Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 28)
Потім гетьман відродив десятиліттями занедбаний правобережний Трахтемирівський монастир — місце, де ще в XVI столітті починалося реєстрове козацтво і розміщувалася перша офіційна резиденція гетьмана. Згідно з універсалом Мазепи від 7 квітня 1701 року цей монастир увійшов до Переяславської єпископії, і Захарію Корниловичу доручили його відновити. До її складу було включено і Канівський монастир.
Незважаючи на трагічні події 1708 року, Переяславська єпископія не припинила існування, а в 1733 році здобула самостійний статус. Восени 1738 року в Переяславі заснували семінарію. У 1756 році до Переяславської єпархії приєднали церкви Крилова і Новомиргорода, розташовані на правому боці Дніпра, що ще більше зміцнило зв’язок єпископії з правим берегом.
Ченці київських монастирів
Історично найтісніший зв’язок із правобережним православним населенням України був у прикордонних і київських монастирів (нагадаємо, що Київ тоді розташовувався саме на правому березі), адже туди йшли на паломництво, там хрестили дітей. Одна з розповідей, яку Пантелеймон Куліш записав у Смілі, яскраво характеризує реалії тієї доби: «Людей гонылы силою на присягу, то и батько присягав на Унію. А декоторыи не хотилы, да ховались; не хотилы ломать виры, а ждалы такого времня, що знов буде Благочестіє... Батько не хотив хрыстыть менне ув Уніята, а хотилы везты аж у Выноградський монастыр, да вже якось знайшлы попа тута и в ночи тайно охрыстылы».
Найбільшу активність історично виявляли монахи київського Братського монастиря (заснованого ще гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним як центр протистояння унії) та Межигірського монастиря, який мав статус військового і якому підпорядковувалася Покровська церква Січі. Тобто обидва монастирі були надзвичайно тісно пов’язані з запорозьким і українським козацтвом, Межигірський монастир також виконував роль шпиталю для поранених і старих запорожців. Чи ж варто дивуватися тому, що місцева братія сприймала справу Правобережжя як власну?
Настоятель Христинопільського уніатського монастиря Корнелій Срочинський надзвичайно яскраво описував тогочасні реалії: «Народ грецького віросповідання, найчисленніший на Україні в селах, що межують з Москвою, Сербією, Січчю, Запоріжжям та ін. ...завжди, а особливо після повстання Хмельницького, яке треба нащадкам пригадувати... до цього часу чекав на зручну нагоду для анулювання унії та повного об’єднання з ними. Не забракло багатьох у овечій шкурі хижих вовків, тобто мандруючих через ці краї монахів з Валахи, Московії та православних монастирів, що знаходилися на Україні з цієї сторони Дніпра, а саме: Мотронинського, Биківського, Онуфріївського та ін., які ошукували народ, викликаючи в нього ненависть до святої унії, та переконували, щоб він приймав православ’я». Тобто, з одного боку, всі розуміли роль ченців православних монастирів Правобережжя, а з іншого — уніати усвідомлювали, що місцеве населення тільки чекало слушної нагоди, щоб перейти у православ’я. Так само очевидною для них була і паралель з подіями повстання Хмельницького.
Ще за часів, коли правий берег був формально за Петром І, у січні 1710 року Київське воєводство зверталося до Олександра Меншикова з проханням заборонити «чернцам межигорским и братским киевским, чтобы в границы наши, пактами постановленные, не вступали».
XVIII століття минає під знаком протистояння польської влади київським монастирям. Після першого повстання 1731 року поляки звинувачували ці монастирі через те, що в них переховувалися гайдамаки. У 1753 році до прикордонного суду надійшла скарга уніатського офіціала Михайла Примовича з обвинуваченням ченців Київського Софійського монастиря в тому, що вони брали на збереження гайдамацькі речі. А 1758 року Києво-Братський монастир, навпаки, склав перелік кривд, що заподіяли йому шляхтичі прикордонних маєтків. Після чергового повстання польська шляхта скаржилася на ченців київських монастирів Софійського, Михайлівського та Видубицького, позаяк ті дозволяють гайдамакам ховатися на монастирських землях, а також не стримують своїх селян від участі в гайдамацьких нападах і не видають утікачів.
Не дивно, що поляки сприймали київських ченців як своїх ворогів, і, наприклад, трахтемирівський староста «хватал на дороге, заключал в тюрьму и подвергал побоям» ченців соборного Переяславського монастиря. У 1762 році польська шляхта подала заяву в прикордонний суд про те, що гайдамаки зібралися на хуторі, який належить Київському Братському монастирю, з наміром увірватися в Річ Посполиту. Понад те, поляки стверджували, що монахи «осадили над Котуркой хутор, принадлежащий этому монастырю». Призначений там для нагляду за лісами й фільварками монах Гедеон начебто з цією метою рекрутував собі гайдамаків десятками і, спорядивши їжею і зброєю, благословив їх грабувати будинки шляхетські та єврейські. У 1763 році шляхтичі подали скаргу в прикордонний суд на ченців київського Софійського монастиря, на Київський магістрат і на значкового товариша С. Осовецького, що селяни Білгородського маєтку Софійського монастиря села Спітки сформували гайдамацький загін. Коли шляхтичів заарештували, Осовецький відібрав у них здобич, відпустивши їх самих, а Київський магістрат не повертав позивачам вартість награбованого. У 1765 році ще один польський шляхтич скаржився на ченців Софійського монастиря, що ті протегують гайдамакам, дозволяють зі своїх маєтків нападати на шляхтичів і звільняють їх з-під варти в разі затримання.
Білоруський єпископ
Після смерті в 1755 році могильовського єпископа Ієроніма Вовчанського уніатська партія спробувала оволодіти Могильовською єпархією. Уніатський митрополит Флоріан Хребницький прагнув підпорядкувати собі православну єпархію, посилаючись на нібито наявний привілей Сигізмунда III Вази від 22 березня 1619 року, що віддавав Мстиславську єпархію під владу уніатських полоцьких архієпископів. На цій самій підставі Папа Римський Бенедикт XIV зажадав від Августа III ліквідації православного єпископства. У надісланому бреве[44] до коронного канцлера Яна Малаховського римський понтифік закликав польський уряд до того, щоб скористатися ситуацією відсутності на Мстиславській кафедрі православного предстоятеля і передати її полоцькому уніатському архієпископу.
На захист православного єпископства стала Росія. Імператриця Єлизавета Петрівна подала протест щодо спроб уніатів поширити свою владу на останню православну єпархію Білорусії. Під тиском російського резидента у Варшаві Гросса король підтвердив права православної церкви на Могильовську єпархію. Священний Синод у Петербурзі 23 травня 1755 року обрав єпископом мстиславським, оршанським і могильовським ректора Києво-Могилянської академії Георгія Кониського. Це була справжня перемога українського православ’я, яка відкривала великі можливості для повернення втрачених позицій у Білорусії і на Правобережжі. Багато хто сприйняв цю перемогу як сигнал до подальшої експансії.
Варто пам’ятати, що часи Єлизавети Петрівни були розквітом впливу українського духовенства в Російській імперії.
Кониський народився в сім’ї знатного полкового товариша й уже з дитинства був тісно пов’язаний з козацтвом. Здобувши блискучу освіту в Києво-Могилянській академії, він потім викладав там і зрештою став ректором. Георгія вважали одним із найкращих ораторів і педагогів XVIII століття. Показово, що серед численних літературно-історичних творів Кониського є «Историческое известие о епархии Могилевской, в Белой России состоящей, и о епархиях в Польше бывших благочестивых, т. е. греко-восточного исповедания, кои римлянами обращены в унию или соединены с римскою церковью».
Уже через два роки, в 1657 році, Кониський висвятив єпископом переяславським і бориспільським Гервасія Лінцевського — особистість абсолютно примітну, яка, безумовно, відіграла одну з ключових ролей у Коліївщині. Гервасій народився в Києві у сім’ї священика, закінчив Києво-Могилянську академію, там викладав. Потім десять років успішно працював у Пекінській (!) місії. Цей досвід мав, поза сумнівом, навчити Гервасія діяти у, м’яко кажучи, непростих умовах і досягати поставлених перед собою цілей[45].
Серед українського духовенства про Переяславську єпархію і Правобережжя не забували. Попередником Гервасія був Никодим Срібницький, член Синоду, який поміняв престижний і багатий титул єпископа петербурзького на переяславського та бориспільського. Никодим побудував у Переяславі колегіум.
Найближчим помічником Гервасія і його союзником у здійсненні експансії на Правобережжя стає Мельхіседек Значко-Яворський — одна з найбільш суперечливих і яскравих фігур доби Коліївщини. Дехто вважає його героєм, дехто — честолюбним кар’єристом. Мельхіседек народився в сім’ї осавула Лубенського полку Карпа Значка. Закінчив Києво-Могилянську академію, а потім прийшов у Мотронинський монастир, розташований на Правобережжі, неподалік від Чигирина. Що його спонукало? Успішний випускник академії міг розраховувати як на чудову кар’єру у канцелярії Війська Запорозького (наприклад, як Олександр Безбородько), так і на швидке просування щаблями церковної ієрархії (в разі прийняття постригу). Натомість Мельхіседек залишився в маленькому заштатному монастирі на польській території. 1745 року він прийняв там постриг, а у 1753 році став ігуменом Мотронинського монастиря. На нашу думку, говорити про кар’єризм на цьому етапі не доводиться.