Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 27)
Розмежування згідно з мирними трактатами 1686 і 1712 років не давало чітких відповідей. Це створювало прецедент. А технічно між людьми прикордоння існували тісні історичні, родинні й економічні зв’язки. Гайдамаки з Правобережжя найчастіше втікали до Києва, тому що там їхні справи передавали в міський суд, який домінував над військовим. Магістрат же майже завжди гайдамаків звільняв.
Серед гайдамаків упродовж цього руху загалом і в період Коліївщини зокрема було багато жителів Гетьманщини, чиї справи також передавали у Київський магістрат. Наприклад, четверо мешканців Лівобережжя під час слідства свідчили, що були «подговорены они запорожским казаком Ильею, а прозвания ево не знают, идти за границу, в Полшу, к находящимся там запорожским же казакам для грабителства...» Інша четвірка, «будучи в Киеве, по подговору некоторых запорожцов, искупя себе ружья, ходили в Полшу для разведания, где находятся разбойнических партии началники Железняк и Неживой, с намерением, чтоб к им пристать в сообщество».
Ясна річ, поляки намагалися всіляко перешкоджати будь-яким контактам своїх підданих з іншим берегом. Так, універсал 1751 року великого коронного гетьмана І. Потоцького дворянам Брацлавського і Київського воєводств містив заборону пропускати селян за кордон без паспортів і наказ ревізувати вози, що прямують за кордон.
Прикордоння Правобережжя стає територією справжньої війни між миргородськими полковниками Українського гетьманства та польськими магнатами Брацлавщини.
Осаджування (тобто заселення) Чигиринського староства, яким поляки активно займалися після Прутського миру, суперечило умовам угоди 1686 року. Але в 1720 році польський посол Станіслав Хоментовський навіть офіційно просив російську владу повернути «незаселені міста» колишнім власникам. Петро І на це не погодився. 1718 року Ян Станіслав Яблоновський передав Чигиринське староство своєму синові Яну Каєтану, якого деякі історики характеризують як «героя степового прикордоння й апологета польсько-українського об’єднання». Підстаростами-губернаторами він призначав в основному київсько-волинських шляхтичів. Яблоновський не тільки активно залучав переселенців (точніше, повертав біженців) у «слободи», а й навіть мав пристойні відносини із запорожцями.
Протистояли Яблоновському миргородські полковники. Багато з них володіли землями на правому березі ще за документами XVII століття. Серед невдоволених був Данило Апостол, полковник миргородський, який сам мав значні маєтності на Правобережжі. Зокрема, предметом суперечок стало те, що поляки не пускали козаків Українського гетьманства в багатий Чорний ліс, у якому миргородські полковники, серед іншого, збирали бджоляну десятину. В епіцентрі спору опинилися чотири прикордонних сотні (Городиська, Власівська, Кременчуцька, Полоцька), які з початку 20-х років XVIII століття активно колонізували Правобережжя.
У 1720 році сотник кременчуцький вигнав старосту Бартошевського з Чигиринського староства. 1722 року бджоляну десятину збирали вже спокійно. Але в 1728 році знову почалися суперечки. Сергій Шамрай вважав, що до 1725 року територія була повністю заселена, а до 1732 року контроль Яблоновського вийшов далеко за річку Тясмин, тобто офіційний кордон з Росією. Польська шляхта перебиралася туди з Чигирина та Крилова і там «насилно владели и пользовались». Данило Апостол був останнім українським гетьманом, який активно добивався збереження контролю над правобережними територіями, хоча б в урізаному вигляді. Його до цього підштовхували традиція миргородських полковників, особиста зацікавленість та ідеї єдиної Гетьманщини. У 1732 році з ініціативи Апостола генерал-губернатор Йоганн Вейсбах повідомив у Колегію закордонних справ «о нарушении Польшей русской границы в Чигиринском старостве», створив комісію і провів ревізію прикордонних земель. у результаті під юрисдикцію Росії повернулася чимала територія, яку самовільно захопили польські шляхтичі, у тому числі слободи, млини тощо.
У 1732 році на правому березі були Крилівська сотня Миргородського полку (Нестерівка, Цибулів та ін.), далі — правобережні сотні Полтавського полку (Келебердянська і Перево-лоцька) й Орлянська сотня. Після російсько-турецької війни 1739 року кордон знову зміщується на користь Росії, і з новою силою починається колонізація в напрямку Цибулів — Архангельське (Архангелогородок) — Єлизаветград. У 1744 році Сенат офіційно закріпив місцевість навколо Крилова за Миргородським полком.
Зауважимо, що поселенці в цьому регіоні були дуже багатими й успішними. Бони не відчували такого тиску з боку старшин, як в основному гетьманстві. Навпаки, чимало жителів прикордонних полків охоче переселялися на нові землі (що спричинило невдоволення російської влади і старшин). Ось типова розповідь такого поселенця Павла Войненка: жив він у Лубенському полку, а коли почалися (в 1740 році) «в заднепровских местах слободы селиться, мы с отцом своим и братьями перешли на житье в Цебулев».
Нові поселенці правобережних сотень активно долучилися до гайдамацького руху. У 1751 році їхня участь набула масового характеру. Так, селян із села Ухівка, що належало до Миргородського полку, відправили до полкової канцелярії за спільництво з гайдамаками. У гайдамацтві звинуватили жителів Цибулівської сотні Миргородського полку, села Вислави Лубенського полку та ін.
Пішли з гайдамаками пасічник Павло Войненко, Дем’ян Іваненко з Миргородського полку, що жив на пасіці отамана крилівського у Чорному лісі. Узагалі, найчастіше до гайдамаків приєднувалися пасічники.
Мабуть, саме підтримка правобережними сотнями гайдамацького руху (на відміну від основного гетьманства) призводить до перегляду ставлення до цих адміністративних одиниць з боку російського уряду. У серпні 1751 року він розслідує, хто відрядив козаків Лубенського полку (полковник Петро Апостол) у правобережні сотні Цибулів, Табурище і Смілянську — «для чего и кем то учинено».
То був час «золотої осені Розумовських». Новий гетьман, який не надто переймався проблемами гетьманства, незважаючи на весь свій із братом вплив при дворі, не зміг протистояти прийнятим у Петербурзі рішенням. Ці території, включно з Криловим, переходять до Нової Сербії. Її командир генерал-поручик Іван Хорват постійно конфліктував з гетьманством. Козаки переселяються в Новослобідський полк, який за указом 1756 року розташовувався на 20 верст нижче новосербського кордону.
Українське гетьманство цілковито втрачає свій вплив на Правобережжі. Загрузнувши у внутрішніх проблемах, воно виявляється стороннім незацікавленим свідком подій Коліївщини. Показово, що в документах Григорія Полетики, який у розпал повстання перебував у Петербурзі, немає ні слова про гайдамаків. Не говорив про них і колишній гетьман Кирило Розумовський, який 1768 року брав участь у засіданнях Сенату.
Зате польська адміністрація в особі Яблоновського зробила серйозні висновки з гайдамацького повстання 1751 року. «Польський козак» зрозумів, що переманити поселенців на свій бік він може, тільки підтримуючи їхні релігійні переконання. Як писав Пантелеймон Куліш, «владетель Смилянщины был до такой степени благосклонен к греко-русскому духовенству, что униатские консистории постоянно жаловались на его пристрастие». Його зусилля дивовижним чином збіглися з активною пропагандою, яку в цей час розгортає на Правобережжі українське духовенство.
Переяславська єпископія
Вплив української православної церкви на події в Правобережній Україні не випадково пов’язаний з політикою українських гетьманів і українського вищого духовенства. Не слід забувати, що Правобережжя, так само як і Білорусія, історично входило до юрисдикції Київського митрополита, і перепідпорядкування його Московському патріархату з точки зору українських ієрархів нічого не змінювало.
Ще в березні 1695 року Мазепа написав патріархові, просячи від імені Київського митрополита Варлаама Ясинського «в помощь своих знемощнелых при старости сил» призначити архієрея, назвавши його єпископом переяславським. На думку Мазепи і Ясинського, новий єпископ мав стати головним помічником митрополита. На це місце вони висували Йоасафа Краковського, ректора Києво-Могилянської академії. Однак патріарх не задовольнив це прохання. Тільки перед самою його смертю Переяславську єпископію все-таки затвердили.
З руки гетьмана у вересні 1700 року було відновлено кафедру єпископа Переяславського — у вигляді коад’юторства Київської єпархії. У своєму універсалі гетьман наголошував, що з часів створення Київської митрополії Переяславське єпископство завжди було головним помічником у поширенні православної віри, але через численні війни протягом століть занепало. Новим єпископом став Захарій Корнилович, близький друг Мазепи, ігумен Свято-Михайлівського Золотоверхого Київського монастиря. Цей проект Мазепа здійснював у тісній співпраці з Київським митрополитом Варлаамом Ясинським, який умовив Петра не відсилати Захарія Корниловича єпископом у Сибір.
Відновлена кафедра одразу ж у лютому 1701 року отримала великі земельні володіння по обидва боки Дніпра. Їй також були подаровані млини на річці Трубіж[43]. 1701 року Мазепа віддав Переяславській єпископії горілочну оренду в належних їй селах «для вспоможеня тамошней новореставруючойся обытели святой».