Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 24)

А диякон: «Нехай ворог гине! Беріть ножі! Освятили». Ударили в дзвони, Реве гаєм: «Освятили!» Аж серце холоне! Освятили, освятили! Гине шляхта, гине! Розібрали, заблищали По всій Україні.

Мотронинський монастир справді мав дерев’яну Троїцьку церкву, побудовану в 1735 році, і на «зелені свята» туди приходила величезна кількість люду. Тож, хоч би хто придумав ідею звернення до народу із закликом підніматися на боротьбу саме в цей день, він тим самим досяг потужного ефекту. Ми вважаємо, у сучасних істориків та їхніх нащадків шансів дізнатися всю правду щодо походження чутки про «золоту грамоту» небагато, хоча ми і зробимо таку спробу в наступному розділі.

Підбиваючи підсумки, можна сказати, що запорожці в середині XVIII століття продовжували вести традиційний спосіб життя, вірячи в заповідані їм від предків цінності. Бони, як і раніше, сподівалися на доброго православного царя (або імператрицю), який відпустить їм провини і захистить їхніх одновірців від католиків та уніатів. Вони плекали ілюзії про збереження Запорожжя в тому первозданному ідеалістичному вигляді, яким воно їм здавалося за часів Байди Вишневецького, про повернення Правобережжя. їхні зимівники були на правому березі, їхні сім’ї жили там, багато з них самі народилися на Черкащині, Смілянщині й Уманщині, де козацька ідея не вмирала, попри всі зусилля поляків. Тому вони так легко, охоче і захоплено повірили «золотій грамоті». Тому так масово і з цілковитим переконанням у своїй правоті вони долучилися до Коліївщини, прагнучи захистити рідню друзів, які загинули від панських конфедератів, своєю чергою, захоплених великою ілюзією збереження Речі Посполитої. Діди і прадіди запорожців знали тільки один спосіб звільнити старовинні козацькі території — різати поляків і євреїв. Тому саме такий заклик в «указі» знайшов відгук у їхніх серцях. Ступінь упевненості в силі указу був настільки високий, що змусив засумніватися навіть Рум’янцева. А кошовий і старшини не лише співчували цим традиціям, а й побоювалися протидіяти рядовим у їхньому прагненні до гайдамацтва, тому що самі вважали досить імовірним швидке приєднання Правобережжя до імперії. Ще більшої достовірності чуткам надавала та обставина, що саме у такий спосіб спільно діяли запорожці й російські війська під час гайдамацького повстання 1733 року.

Великі ілюзії про захист єдиновірців, козацьку славу принаджували багатьох. Навіть Рум’янцев, як професійний військовий, який не любив вольницю, не зміг не визнати високих мотивів, якими керувалися запорожці у своєму пориві. Звісно, серед запорожців-гайдамаків були шукачі наживи. Утім Рум’янцев (і, мабуть, не лише він), як ми побачимо нижче, вважав своїм обов’язком пом’якшити вирок запорожцям, усвідомлюючи трагедію їхньої помилки і марноту ілюзій, які вони плекали.

Ілюзії, однак, зовсім не були визначальною рисою Катерини II та її довірених осіб, які здійснювали зовнішню політику імперії. У приєднанні запорожців до Коліївщини Катерина II побачила тільки небезпечний прецедент сваволі й замаху на її власні, детально розроблені плани. Жорстке придушення повстання і немилосердний вирок для учасників розвіяли ілюзії про заступництво «матінки-імператриці». Проте плани Катерини II щодо покарання запорожців порушив початок російсько-турецької війни, у якій Запорозькій Січі було відведено не останню роль.

Імператриці навіть довелося на певний час відкласти «земельне питання». У листопаді 1768 року Воєйков наполегливо радив Катерині за обставин, що склалися («Запорожское войско несколько огорченным себя признавает по причине земли под Екатерининскую провинцию назначенной»), залишити все як є. У грамоті від 19 грудня 1768 року до кошового отамана Катерина примирливо писала: «Что касается до спорних земель между нашим верним войском запорожским и обывателями Екатерининской провинции, то мы повелели нашему киевскому губернатору Воєйкову отложить разобрание того до спокойнейших времен».

Та переможне завершення російсько-турецької війни зіграло проти запорожців. Віддалення південного кордону Російської імперії знищило необхідність у її охороні Запорожжям. Настав час розплати вільних козаків за свою участь у Коліївщині.

Розділ 4

Великі примари

До середини XVIII століття на карті Центрально-Східної Європи, як і раніше, існували два політичних утворення, які ще недавно вершили долі регіону, а тепер стали примарами великого минулого.

Річ Посполита, держава «обох народів», що колись об’єднала Велике князівство Литовське з Польщею і домінувала в регіоні, наганяла страх на Москву та захищала Європу від Оттоманської імперії, загрузла у внутрішній смуті. Безвладдя короля, свавілля магнатів, шляхетські конфедерації зробили грізну військову машину безпорадною тінню колишньої могутності.

Українське гетьманство, що виникло у кривавих боях Богдана Хмельницького й усупереч усім і всьому обстояло власне право на державну автономію у найважчі роки Руїни, також наближалося до свого занепаду. Незалежні від російських структур адміністрація, суд, право, податкова система, митниця і скарбниця ще зберігалися, але реєстрове козацтво, соціальна основа цього утворення, давно, ще за Мазепи, стало анахронізмом. Старшина з бойових командирів, котрі поєднували адміністративні функції із завданнями військового захисту краю, перетворювалася на поміщиків, які володіли величезними маєтками і тисячами селян. Війна із соціального ліфта трансформувалася в обтяжливу повинність, а гетьман надавав перевагу гамірним придворним балам і палацовим інтригам, а не нудній рутині Генеральної канцелярії.

Минулі століття змінили світ навколо Речі Посполитої та Гетьманщини, але не заторкнули їх самих, не залишаючи їм шансів на виживання в реаліях Нового часу.

Українське гетьманство до середини XVIII століття

За сто років, що минули з моменту утворення гетьманства з власного державною структурою, адміністрацією, судом, скарбницею, відбулося чимало змін. Хоча, попри численні спроби ліквідувати автономний статус, гетьманство знову раз за разом відроджувалося, час неможливо було повернути назад. «Золота осінь Розумовських», відновлення гетьманського правління при Єлизаветі Петрівні стали результатом удачі, фавору, любові — але аж ніяк не результатом зусиль групи автономістів (як, наприклад, за Данила Апостола). Новий гетьман Кирило Розумовський був освіченою, хорошою і доброю людиною. Проте його помисли линули до Петербурга, хоча душа й жадала українського фольклору. На всіх портретах Кирило постає вишуканим вельможею, одягнутим за останньою французькою модою. Його старшини ще носили старі кунтуші й шаблі, але у своїх проектах з модернізації Гетьманщини сам Кирило малював картинки, навіяні петербурзьким двором. Навіть відроджуючи стару столицю Мазепи Батурин, він будував його як малий Петербург. Презентуючи проект модернізації гетьманства на раді в Глухові восени 1763 року, старшина апелювала до статей Богдана Хмельницького. Однак спогади про ці часи були цілковитою фантастикою. Ніхто зі старшин не пам’ятав, як 1654 року насправді приєднувалася Україна до Росії, в яких межах і на яких умовах. Часи Богдана Хмельницького, його гетьманування перетворилися на привид. Ми згадували, що Запорожжя в дебатах про землі Нової Сербії покликалося на царські пожалування 1654 року, хоча Січ тоді цареві не присягала і не підпорядковувалася. У наказах старшини на Комісію Уложення посилання на «статті Богдана Хмельницького» також мали характер фентазі, тому що там навіть не згадувалося про безліч інших, пізніших статей, які насправді регулювали відносини України та Росії.

Чи ж варто дивуватися тому, що німецька принцеса знала про історію приєднання не більше, ніж гетьман або кошовий отаман? Катерина, наприклад, пояснювала необхідність запровадити податки «на тамошний народ» статтями Богдана Хмельницького («и получать с него в казну нашу, по долгу и справедливости, да и по самим уговорным пунктам гетмана Богдана Хмельницкого, нам бесспорно принадлежащие доходы»). Навіть Петро Рум’янцев, який, як ми пам’ятаємо, отримував багато знань від Сенютовича, не орієнтувався в логіці історичних подій України. Так, він писав: «Древность не оставила здесь никаких следов, каким образом Малая Росия управляема была, кроме, что за польского владения присвоен ей закон, называемый Статутом, и что, по соединении ее с Россией, оный ей был подтвержден». Литовський статут, як відомо, розробили і прийняли ще в межах Великого князівства Литовського. Та яке це мало значення в середині XVIII століття?

Утвердженню міфологічного минулого українського гетьманства істотно посприяла не раз згадувана вище записка Теплова. Син Феофана Прокоповича, який сам писав історію України, не міг не знати, що кривить душею. Однак він робив це з чітким розрахунком, щоб розлютити Катерину, добитися усунення Розумовського. Серед брехливих положень записки Теплова, на які звернув увагу ще Михайло Максимович, був, зокрема, пункт 5, де наголошувалося, що гетьманство виставляло тільки 15–20 тисяч реєстрових козаків, а «по статьям же должно списковых им иметь 60 000 Козаков, кроме отшедших в Заднепровскую сторону, а всех Козаков около 150 000 иметь должно». Це була неправда, позаяк за умовами 1654 року Богдан Хмельницький затверджував реєстр обох берегів чисельністю 60 тисяч осіб, а, наприклад, за часів Мазепи йшлося лише про 30 тисяч.