Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 25)

Теплов вважав «главным непорядком в нынешних временах право их Малороссийское, которое есть Статут Литовский», тобто суверенні юридичні норми, що відрізняли гетьманство від усієї Російської імперії. Ясна річ, це зовсім не відповідало уявленням Катерини про необхідність кодифікації імперії. Говорячи про землеволодіння в Україні, Теплов стверджував, що у справжніх власників «должны быть не токмо гетманские универсалы, но и государевы из посольского приказа грамоты», бо начебто так велося з 1656 року. Насправді гетьмани зберігали одноосібне право на роздавання земель аж до Мазепи (включно), і навіть за Апостола це право частково було відновлено. Тож ніяких царських грамот більшість старшин не мала, і така заява Теплова відкривала величезні простори для переділу найбагатших земельних володінь гетьманства.

Реальні проблеми Українського гетьманства

Гетьманство у XVIII столітті переживало складний період. Військово-адміністративна система, придумана Богданом Хмельницьким та Іваном Виговським у роки важкого протистояння Речі Посполитій, була хороша у воєнний час і погано працювала в мирний. Прагнення російської влади обмежити автономію гетьманської адміністрації, з одного боку, й активні зусилля старшини щодо перетворення своїх володінь на спадкові, з іншого боку, змінювали реалії внутрішнього життя гетьманства. Протистояння козацтва старшині стає першорядним, а виклики автономному статусу гетьманства, питання кордонів і втрата Правобережжя відходять на другий план. У наказі чернігівських козаків описано реалії Українського гетьманства. Козаки наголошували, що раніше вони «имели за собою достаточные пашни, сенокосы, леса, мельницы и всякие угодья; а теперь вследствии насилия владельцев и всякого звания старшин козачьих и духовных монастырских владельцев лишились земель своих; сотники и сотенные старшины неоседлые по вступлении в свою должность тотчас ищут козачьей земли, прежде всего на постройку жилых изб, просторного двора, а потом ко дворам скупают у казаков угрозами и ласкательством пашни, леса, сенные покосы и всякие лучшие места и всякими способами Козаков притесняют, на частные свои работы употребляют; иные козаки от великих тягостей, побоев и угроз старшинских покидают семейства и дворы и уходят в безвестные места; другие козаки закрепощены и несут общие с мужиками тягости».

Таке ставлення до колись привілейованої та численної частини Українського гетьманства, яка становила його основу в роки Хмельницького і власне створила українську державність цього періоду, призводило до масового невдоволення й утечі «за кордон», тобто на польське Правобережжя або Запорожжя. Власне, тут треба шукати причини, чому наприкінці XVIII століття Українське гетьманство зникне за розчерком пера Катерини без масових протестів і збройного опору, як це було, наприклад, у Речі Посполитій.

Ілюзії уложення

Можливо, одна з основних проблем гетьманства полягала у тому, що свої надії на краще життя старшина пов’язувала з поверненням міфічних прав і вольностей, а після відставки Розумовського — з відновленням гетьманського правління. Такі ілюзії замінювали пошук шляхів проведення сучасних тому часові реформ, які відповідали б викликам середини XVIII століття.

Дуже яскраво ці ілюзії, що доводили примарність перспектив існування гетьманства, проявилися під час підготовки наказів на Комісію Уложення, яку ініціювала Катерина, керуючись своїми прагматичними цілями. У зв’язку з цими подіями в березні 1767 року Рум’янцев скаржився Катерині: «Многие истинно вошли во вкус своевольства до того, что им всякий закон и указ государский кажется быть нарушением их прав и вольностей». Шляхетство Ніжинського і Батуринського повітів подало чолобитну, «повелеть вольными голосами купно с войском Сечи Запорожской избрать гетмана»[41]. У Чернігові обрали депутатом генерального осавула Івана Михайловича Скоропадського, про якого Рум’янцев писав: «при всех науках и в чужих краях обращениях остался козаком» і зазначав: «Скоропадский — всех прочих руководитель, ибо возмечтал избранным быть гетманом. Часть здесь людей таких, кои слепо сим невежам следуют, немала». Катерина на це відповідала: «Что вы пишете о Скоропадском, то весьма справедливо: он здесь ведет себя, как волк, ни с кем из наших знаться не хочет». Рум’янцев хвалився, що очищає накази від «прихотей меньшего числа». Хоча Стародубський полк і вніс вимогу про обрання гетьмана, «надеяться можно, что самим депутатам их... в Комиссии стыдно будет пред прочими сильно стараться о таких пунктах, кои многочисленным собранием в посмеяние немедленно обращены будут, тем паче, возле одного, вздором наполненного наказа, прочтут другой, умеренный, как то Черниговский».

У той час як старшина ще жила в затишному світі ілюзій, Рум’янцев і Катерина II ґрунтовно розробляли плани реформ. Зазвичай стверджують, що саме імператриця під впливом записки Теплова стала ініціатором змін. Однак папери, що збереглися у справах Рум’янцева, дають підстави вважати саме його автором багатьох новацій і ідей, зокрема й Малоросійської колегії. Як повідомляла Рум’янцеву імператриця, «описания, которые вы делаете о прежнем Малороссийском правлении, ясно доказывают, сколь нужно переменить оное».

У своїх міркуваннях Рум’янцев наголошував, що «Малая Россия, немалую часть российской империи составляющая, по своей обширности и многонародию, а большою частию или военное на себе носящих людей, изобильному плодоно-сию земли, известному пред сим там богатству, скотоводству, торгу и промыслу... могла было доходы государственныя и силе оного военного знатным числом умножить, но разныя неустроения в управлении» їй того не дозволяють. Основну причину він убачав у старшині і пропонував: «первое рачение быть должно в том, чтоб в стонящей народ под игом испорченных в нравах и правах и зараженных неправосудием, коварством и мздоимством большою частью военных и земских начальников освободить». Звільнити народ від старшини мав новий уряд: «Сие правительство именоватся имеет коллегия. Б печати она, коллегия, имеет получить императорский герб с тою разностью, что на великороссийском в груди орла святой Георгий, а в сем вензевое имя монаршее. Печать же малороссийского старого строю казака на себе имевшая и токмо запорожцам свойственная, вовсе уничтожена быть имеет». З-поміж численних реформ Рум’янцев звертав увагу на реформу реєстрового козацтва: замість нього створити «регулярный корпус пехоты и конницы с именованием: российской императорской армии малороссийского корпуса». Ну і звісно — збирання доходів в інтересах держави[42].

У своїх «Настановах» графу Петру Рум’янцеву «при назначении малороссийским генерал-губернатором» Катерина практично повторювала викладену ним характеристику України: «Известны каждому пространная сей земли обширность, многолюдство живущего в ней народа, великое ее плодородие и по доброте климата различные пред многими империи нашей местами преимущества». При цьому Катерина одразу акцентувала, «что Россия при всем весьма малую, а во время последнего гетманского правления почти и никакой от того народа пользы и доходов по ныне не имела». Серед основних проблем імператриця виокремлювала:

- «смешение правления воинского с гражданским»;

- «чужие законы и права»;

- «мнимые привилегии и вольности»;

- «примечаемая в народу внутренняя против великороссийского народа ненависть».

Останнє Катерина пояснювала діями старшин: «та ненависть особливо примечается в старшинах тамошних, кои, опасаясь видеть когда-нибудь пределы беззаконному и корыстолюбивому их своевольству, более вперяют оную в простой народ, стращая его сперва нечувствительною, а со временем и совершенною утратою прав их и вольностей». Тому імператриця доручала Рум’янцеву стежити за старшиною.

Переходи мешканців

Проте найбільшу проблему і Катерина, і Рум’янцев, і Сенат вбачали у вільному переході мешканців Українського гетьманства. Цікаво, що на відомій раді в Глухові восени 1763 року йшлося також про заборону селянам переходити від одного власника до іншого. Сенат був дуже стурбований адміністративним устроєм Малоросії, вважаючи, що «по определению туда нового генерал-губернатора последуют и новые установления». Значною мірою цю стурбованість породжували якраз вільні переходи селянства, які порушували весь баланс у регіоні та провокували сусідні області. Наприклад, складна ситуація з переходами виникла у Слобідській Україні. Губернатор Слобідської губернії навесні 1766 року повідомляв: «переход жителей с места на место чрез учрежденные средства ныне кажется удержан, разве что весна покажет, ибо здешний народ по большей части переходит весною и осенью». У відповідь Катерина ставила резолюцію: «Я уповаю, что когда Малороссия в порядок приведется, то и переходы жителей сами по себе пресекутся».

Імператриця в «Настановах» Рум’янцеву наголошувала, що «весьма вредные как владельцам, так и самим посполитым людям с места на место переходы». Для викорінення цієї практики вона пропонувала провести опис і запровадити «подушную подать». При цьому Катерина зазначала, що такий крок пов’язаний з багатьма труднощами, позаяк у «малороссийском народе» «по собственным об них неправильным понятиям или по коварным для собственной корысти старшин внушениям и толкам, заключают из того, что сперва на ряду с великороссиянами в подушной оклад положены, а потом следовательно мало по малу вольностей своих и прав вовсе лишены будут». Та найголовніше — вона вимагала від Рум’янцева припинення переходів: «надлежит вам прилагать крайнее старание ваше, тамошний народ всеми удобовозможными способами привесть к тому, чтоб оные переходы вовсе пресечены были». Імператриця покликалася і на європейський досвід, підкреслюючи, що заборона переходів не позбавить селян «вольности», «по примеру крестьян многих европейских государств, где они хоте некрепостные и некабальные, живут однакож и остаются для собственной своей выгоды всегда на одних местах». З документа Катерини видно, що переходи селян особливо непокоїли її у зв’язку з «побегами за границу здешних подданных». Тобто йшлося про втечі на Правобережжя. Причому втікали як на польське, так і на «малоросійське» Правобережжя, про що скажемо трохи нижче.