трактування «запорожців» щодо середини XVIII століття найбільш точне і виправдане. Підтвердженням слугують покази самих запорожців, заарештованих за участь у Коліївщині. Вони розповідають, коли і за яких обставин їх «прийняли в курінь» і в який саме. А потім вони перебували «на рыболовных станах», «на рыболовных промыслах», «служили» у козаків, були «при млинах», але все одно залишалися запорожцями. Тобто запорожці зовсім не обов’язково жили в куренях. Вони могли перебувати на промислах, займатися чумацтвом, але зберігали зв’язок із Січчю. Така ситуація влаштовувала кошових. Вона давала їм змогу почуватися впливовими і закликати в разі потреби значно більшу кількість людей.
Запорожці та гайдамаки
Зв’язок Запорожжя з гайдамаками, тобто тими, хто виступав проти польської влади на Правобережжі або займався там грабежами, був зумовлений традицією, географічним розташуванням і родинними стосунками. Інший чинник — характер людей, які жили в Запорожжі зразка Нової Січі, тобто середини XVIII століття. Ще Володимир Антонович зазначав, що Січ поповнювалася «самыми энергическими и предприимчивыми лицами», які йшли туди «в надежде на воєнную деятельность, казацкую славу и участие в военных подвигах Запорожской общины». Важливо додати, що на той час реєстрові козаки в Українському гетьманстві втратили свою роль активних військових (ця тенденція намітилася ще за Івана Мазепи, коли їх у військових походах часто замінювали компанійськими полками). На правому березі козацтво було взагалі знищене, а служба в надвірних полках шляхти далеко не кожному здавалася привабливою. Тому всі, хто мріяв про військову славу, кар’єру і зиск, ішли в Запорожжя. Там зберігався ореол вільності, ризику, протистояння світу невірних. Там були вільні краї, можливість зайнятися промислом і не дуже обтяжувати себе військовою дисципліною. Не дивно, що гайдамацькі подвиги здавалися багатьом запорожцям істинним виявом козацької відваги — як у давні добрі часи. Запорожці хизувалися нападами на татар і поляків «как молодечеством, как подвигами, достойными хвалы и знаменитых имен Палия, Наливайки, Подковы или Сирка».
Що стосується ролі Запорозької Січі та запорожців у гайдамацькому русі, то про це існує безліч думок. Скальковський, наприклад, намагався цілковито заперечувати участь Коша в організації загонів «розбійників». Радянські історіографи на чолі з Голобуцьким, діючи в річищі «класового підходу» щодо ставлення Січі до гайдамаків, вельми примітивно поділяли запорожців на старшину і сірому[26]. Перша, на їхню думку, ставилася до гайдамаків вороже, а сірома — співчутливо[27].
Так, рядові запорожці активно підтримували гайдамаків. Проте, на нашу думку, зовсім не однозначно антигайдамацькою була і позиція старшини. До того ж, як ми вже зазначали, далеко не всі гайдамаки були запорожцями. Ще Скальковський визнавав: «запорожская старшина, особенно кошевые,
Цікавий епізод, що, на нашу думку, надзвичайно яскраво характеризує запорозьку старшину, — це випадок із кошовим Петром Калнишевським і його друзями під час візиту в Петербург 1766 року. Перебуваючи в столиці, старшина погребувала заморськими делікатесами й вирішила харчуватися власними, привезеними з Січі продуктами. Чи то візит затягнувся, чи то гостей було забагато, але всі запаси закінчилися і довелося послати Антона Головатого «для привозу ему и старшинам войсковым, находячимся при нем, ради собственного их здесь употребления, из Сечи запорожской пятидесяти ведер вина горячого». Вельми показово, що Петро Рум’янцев, у підпорядкуванні якого була Січ і який також перебував у Петербурзі, співчутливо поставився до «горя» старшини і дозволив послати по горілку в неблизький світ.
Нижче ми матимемо змогу переконатися в тому, що ставлення старшин до гайдамаків і за часів Коліївщини далеко не завжди було негативним[28].
Уже не раз ішлося про те, що гайдамацький рух виник на Правобережній Україні і в Диких полях як протест проти геополітичних реалій, які повернули цей регіон під владу Речі Посполитої і знищили там козацтво. Рух цей не був однозначним, гайдамацтво завжди мало два складники: грабіжницький та ідейний.
Утім ми вважаємо, що саме після відновлення Запорозької Січі гайдамацькі дії набули більш організованого характеру, вийшовши за межі прикордонних грабунків. Думка ця в історіографії не увиразнена належним чином, хоча багато авторів наголошували на ролі запорожців у привнесенні ідеології в гайдамацькі бунти. Наприклад, Шульгін зауважив, що саме запорожці надавали організаційної стрункості. Водночас він писав, що «запорожцы участвовали в гайдамацких отрядах только в небольшом числе».
Лише Антонович зазначив, що саме під впливом запорожців «гайдамачество приобретает вид постоянной, организованной войны против шляхетства».
Хроніка подій підтверджує це припущення. 1733 року відновлюється Січ, і тоді ж відбувається перше велике гайдамацьке повстання, у 1750 році масове повстання повторюється. Це вже не окремі рейди грабіжницьких банд. Такий збіг дат, на нашу думку, не випадковий. Наприкінці 1733 року з Києва виступили війська генерала Кейта і князя Шаховського для боротьби з партією Лещинського (претендента на польський престол). Запорожці активно приєднувалися до лівобережних козаків, які також вступили на Правобережжя у складі російських військ, і брали участь у воєнних діях проти конфедератів. Шляхетські маєтки зазнавали секвестру й екзекуції, були взяті Вінниця та Меджибіж. До запорожців масово приєднувалися місцеві селяни. Усе відбувалося точно за сценарієм правобережних походів Івана Мазепи.
Однак операція проти Лещинського завершилася, а тривала активність запорожців на Правобережжі стала неприємною несподіванкою для російської влади. Вона відродила Запорожжя, щоб мати досвідчених союзників у російсько-турецьких війнах, захистити південні кордони і колонізувати Дике Поле, але отримала комплекс проблем: погано контрольовану вольницю на ефемерному, відкритому південному кордоні й постійний конфлікт із Річчю Посполитою. Підтримка запорожцями гайдамаків стала причиною незліченних скарг на них з боку поляків: від простої шляхти до сейму. Хоча російська влада за Анни Іоанівни та Єлизавети Петрівни намагалася реагувати (більше для годиться) на ці скарги, насправді Річ Посполита ослаблювалася, тим самим даючи Росії офіційний привід втручатися у свої внутрішні справи. Тож сама по собі підтримка запорожцями гайдамаків не була причиною для гніву імператриць.
Говорячи про переплетення в історичній пам’яті гайдамаків із запорожцями, можна згадати слова, які сказала внучка дружини гайдамака (село Красновершки Єлизаветградського повіту Херсонської губернії). На запитання, хто такі гайдамаки, вона відповіла: «та так: кому надопекла панщина, та жінка, та діти, то вони втікали туди на Січь, жили собі на волі, пили та гуляли». Відому козацьку думу про загибель запорожця Авраменка від турків вона трактувала як боротьбу гайдамака «з тими поганими ляхами».
Прагнення розширити Військо Низове, підпорядкувавши собі, хоча б формально, всі вільні елементи, пояснює і дії кошових щодо приєднання до Запорожжя так званих степових гайдамаків (термін Скальковського). Це розбійницькі банди (або грабіжницьке крило гайдамаків — кому як подобається), які жили на території Війська Запорозького і регулярно проникали в Річ Посполиту. Ми вже згадували вище, що запорожці насправді не контролювали своїх територій, чим активно користувалися розбійницькі елементи. Підпорядкування цих ватаг кошовому — дуже цікавий факт, документи про який навів ще Скальковський, але чомусь на нього першим і останнім звернув увагу тільки Антонович.
Ідеться про дії кошового отамана Григорія Федоровича Лантуха. В історіографії зазвичай згадують, що він боровся з гайдамаками, облаштував низку форпостів уздовж кордону, посилав роз’їзди запорожців уздовж степу. Та при цьому залишається без уваги найважливіший аспект: «Почти все ватаги, повинуясь его внушениям, явились в Сечь, принесли присягу в том, что прекратят грабительские набеги, и записались в регестры Запорожского войска, получив прощение от старшины и войска за прошлый образ своих действий».