Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 30)
Правобережжя опиняється на порозі релігійної війни.
Розділ 5
«Релігійна війна» або «дисиденти»
Коліївщина почалася не в травні 1768 року і навіть не з утворенням Барської конфедерації, а за кілька років до цього, коли тисячі жителів слобідок і сіл правобережного прикордоння зіткнулися з насильницьким наверненням в унію. Це була страшна помилка. Уже вкотре польська адміністрація наступала на одні й ті самі граблі. Назрівала нова релігійна війна. Особливого забарвлення й емоційного наповнення подіям додавав той факт, що боротьба за «благочестя» розгорілася не в «закутку Речі Посполитої», як пише Барбара Скіннер, а в серці козацького Правобережжя — на Чигиринщині[46]. Як слушно зазначав Пантелеймон Куліш, поляки «подчинялись нравственному влиянию ксендзов», а українські селяни, своею чергою, перебували під впливом свого духовенства. «Это духовенство посвящалось большею частию в подвластном России городе Киеве, или в Переяславле за Днепром и переносило оттуда в народ идею об отрозненности от братий, живущих под державою царя православного, под гетманством единородца и единоверца, под управлением старшин и панов, молящихся в одной и той же церкви с народом». Релігійна ненависть спалахнула з обох боків.
У літературі поширена думка, що дії українського духовенства спровокувала Катерина II. Нам, навпаки, видається, що наслідком її політики багато в чому стали вчинки уніатського духовенства.
Передісторія дисидентського питання
Як уже йшлося вище, російський уряд часом порушував питання про православ’я на Правобережжі. 1720 року у відповідь на пропозицію польського посланника Хоментовського віддати Польщі «задніпровські місця» російська сторона звернула увагу на утиски там православних монастирів. У тому самому році Август II підтвердив права і свободу віросповідання православним монастирям Великого князівства Литовського. Проте в 1722 році російському послу в Речі Посполитій князеві Долгорукому було дано рескрипт «о принятии мер против притеснений в Польше православных монастырей и церквей». Приводом стало звернення білоруського епископа Сильвестра Четвертинського. 1728 року він знову просив російського імператора «о защите православных от притеснений со стороны католиков и униатов». Про «дисидентське питання» Петро І особисто писав королю Августу II в 1724 році. До проблеми про «боротьбу уніатів з людьми греко-російського віросповідання» зверталася Анна Іоанівна в 1731–1733 роках. За Єлизавети Петрівни російський резидент у Варшаві Михайло Голембовський надіслав 1743 року лист примасу, в якому вимагав відшкодувати образи, що їх заподіяли католики й уніати православній церкві. У 1746 році Синод підготував указ білоруському єпископу Йосипу Вовчанському (якого довго не затверджував польський король) «об удовлетворении за обиды, причиненные католиками и униатами православным». У 1758 році ігумен віленського монастиря Святого Духа Феофан Леонтович представив у Колегію закордонних справ меморію про утиски православної церкви католицьким духовенством Польщі, пропонуючи російській владі діяти спільно з Фрідріхом II, який заступався за протестантів Речі Посполитої. Ідеї Леонтовича при Єлизаветі Петрівні не були почуті, а його політичне передбачення — не оцінено.
Однак реальна боротьба за «права дисидентів» розгорілася за правління Катерини II. На те було кілька причин. З одного боку, Микита Панін вважав, що це питання зручно використовувати як привід для активного втручання у справи Речі Посполитої. А новий король Станіслав Август Понятовський, посаджений на трон за безпосередньої участі Росії, ставав чудовим знаряддям для втілення цих планів у життя. З іншого боку, відіграв роль чинник особистості в історії. Такі фігури, як Георгій Кониський, переяславський єпископ Гервасій та ігумен Мельхіседек, каталізували процес. Утім успіх їхніх зусиль якраз і пояснюється тим, що для населення Смілянщини та Чигиринщини боротьба за православ’я була природною формою боротьби за давні права, за козацьку волю. Населення цього регіону Правобережжя століттями жило такими цінностями, боролося за них і не раз виявляло готовність померти за них.
Катерина і Микита Панін, який керував її зовнішньою політикою, як ми бачили, розглядали дисидентське питання як зручний привід втручатися у справи Речі Посполитої. Обрання Понятовського королем (коронований у листопаді 1764 року) стало початковим кроком на цьому шляху. Уперше про православних 23 жовтня 1762 року Катерина пише графу Герману Карлу фон Кейзерлінгу: «Православный єпископ Белорусский Георгий подал мне от имени всех исповедаюгцих эту веру прошение, в котором изложены жалобы на притеснения, притерпеваемые ими в Польше. Приглашаю вас настоятельно оказать им покровительство и прошу сообщить все, что, по мнению вашему, может увеличить там мое значение и мою партию. Я ничего не хочу упустить в этих видах». І тоді ж, у жовтні, йому ж: «Епископ Георгий из Белоруссии передал мне мольбы и жалобы от имени всех, кто подвергается преследованиям в Польше. Я рекомендую вам самым усиленным образом защищать их».
Кониський, який підказав Катерині цю ідею (нагадаємо, що він виголосив полум’яну промову на коронації імператриці: «Молим же и ваше императорское величество: не посрами нас, Надежда наша, в чаянии нашем!»), звісно, не міг розуміти, наскільки прагматичні цілі двору. Пізніше, перебуваючи у Варшаві при російському посольстві, він гірко розчарується у своїх сподіваннях, але тоді ще був сповнений надії.
Значно прагматичнішими виявилися ідеї згадуваного вище Леонтовича. Він знайшов покровителя в особі Теплова, який на підставі його записок підготував доповідь Катерині. Імператриця, що зацікавилася дисидентським питанням від Кониського, уважно поставилася до ідей Леонтовича. Вона зробила ігумену найвищий запит: «какая политическая польза может последовать по случаю защищения грекороссийских наших в Польском государстве исповедников?». Відповідь була напрочуд точною, прагматичною і, як абсолютно слушно зауважує Борис Носов, чітко збігалася з подальшими планами Росії щодо Польщі. Леонтович у своїй черговій записці, зокрема, написав: усі секретні відомості надходитимуть від єдиновірців (не треба буде підкуповувати магнатів), опора на них допоможе «удерживать» умови договору 1686 року і, нарешті, «Российскому нашему государству можно будет на 600 верст самой лучшей и плодороднейшей земли с бесчисленным православным народом пред всем светом праведно и правильно у поляков отобрать». Власне, йшлося про приєднання Правобережжя. І важко дорікати Феофанові Леонтовичу, сину реєстрового козака Переяславського полку і випускникові Києво-Могилянської академії, що він використовував доволі прагматичні аргументи, щоб захопити Катерину ідеєю «захисту дисидентів».
У вересні 1764 року (тобто відразу після обрання короля) Кониський подав до Державної колегії закордонних справ прохання написати грамоту проти утисків православних у Польщі. Протягом листопада-грудня 1764 року Катерина листувалася зі Станіславом Августом Понятовським щодо дисидентського питання і написала королю грамоту «об оказании покровительства белорусскому єпископу Георгию Конисскому», але жодних рішень прийнято не було. Надзвичайний посол у Варшаві Микола Рєпнін займав украй негативну позицію щодо перспектив дисидентської справи, вважаючи її «совсем невозможной» і не бачачи, «чтоб она для нас и полезна была». Навіть 11 січня 1765 року віце-канцлер Олександр Голіцин повідомив Миколі Рєпніну, що припиняє сприяти білоруському єпископу Кониському. Але їхня позиція була зламана рішучістю Катерини, яка особисто пише Рєпніну з вимогою ґрунтовно зайнятися дисидентською справою, у якій, за її висловом, «заинтересована моя слава».
Таким чином, до початку 1765 року збігається низка чинників: успішні дії Гервасія і Мельхіседека з поширення «благочестя», смерть польського покровителя православ’я Яблоновського, зміна польської влади регіону, прихід до влади греко-католицького єпископа Володкевича і початок офіційної політики Катерини на підтримку «дисидентів» на плечах поставленого нею польського короля Станіслава Понятовського.
Хронологія подій
Зміна брацлавського воєводи і перехід володінь спричинили заміну польської адміністрації. Стару, якій вдалося налагодити діалог у надскладному прикордонному, схильному до козацтва регіоні, замінила прямолінійна і безапеляційна, що вбачала в уніатській і католицькій церквах опору Речі Посполитої. У Трахтемирові на місце Жураковського прийшов Савицький. Губернатора Жаботина Сколсновського, «к которому его святительство очень благоволил», змінив пан Стемпковський, «дворянин ее сиятельства княгини Любомирской, понеже жаботинский ключ пошол на ее сиятельство княгиню», тобто дістався їй.
Тим часом Гервасій та Мельхіседек і далі діяли у звичному режимі, у лютому 1765 року уніатський сурогат (посада) Василь Любинський скаржився на втручання ченців Мотронинського і Мошногірського монастирів й особисто на Мельхіседека за протидію інтересам уніатської церкви. Зокрема, він наголошував, що ігумен брав «під свою протекцію» парохів (священиків)