Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 22)

Як писав Шульгін, «запорожцы шли на помощь восставшим в полной уверенности, что таково желание царицы; особенно легко овладевала подобная иллюзия запорожцами, проживавшими вдали от коша, этого запорожского центра верных политических новостей». I ось тут ми не можемо оминути увагою питання про «золоту грамоту» Катерини II, яке так хвилювало сучасників і яке донині не вирішене в історіографії. Власне, багато польських дослідників досі вірять, що така грамота існувала, а повстання інспірувала безпосередньо імператриця. Листування російської еліти не залишає сумнівів, що це не так.

Проте запорожці, які приєдналися до гайдамаків, запевняли, що вони діють за вказівкою. І ця чутка стала для Катерини II украй небезпечною після подій у Балті, тому що створювала прецедент для початку російсько-турецької війни.

Петро Рум’янцев у своїй реляції від 3 липня, описуючи події в містечку Балті і бій з турками, попереджав: «Всего болше, что сии злодеи как в Польше, так и в пограничных местах турецких, при таких случаях объявляют, что они посланы и все делают по указу в. и. в., чем подвигнули татар к приуготовлениям с своей стороны».

Запорожці у своїх свідченнях усі як один заявляли про існування «грамоти» або «указу». Наприклад, Дем’ян Чернявщен-ко сказав: «слышал от самого его, Железняка, что истребляет он поляков и жидов по данному ему от Коша Запорожскаго указу, при нем же находится и асаул Бурка с перначем, а которого куреня сей асаул — не знает». Полковник Інгульської паланки Тарас Чорний розповів про поширення на риболовних промислах чутки, «якобы з Коша куренние атамани повеление зделали и на дорогу глебы подавали, чтоб ишли в затяг да не пешо, но конно».

Один з лідерів Коліївщини отаман Семен Неживий повідомив, що перебував під Суботовим, коли на Трійцю туди приїхали запорозькі козаки на прізвисько «Коваль с товарищи четыре человека» і почали вмовляти «тамошних жителей идти в казаки к находящемуся при полском Матренинском монастыре называвшемуся атаманом запорожцу Максиму Железняку». При цьому вони твердили, що той «по указу собирает охочих людей в казаки для защищения от поляков благочестия и недопущения к умерщвлению, не хотящих принять унию христианского народа». Коли Неживий у лісі біля Мотронинського монастиря особисто познайомився з Залізняком, він уже від нього самого «так и от собравшихся к нему запорожских и польских казаков слышел он, яко оной Железняк такой указ подлинно имеет, чтобы искоренять поляков за благочестие». Отаман Микита Швачка (також запорожець) на допиті сказав, «будто от запорожского полковника Максима Железняка с атаманом Неживым посланы по всеи Полскои Украине для истребления поляков и жидов... а Железняк сию де посылку чинил якобы по указу».

60 запорожців, якими командували Василь Щербина і Клим Круть, твердили, що «запорожские казаки шли заграницу в Польшу, объявляя якобы по указу к находящимся тамо в Польше россииским войскам в помощь против поляков для защищения живущих тамо греческого исповедания людей».

Рум’янцев повідомляв Катерині II зі слів польських очевидців, що, коли тридцять козаків-гайдамаків вступили до Канева, вони оголосили, «что они в силу указу в. и. в. от кошевого войска Запорожского туда посланы». На прохання канівської влади показати грамоту вони пред’явили «под титулом в. и. в., написанное запорожским атаманом куреня Уманского, которого прозвание он позабыл, с приложением печати запорожской». Навіть Рум’янцев був збитий з пантелику («поеди ж не знаю, чтоб от в. и. в. даны были на сей случай какой особенный повеления запорожским козаком, в моей команде находящимся») і намагався уточнити в імператриці, чи не було в обхід його дано яких-небудь указів кошовому.

Дуже цікаво, що в існування грамоти вірили як ті запорожці, які приєдналися до Коліївщини прямо з Січі, так і ті, що до початку повстання перебували на Правобережжі. Так, отаман Прокіп Таран, будучи в Запорожжі на Петрів піст (тобто на початку червня), почув від прибулих туди «для покупки рыбы разных полских людей, что в Польше, при Матренинском монастыре, якобы по указу собираются запорожские и польские казаки для искоренения поляков за разорение ими благочестивых монастырей». Тоді він, «согласясь с протчими запорожскими казаками восемью человеки... пошли в Польшу» і прийшли в ліс біля Мотронинського монастиря до «названного козаками полковником запорожского казака Максима Железняка». Ця історія повторюється від разу до разу. Осип Куций на допиті сказав, що пішов до гайдамаків «в Петров пост, когда послышал он, что в Польще в Матронинском монастыре собираются запорожские козаки...» Павло Чорний заявив: «послышал он, что в Полшε в Матренинском монастыре собираются запорожские казаки для защищения онаго и протчих тамошних благочестивых монастырей». Аналогічні твердження наявні в показах багатьох інших запорожців.

Запорожець Федір Бондаренко на момент початку повстання жив у селі Чаплинці (польське), на Петрів піст «прибыл называющий себе запорожским козаком, уманским куренным неякийсь Семен Неживый и при том объявлял, что у него есть неякоесь дозволение, а от кого он, Бондаренко, по своей простоте, не доискивался, збирать czata (загін. —  Т. T.-Я.), при коей быть ему командиром и идти с оною в Лядщину на искоренение ляхов и жидов».

Один з найвідоміших гайдамацьких отаманів Яків Сачко, будучи запорозьким козаком, їздив для продажу солі й риби в польське містечко Богуслава, куди приїхав гайдамацький отаман полковник Залізняк «и заставших в том местечке жидов всех поколол, а потом зделал публикацию, что естли кто в том местечке Богуславье находится из запорожских казаков, те б все шли к нему». Таке звернення до запорожців з уст Залізняка із закликом приєднуватися передають багато учасників. Наприклад, Артемій Швидкий заявив: коли він прийшов у Мотронинський монастир, там було уже 500 козаків і «полковник Максим Железняк» оголосив їм, що «якобы по указу велено ему, Железняку, искоренять конфедератов и защищать благочестивыя мнстыри».

Найдокладніший опис «грамоти» дав запорожець Семен Галицький. На допиті в Січі він заявив, що під час облоги Балти запорожці висунули Якубу Азі-Баші, начальникові м. Балти, «какой-то на листу указ, будто от г. кошевого с Петербурга за собственною рукою к оным гайдамакам присланной, чтобы они всех жидов и ляхов до единого выгубили... В заглавии же оной указ написан тако: “Указ е. и. в. самодержицы всероссийской и пр. и пр. объявляется во всенародное известие..и при конце подписано: “Атаман кошовый Петр Калнишевский с Петербурга”».

Документи не залишають сумніву, що запорожці брали участь у Коліївщині, щиро прагнучи допомогти правобережним одновірцям протистояти звірствам Барської конфедерації. Так, запорожець Дем’ян Чернявщенко прямо називав причину повстання: «конфедератные возмутители в Смелянской и Чигиринской ключи (тут — райони. — Т. T.-Я.) быть имели для всеконечного истребления все тамо жителствующих греческаго исповедания людей». Запорожець Дем’ян Андреев пояснював, що пішов зі ще п’ятьма козаками, почувши, «что собираются запорожские козаки для защищения от поляков народа». Запорожець Василь Богомаз розповів, що козаки зібралися «в Польшу» «для защищения находящихся тамо благочестивыхъ мнстыреи от поляков». Отаман Семен Неживий у листі до командира гусарського полку Федора Чорби перелічував образи, завдані православним мешканцям Правобережжя: «в польской области показалося немалое разорение, яко и в старостве Чигиринском от году 1766 от униатов, которые униаты народу христианскому великие беды и разорения делали, при том же разорении, священников благочестивых словивши, головы, бороды и усы обстригали и тиранско мучали, не токмо священникам и монахам тое делали, но и народу христианскому, и еще войско конфедераціє, в Украину спровадивши, хотели народ христианский мучити, яко в городе Каневе от козак отобравши ружья хотели (их) смертью казнить». Тому він, «видячи кривду народа православного, собравши казаков, вооружился и тех конфедератов з Украины отогнал, а некоторых ляхов смерти предал». Іван Байрацький на допиті в Києві заявив: він воював за те, «що поляки в селі Млієві титареві Данилу... за недопущення поляків руйнувати церкви ті поляки голову відсікли і до стовпа цвяхами прибили, а тіло його спалили і інші благочестивим монастирям руйнування чинили». Ясна річ, серед запорожців були і такі, які вбачали у повстанні лише можливість наживи (наприклад, загін 42 запорожців на чолі з Олексою Жмуром, які напали на Рашків). Вони не об’єднувалися з головними отаманами (Залізняком, Неживим та ін.). Утім більшість із них також вірили «в указ».

Важливо те, що заклики до захисту єдиновірців знаходили гарячий відгук серед запорожців, і те, що вони щиро вірили в указ. Рум’янцев з подивом переказував Катерині II, що «гайдамацкие толпы в Уманщине, Чигиринщине, Смелянщине... с отважностью по самой границе мимо форпостов разъезжая» наказували (sic!) не пропускати польську шляхту. А п’ятдесят озброєних гайдамаків, які прийшли в слободу Макара Чернякова, «объявили жителям оной, что они идут в Польшу для заступления веры, и чтоб сии сказывали своим командирам о таковом их намерении, и яко им никакая команда в том припятства сделать не может».