Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 26)
Стурбованість Катерини вільним переходом селян змусила Рум’янцева написати спеціальну записку «Мнение о свободном переходе малороссиян». У цьому документі на п’яти аркушах зі зворотом генерал-губернатор докладно описував причини явища і давав уряду свої рекомендації. Рум’янцев вважав, що цей звичай «переменить непременно надобно, однако ж многих ради государственных резонов не вовсе пресекать, но средствами нижеписанными и сей переход зделать не толко не вредным, но полезным». Він зауважував, що «народ и самой простой в Малой России от времяни гетмана Богдана Хмельницкова всегда свободной был, доказываетца многими пунктами ево Хмельницкова и последующих по нем гетманов». Рум’янцев бачив у цьому причину, «откуда прямое своеволство, распутная и нерадивая жизнь свое начало прямо и взяла». На його думку, такий стан справ можна було змінити єдиним способом: під час «ревизии описать домы и грунта и единожды уже навсегода утвердить всякой дом и грунт, например под номером или знаком таким лежащим». Рум’янцев пропонував визначити причини, через які «всякой пашенной или огородник из одного места в другое перейтить делается свободным». Серед них він виокремлював бажання вчитися, вступити на цивільну або військову імператорську службу, а також «несносные и жестокие побои или паче мучении». Перед відходом селянин зобов’язувався сплатити поміщикові фіксований податок (10% з усього рухомого майна + 10 руб. за чоловіка і 5 руб. за жінку). А спірні з поміщиками випадки мав розглядати земський суд.
Проект Рум’янцева, як відомо, вилився в однойменний опис, який почали проводити восени 1765 року. «Історія Ру-сів», що в цьому, рідкісному, випадку може слугувати джерелом, зображувала захід так: «В каждом селении выгоняли народ из жилищ его на улицы, не обходя никого, и даже самых ссущих младенцев, строили их шеренгами и держали так на всяких погодах, в ожидании прохода по улицам главных комисионеров, кои, делая им перекличку, замечали каждого на грудях крейдою и угольями, чтоб с другими не замешался». Комісіонерами були обер- та унтер-офіцери «со многими писарями и рядовыми из великоросийских консистующих полков и гарнизонов».
Рум’янцевський опис глибоко змінив основи Українського гетьманства, і його перервала тільки російсько-турецька війна, що послідувала за Коліївщиною. Серед старшин (які одночасно були і найбагатшими поміщиками) опис дістав радше схвалення. Вони опинилися перед складним вибором: між владою, що переходила від них до Малоросійської канцелярії, і власним багатством, яке тепер примножувалося. У будь-якому разі серйозні турботи старшин і козаків напередодні реформ відсували всі інші питання на задній план. Показово, що один з лідерів ліберального крила старшин Григорій Полетика (що не заважало йому робити блискучу кар’єру на службі імперії в Петербурзі) насамперед дбав про отримання старшинами дворянського достоїнства. Ні в його, ні в будь-яких інших наказах у Комісію Уложення не порушувалося питання про повернення відданих Речі Посполитій територій колишньої Гетьманщини, тобто Правобережжя. Не фігурувало це питання й у проекті автономії Кирила Розумовського, хоча гетьман аж до своєї відставки носив титул «обох берегів Дніпра». Не сказано про долю Правобережжя і в чудовій фентезі, що оспівувала романтику українського козацтва, — «Історії Русів». Завершуючи свою розповідь подіями 1769 року, її автор жодним словом не згадує Коліївщину, як і гайдамаків узагалі. А «Історію Русів» створювали ж у середовищі вихідців зі стародубсько-чернігівських старшинських родів.
Історична пам’ять про Коліївщину у відображенні переказів і козацьких дум також збереглася виключно на Правобережній Україні. Тобто старшина і далі ставилася до Правобережжя зовсім байдуже. Рядове населення Лівобережжя, як ми бачимо з доносів, сприймало з певним побоюванням тих, хто перейшов із-за Дніпра.
Пам’ять про Правобережжя залишалася тільки серед духовенства, що наполегливо підтримувало православних, які опинилися під польським правлінням. Лише прикордонні (подністровські) жителі зберігали тісні зв’язки — як економічні, так і родинні.
Річ Посполита
Річ Посполита в середині XVIII століття була лише примарою колишньої могутньої держави. До сильного ослаблення політичної системи призвели відсутність реформ, шляхетська вседозволеність і магнатське домінування. Тому виникали конфедерації, панували смути. Вибори короля перетворювалися на шоу, в якому європейські коаліції за допомогою різних аргументів, зокрема військових, нав’язували власних кандидатів. У середовищі шляхти сильними були ілюзії старих кордонів, у тому числі втрачених українських регіонів, що відображалося у збереженні старих адміністративних структур і посад. Як зазначає Даріуш Колодзейчик, «депутати із втрачених провінцій з їхнім знаменитим liberum veto могли паралізувати будь-яке юридичне чи фінансове рішення».
Колись давно, у середині XVI століття, молода держава Річ Посполита вразила Європу своєю толерантністю, що глибоко дисонувала з тими релігійними війнами, які тривали в той час у всій Європі. З огляду на більшість православного населення у Великому князівстві Литовському, активне поширення протестантизму, наявність великої вірменської діаспори тощо це був ключовий момент. Толерантність як основу Речі Посполитої гарантував Акт Варшавської конфедерації 1573 року, який потім увійшов до пункту 2 Генріхових артикулів, що на них присягали всі королі Речі Посполитої, починаючи з 1674 року. Щоправда, ситуація змінилася доволі швидко — з появою в Речі Посполитій Ордена Ісуса, дозволеного Стефаном Баторієм. І все ж релігійних воєн у Речі Посполитій не було аж до заборони православної церкви, запровадженої після Брестської унії. Обережна політика Владислава IV, здавалося, розв’язала конфлікт, але магнатські угруповання, використовуючи галасливих шляхтичів, вимагали пріоритету католицької релігії. Підсумок виявився сумним — повстання Богдана Хмельницького, втрата значних територій. Саме тоді, в ході козацької війни, король Ян Казимир надав католицькій церкві й релігії характеру ідеології та ідентичності. Перед походом 1649 року він отримав благословення папського нунція Джованні де Торреса, який освятив йому меч і корогву. Надалі щоразу (наприклад, під час укладення Гадяцької угоди) спроби примирення України з Річчю Посполитою зазнавали невдачі саме в питанні статусу православної церкви та унії.
Намагання примирити православну й уніатську церкви спостерігалися за часів правління Яна III Собеського, який відновив козацтво і в контексті Вічного миру в 1686 році видав універсал, що звільняв усе православне духовенство від податків за винятком «поголовного збору». Його союзником був львівський єпископ Йосип Шумлянський, котрий тривалий час приховував прийняття унії і прагнув знайти союзників в особі Петра І та Мазепи. Останній підтримував боротьбу за православ’я в Луцькому єпископстві. Для збереження там православ’я Київський митрополит і особисто Мазепа клопотали перед московським патріархом Адріаном про висвячення у цей сан Діонісія Жабокрицького. Вони слушно вважали, що той своїм становищем і впливом зможе переломити натиск уніатів. Попри наполегливі прохання Мазепи, позиція Московського патріархату залишилася непохитна. Під приводом того, що Діонісій був свого часу одружений із вдовою, Адріан заборонив висвячення. Православні втратили ще одну єпархію.
1717 року було запроваджено обмеження сейму для дисидентів. Артикул 4 конституції сейму забороняв православним будівництво нових соборів, а також будь-які збори, процесії, співи — під страхом грошового покарання, ув’язнення і вигнання.
До цього часу Могильовська єпархія залишалася останньою православною на території Речі Посполитої. Після смерті могильовського єпископа Сильвестра Четвертинського призначений Священним Синодом Арсеній Берло так і не отримав підтвердження від польських королів. Російській владі довелося замінити його Йосипом Вовчанським (1735).
Наступ на православ’я здійснювався у Речі Посполитій по всіх фронтах.
У переліку відібраних насильно і навернутих в унію з 1734 по 1743 рік налічувалося 158 православних церков та монастирів. Російський уряд підготував у 1743 році список образ й утисків православних жителів і духовенства. Примас ухильно відповів на вимогу винагороди за образи. 1747 року православні священики подали скаргу до суду на те, що у них забирали церкви та парафії, забороняли виконувати треби, силою заганяли в костел прихожан і змушували їх побоями й катуваннями приймати унію.
Протистояння між Яблоновським і Гетьманщиною
На відносини Речі Посполитої з українським гетьманством впливала невизначеність кордонів. Чергові спроби провести розмежування з Річчю Посполитою було зроблено в 1743 році. 1747 року генерал-губернатор доповідав про порушення поляками кордону в Чигиринському старостві. У 1753 році прикордонний конфлікт стався між Київським полком і Брацлавським староством. Тож не дивно, що серед первинних завдань Рум’янцеву Катерина у своїй секретній настанові називала складання карт, які мали визначити внутрішні й зовнішні кордони Малої Росії.