Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 19)
Така ініціатива старшини стривожила центральну владу. У 1757 році гетьманові Кирилу Розумовському надійшла імператорська грамота з наказом притягти до генерального суду колишнього кошового Григорія Лантуха, військового суддю Прокопа Донського, писаря Дмитра Романовського та інших старшин. Приводом стало те, що «гайдамаки из запорожских казаков показали в суде, что кошевой и старшина дали всем гайдамакам, бывшим в разъездах, позволение собраться в Сечи и выполнить присягу, что они впредь разбоев чинить не станут. Почему они для той присяги и собрались и по совершении оной» зробили кошовому «поднашение». Останнє відповідало запорозьким традиціям, але було розцінене в Петербурзі як злісний хабар розбійників, на який купилися запорозькі старшини.
Кошовий приїхав до Глухова, писар Романовський на той час уже помер, а Донський через старість не зміг поїхати. Гетьман у грудні 1757 року провів слідство і все «оставил на волю Божью».
Такій добродушності Кирила Розумовського дивуватися не варто. Власне, залучення енергійних поселенців, включення їх до своїх структур і заселення у такий спосіб безлюдних територій на південному кордоні відповідало планам Російської імперії. У Новій Сербії також селилися далеко не ангели, для яких розбій, грабежі й інші витівки не були дивиною. Тож реакція Розумовського зрозуміла. Але, що для нас особливо важливо, залучення «степових гайдамаків» не тільки зміцнювало становище кошового, а й тісно пов’язувало гайдамаків із Січчю, змушуючи, зокрема, останніх зважати на запорозькі звичаї. А запорожцям, чиєю стихією була війна з супутнім пограбуванням, імпонували прийоми гайдамаків.
Варто зазначити, що гетьман Розумовський стояв на вельми протекціоністській щодо Війська Низового позиції. Важко сказати, чи це справді була позиція самого гетьмана, людини доброї і шляхетної, яка, однак, значно більше переймалася підкилимовою боротьбою при імператорському дворі, ніж внутрішніми справами України. Можливо, позначався вплив старшини, яка розглядала заступництво Січі як спосіб впливати на прикордонні південні території та протистояти планам розвитку Нової Сербії. Розумовський постійно доповідав імператриці про «образи», яких завдавали запорожцям татари. Офіційно дозволивши рибальські курені на кордоні (вниз по Дніпру), він, власне, стирав грань між запорозькими промислами і рейдами гайдамаків. До того ж гетьман добивався від центрального уряду, щоб «искоренение воровства при тамошних всех степях (тобто гайдамаків. —
Проте вільний край спричинював невдоволення як російських поміщиків прикордонних губерній, від яких туди втікали кріпаки, так і українських старшин та шляхти з Лівобережжя, адже у Січ нерідко йшли їхні селяни. Українські гетьмани мирилися із запорозькою вольницею, особливо після того, як указом Єлизавети Петрівни Запорожжя було перепідпорядковано їхній булаві. Усе змінилося, коли верховну владу в Українському гетьманстві здобув Петро Рум’янцев. Бойовий генерал і талановитий адміністратор, він вважав запорожців основною небезпекою та перешкодою для наведення «ладу» в регіоні. Відсутність військової дисципліни серед запорожців та їхні часті свавільні витівки не відповідали його уявленням про армію.
Запорожці й Коліївщина
Ми переходимо до ключового для нас питання — про роль запорожців у Коліївщині. Тут є низка різних аспектів: офіційна позиція Коша, реальне ставлення старшини до гайдамаків і, нарешті, сама участь рядових запорожців у повстанні (кількість, склад, роль і наслідки).
Почнемо з офіційної позиції Коша. У самий розпал повстання 23 червня 1768 року Рум’янцев надіслав офіційний запит до кошового отамана Калнишевського. У ньому він повідомляв про події в Каневі і про те, що містяни направили до полкової канцелярії таку звістку: «они тех запорожцев вызвали сами из Сечи к своей защите». Посланець із Канева посвідчив, «что атаманом был у тех казаков куреня Мглинского запорожского Семен Неживой». На підставі цього Рум’янцев вимагав від кошового: «Вы по сему тотчас мне дайте, по выправке, ответ, были ль какие к вам просьбы от каневских жителей? От Коша ли подлинно сии козаки посланы туда, и не дано ль письменного какого приказания, или самопроизвольно и злодейским образом такая шайка вышла».
Рум’янцев сумнівався, чи можна вважати цих гайдамак запорожцями. 3 липня він написав у Колегію закордонних справ: «Сии все разбойники называются запорожцами... запорожский писарь, Гордеенко, объявил, что от Сечи команды посланы в Умань» і з огляду на це завимагав офіційної відповіді від Калнишевського[29].
Київський генерал-губернатор Федір Воєйков також нервував і писав кошовому отаману Калнишевському про появу «с некоего времяни в Уманской, Чигиринской и Смелянской губерниях шаики». Особливо Воєйкова турбувало таке: «подлинное до меня дошло известие, что главной вождь помянутой гайдамацкой шаики сказывается полковником Воиска Запорозского Низового и называется Максим Залезняк, при коем якобы деиствително до ста человек запорозских казаков находится, имеет несколко корогов и пирначей, розглашая, что он по указу послан против конфедератов и, таким образом простой народ прельщая, побуждает к бунтам и к своей привлекает шайке, чем немалое поношение и безславие всему Воиску Запорожскому наносит». Воєйков наказував кошовому дізнатися, «не отлучился ль кто без ведома вашего и воисковой старшины самоволно на помянутое мерзкое и богопротивное разбойническое предприятие», а також вжити всіх заходів, «чтоб никто из подлежащих под ведомством вашим к тем безчеловечным безделникам пристать не отважился», велів усіх ловити і тримати під вартою. У донесенні Катерині II Воєйков писав: «главной затейщик сего беспокойства и начальник разбойнической шайки есть запорожец, называющийся Максим Железняк, несколькими другими запорожскими козаками подкрепленный». Він доповідав, що «не приминул пристойным образом предписать и кошевому атаману».
Зауважимо, що Рум’янцев почав серйозно перейматися ступенем участі запорожців тільки після подій Балти, які, як ми бачили вище, докорінно змінили ставлення імператорського двору до Коліївщини. Зрозуміло, тільки-но стали відомі грізні маніфести Катерини II, яка категорично відхрестилася від Коліївщини, кошовий і старшина також поспішили заявити про непричетність Запорожжя до цієї події.
30 липня Рум’янцев повідомляв про отримання від кошового відповіді, «что он никаких команд в Польшу не отправлял». Він додавав: «...допросы пойманных грабителей из запорожцев подают в том подлинную доверенность», що лише «...собственные склонности к мщению сих своевольников препровождали токмо на известные дерзновения, нежели чем общее согласие Коша к тому их руководствовало». Щоправда, у листі до Паніна він був не такий категоричний: «Я моими ордерами взыскавши от Коша Запорожского ответа, одно только то в оных нахожу, что там несведомы о своих козаках, грабление производивших в Польше». І тут же додавав: «Хотя всю правду об участии открыть легко чрез пойманных» — тепер, мовляв, справа за Воєйковим, куди відправити спійманих запорожців. Зрозуміло, Рум’янцев, якому підпорядковувалося Запорожжя, не хотів накликати на себе гнів імператриці, визнавши, що запорозькій старшині було відомо про плани гайдамаків. А ось генерал-майор Михайло Кречетніков у листі Миколі Рєпніну від 18 (29) липня набагато відвертіше висловився про запорожців: «они обыкновенно из Сечи выходят, не спрашивая никово, а потом уже, соединясь, грабительство делают».
Воєйков сумнівів у відповіді кошового не виказував: «Кошевой же атаман на посланный к нему от меня ордер рапортует, что по справке в Коше Запорожском якобы заподлинно оказалось, что в той гайдамацкой шайке настоящего запорожского козака ни одного нет, но все де из наймитов, кои у запорожцев при рыболовлях и зимовниках работывали, без ведома отлучась, для добычи и корысти в той шайке приставали и, называясь запорожцами, многих к себе из польских подданных преклоняли». А ось Мойсей Головко, полковник Бугогардівської паланки, не приховував у листі до кошового, що в Польщу пішли саме запорожці, при цьому повідомляв, що ті «неякиесь так з собою неби от велможности вашей данними им на разорение бунтовно Полще» мають листи.
Насправді позиція кошової старшини зовсім не була настільки однозначна. Надзвичайно цікаве свідчення з Коденської книги доводить, що вона навіть надавала підтримку гайдамакам. Такий собі Василь Вишневський був заарештований за участь у Коліївщині і сидів у фортеці Єлизавета (Новоросійська губернія), але «потом запорожец по имени Орлик, атаман куреня Стебловского, выпустил 26 человек, включая нынешнего арестанта». Трохи пізніше і Воєйкову стало відомо зі скарг татарів, що гардовий[30] запорозький полковник Іван Головко «с гайдамаками полюбовно обходится». Два запорожці дозволили втекти козаку Михайлу Спидицькому, хорунжому Івана Гонти, якого вони «под крепким караулом» везли в Кіш. Показово, що від Коша ці запорожці дістали тільки строге зауваження та обіцянку наступного разу бути «жестоко наказанными киями». Один із запорожців переказував чутки, що до Залізняка в Умань прибуло «четыре товарища» з листом «от пана кошевого». Однак значно важливіше таке його свідчення: «говорят де атамани, не препятствуя ни в чем: “Боже помагай, ступайте, а потом, может быть, мы и самы пойдем”».