Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 20)

До серпня те, що запорозька старшина покривала гайдамаків і не збиралася їх ловити, зрозумів уже і Воєйков. Він повідомляв: повернулися відправлені в роз’їзди запорозькі полковники з інформацією, «что нигде в Сечи и по пограничности шатающихся казаков, ниже сбирающихся бродяг, не наезжали». Утім у Воєйкова до цього часу вже були свідчення приведених «на сих днях сюда под караулом из пойманных в Польше семидесяти человек разбойников», що вони «29-го минувшего июня в Запорожской Сечи в зимовниках собравшись и на разные разделясь шайки, в Польшу для грабежа пошли». Тому він знову наказав суворо припинити вихід козаків із Запорозької Січі[31].

Варто сказати, що восени 1768 року Кіш усе-таки склав офіційні списки «гардовых казаков», які покинули промисли і приєдналися до гайдамаків, але ці списки були далеко не повними (86 осіб).

Дивно, що деякі історики взагалі засумнівалися в участі запорожців. Наприклад, Скальковський беззастережно повірив Калнишевському, щоправда, це відповідало його моделі «хороших запорожців» і «поганих гайдамаків»[32]. Якби Скальковський звернувся до судових справ як у Кодні, так і в Києві, у нього не залишилося б сумнівів у тому, що запорожці брали активну участь у Коліївщині.

Петро Мірчук, дотримуючись власної соціально-економічної теорії розвитку Нової Січі, пише, що Калнишевський намагався всіляко уникати сварок із російською владою: «він, як кошовий Січі, піддержував — особливо в період Коліївщини — заборону запорожцям приєднуватися до гайдамаків чи будь-яким іншим способом помагати гайдамакам». Шульгін, навпаки, вважав, що «Колиивщина есть движение чисто крестьянское, заключенное притом в пределы только большей части Киевщины и Брацлавщины». Спираючись на дані Коденської книги, він стверджував, що запорожців там було мало, а «в большом количестве их и быть не могло».

В історичній пам’яті України справжні колії — це запорожці («идет войско, такое настоящее войско»). Іншим гайдамакам народна традиція відмовляє в героїзмі, іменуючи їх «затяжцями», тобто тими, хто приєднався з метою пограбування.

Реальна участь

З огляду на суперечливі думки в історіографії та категоричне заперечення офіційним Кошем участі запорожців варто звернутися до фактів.

«В начале 1768 года внезапно целые толпы бездомного буйного запорожского товариства, с разных куреней и поланок, особенно молодиков и наймитов с рыбных ловель и звероловов, под начальством разных ватажков, без ведома старшины и даже хозяев, пустились по направлению к Бугу». На питання чи заборони прикордонних пікетів вони відповідали погрозами або глузуванням, а найчастіше казали, що не знають, куди рухаються: «мабудь в Чуту, в Черный лес, або ще». Довідавшись про це, бугогардівський полковник Мойсей Головко поїхав у розвідку. Він переконався, що всі натовпи йдуть у Правобережну Україну («Польщу»). При цьому, за його показами, «рыболовные хижины по Днепровскому и Бугскому лиманам опустели, ибо все бежит в Польшу на грабительства; что шайка гайдамакская имела уже до 500 чел. запорожских Козаков и до 1000 взбунтованных в Польше украинских поселян»[33].

Запорожець Мойсей Каско, який перебував у загоні Неживого, на допиті заявив, що разом з іншими козаками, «коих было до дватцати человек, следуя множеству других, кои шли в Польшу большими партиями, пошли не из Сечи, но от рыбных ловель от рεчки Лимана расстоянием от Сечи на сорок миль». Є численні свідчення про вихід 62 запорозьких козаків «после Петрова дня» «із разных рыболовных мεсть заграницу».

18 червня Кречетніков, який перебував на Правобережжі з метою придушення Барської конфедерації, повідомляв Рєпніну: «Б здешней стороне, а паче около Белой Церкви и Гумана оказалось новое возмутительство; сказывают, что здешние крестьяне взбунтовались и будто с ними в начальстве или в предводительстве ими находится несколько запоросцов под именем здесь называемых гайдамаков». А 2 липня Рєпнін уже доповідав Паніну «касательно бунту мужиков», що в нього «действительно наши запоросцы вмешались». Про те саме писали й поляки. Браницький повідомляв королю 4 липня 1768 року: «дуже багато вийшло з Січі», до них приєдналися «наші селяни». Генерал також наголошував, що запорожці видають універсали, які «вийшли на захист честі своєї монархині в. к. м.».

Із самого початку Коліївщини не сумнівалася в участі запорожців і Катерина II. Щоправда, особливо гостро це питання стало її хвилювати і дратувати після подій у Балті, тому що саме участь у нападі підданих імператриці створювала прецедент для оголошення війни Оттоманською Портою. Події Умані її зовсім не цікавили.

Цікаво, що імператорський указ Калнишевському від 12 липня 1768 року підписали Панін і Голіцин: «Мы с крайним удивлением уведомиться принуждены, что партия запорожских казаков, которых предводители называют себя и подписываются: Максим Железняк, Андрей, атаман каневский куренной, Никита, атаман, Швачка, журиловский куренной, и Андрей Односум, ворвавшись недавно в Польскую Украйну...». Б указі йшлося, що саме запорожці «приводят еще в согласие с собою польских крестьян благочестивого исповедания, обольщая их ложным и коварным предъявлением, будто она (грамота — Т. T.-Я.) прислана по указу нашему от тебя, кошевого атамана, и всей старшины для освобождения православных из-под ига римского дворянства и от барских конфедератов». В указі від імені імператриці було сказано: вона не може повірити в те, що кошовий знехтував присягою і піддав вогню і мечу «дружественную нам область, каковою была и по сю пору й ныне непременно есть Речь Посполитая».

Перші кроки лідерів Коліївщини не залишають сумнівів у тому, що перед нами досвідчені, професійні військові-запорожці. Можна помітити, що їхня поведінка дуже схожа на події початку повстання Богдана Хмельницького та сильно відрізнялася від одиничних гайдамацьких набігів. Якщо у попередніх випадках базою для зборів зазвичай ставало Дике Поле або іноді навіть київські монастирі та їхні володіння, то цього разу колії поставили табір прямо на Правобережжі, у безпосередній близькості від ворога. Рум’янцев серйозно оцінював їхні дії та писав імператриці: «все партии гайдамацкие... соединясь в одно место человек до тысячи в Мотронинском лесу, сделали себе засеку, расстановив отбитые в польских местечках пушки, и, выходя из того убежища партиями, польские местечки и деревни разграбляют».

Це свідчення цілковито збігається із записаними переказами про Коліївщину: «Как собрались гайдамаки в Мотроненском лесу, то сделали себе Сечь. Выбрали такое место, что с трех сторон байраки, а с четвертого поставили башню». Збережені очевидцями деталі змальовують типову для запорожців картину військового табору: «Оце ж у одному байраци Сичь, а в другому, на Байковій Луци — Склык. А склыком звався качан, що высив на дули и коло його довбня. А то для того, що скоро яка тревога, або що, зараз прыбижыт Козак, да довбнею й почав валять, а казан на ввесь лис реве: то вже, де б который козак не був, скорійш збигаюцьця до купы. Да тут же зараз коло склыка був у дуброви Значок, таке-то, бач, обзначене кругом мисце, де их кони паслысь. А од значка, верстов тры, и к Жаботыну, було Гульбище, на високій могыли, так що як зійдеш туды, то ввесь Жаботын як на долони. Позходят, було, на ту могылу, балакают, у карты грают, спивают писень усякых. Ридко було якый день выберецьця, щоб там никого не було».

Інші деталі коліївських дій також демонструють нам досвідчених військових, які мали, зокрема, артилерійські знання. Наприклад, поляки повідомляли про облогу гайдамаками Білої Церкви: «из Смялой 5 тысяч, как говорят, прибыло туда Запорожского Войска с пушками, в Жаботине забранными, и уже четвертый день содержат в атаке Белую Церковь». Рум’янцев, своєю чергою, доповідав військовій колегії, що під час арешту Журби було «взято четыре знамя, две медные пушки и одна чугунная да гаковниц железных пять». Цілком очевидно, що ні у селян Правобережжя, ні в «розбійників-гайдамаків» не було достатніх знань для використання артилерії.

Цікаво, що у збережених розповідях очевидців — мешканців Черкас (туди попрямував Залізняк, вийшовши з Мотронинського лісу) запорожці вирізнялися з-поміж гайдамаків («затяжців»). Син цехмістра з виготовлення сап’янових чобіт так описував запорожців: «идет войско, такое настоящее войско. Впереди едет атаман на буланом коне, в красном жупане, шапка на нем сивая, сапоги сафьяные, пояс шалевый, за поясом пистолет, с боку сабля. Это был сам Максим Железняк; нестарый был еще человек, лет, может быть, сорока (насправді йому було 28. — T. T.-Я.), a может быть, больше, полный, круглолицый, хорош собою, небольшого росту, но плечист, усы русые, небольшие, за ухом оселедец...» Описуючи сцену зустрічі Залізняка в Черкасах з «атаманом Буськом из Цесарской слободы», свідок зауважує козацькі традиції звертання: «сняли перед ним шапки, он также подошел к ним, снял шапку, да тотчас и надел, а они все перед ним без шапок стояли. Здравствуйте, говорит, козачество! — Здорово, отомане, батько!».

І все ж таки: яка кількість запорожців узяла участь у Коліївщині? Підрахунки полегшує той факт, що з моменту арешту учасників повстання російська влада поділяла гайдамаків на «запорожців» і «польських селян», тобто українців Правобережжя.