Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 32)

У своєму листі Гервасій наголошував: у справі приєднання до православ’я українські жителі в усьому покладаються лише на Мотронинський монастир. Єпископ, звісно, зауважував, що монахи повинні діяти мирно, прагнучи порозумітися з польською шляхтою: «При том, елико можно, должны они склонялись панам своим и их просити о свободу, а никаким образом не прогневляти их, и тое делати не раптово, но все по малу малу».

Показово, що уніатська сторона вважала єдиним винуватцем подій Мельхіседека. Ігумен Христинопільського монастиря Корнелій Срочинський писав про події 1766 року, що в помічники собі Гервасій узяв «дволичну і надзвичайно хитру людину — монаха, ігумена Мотронинського монастиря Мелхіседека Яворського. Цей Мельхіседек, після того як повернувся з Варшави додому, зараз же частково сам, а частково через підручних почав розголошувати різні давнішні трактати про унію та православ’я, попередньо хитро змінивши їх. Також почав обнародувати вигадані права та украдені привілеї, повторюю, у вищезгаданих краях, а саме: у Черкаському, Канівському та інших староствах в селах, що належать до цих староств, також у Смілянському ключі, власності найясніших князів Любомирських, і в Жаботинському, Звенигородському, Чигиринському, Ольшанському, Городищівському і частково у Корсунському ключах та інших, оголошуючи, що усім вільно можна переходити з унії в православ’я. І ледве це вчинив, як усі названі ключі з маєтками, з численними своїми селами заявили, що вони готові прийняти православ’я».

Розуміючи, що закон на його боці, Мельхіседек діяв упевнено і 16 квітня писав офіціалу Григорію Мокрицькому, направленому від уніатської церкви в Україну[48], про свою непідсудність уніатській владі і про те, що має всі грамоти на монастир. До своїх слів він долучив листи від королівської влади уніатським єпископам. Ігумен навіть застерігав уніатського офіціала, «чтобы декрет в. м. на самого в. м. не обернулся наказанием», «т. к. не с еврееми имешь дело».

Однак поведінка уніатської влади вийшла за межі юридичної колізії. Як писав Владислав Сєрчик, самовільні дії Володкевича підірвали і без того складну ситуацію. 29 квітня чигиринське правління повідомляло Гервасію, що в Корсунь і Смілу приїжджає уніатський офіціал, який наказав священиків присилати йому «за караулом»[49]. 17 травня 1766 року виходить циркуляр уніатського митрополита Пилипа Володкевича про декрет Радомишльської уніатської консисторії щодо віддання під суд Мельхіседека, настоятелів інших православних монастирів, а також священиків і прихожан протопопій Чигиринської, Смілянської та Мошнинської — за непокору уніатській владі.

Спроби мирного протесту і перший спалах насильства

Передчуваючи погане, Мельхіседек, треба віддати йому належне, прагнув знайти можливості для юридичного, тобто ненасильницького, розв’язання конфлікту. Він приїхав у Переяслав і, перебуваючи там, подав Гервасію письмову пораду, що ще можна зробити. Ігумен пропонував внести в міські книги Житомира, Вінниці, Сміли, Черкас, Мошнів, Городища, Жаботина, Медведівки та Чигирина протести православних і привілеї королів. Якщо ж польська влада відмовиться їх вписувати — звертатися з аналогічним проханням до Києва і Малоросійської колегії. Крім того, у разі судового розгляду у Варшаві (на який він сподівався) Мельхіседек радив готувати документи, підбираючи різноманітні історичні докази правоти православних. Уже наступного дня Переяславська духовна консисторія робить доповідь Гервасію, рекомендуючи в усьому підтримати план Мельхіседека і висловлюючи конкретні пропозиції, як його виконувати. 26 травня Переяславська консисторія вирішила, щоб Мельхіседеку «принять в свое ведомо и вместе с духовным правлением православным Чигиринским... рассуждать и делать все, что касается к защищению тамошних заграничных православных церквей, священников и народа». Тобто на мотронинського ігумена і на створене ним чигиринське правління було покладено всю роботу із захисту православ’я на Правобережній Україні.

Зі свого боку, намагаючись запобігти насильницьким діям польської адміністрації, Переяславська духовна консисторія направила бориспільського священика Назарія Яворського до трахтемирівського коменданта з протестом проти того, що той чинить насильства над православними, які прямують у Переяслав. Потім, мабуть, побачивши відмову польських адміністрацій вписати королівські привілеї про вільне віросповідання в міські книги, консисторія звернулася до Києва. Відповідь генерал-губернатора Воєйкова яскраво характеризує ставлення пересічного російського чиновника до проблем Правобережної України загалом і православної церкви зокрема. Він відмовився вносити документи до міських книг Києва і порадив звернутися до Синоду.

14 червня Мельхіседек уже в паніці писав Гервасію, що 9 червня прийшло в Смілянщину польське військо, так звана «партія українська», забрали всіх селян на роботу, козаків —  в обоз, у священиків усе майно відібрали, «на Росе рѣчкѣ човни всѣ порубани, с чего очень худій знак». Ігумен повідомляв: «Я остаюсь в монастырѣ за всѣх страдать и отвѣтствовать... Для мене и монастиря очень худій слух; еднак я еще в конец не малодушествую». Попри погані передчуття Мельхіседека, Гервасій умовляв його уповати на Бога. Він запевняв, що судова комісія може бути створена тільки від російського двору, а та, про яку оголосив Мокрицький, — незаконна. Переяславський єпископ знав, що у Варшаві йшли на великі поступки православ’ю під тиском Катерини. 14 червня він писав Кониському і, запитуючи про справи на сеймі, просив підтвердити чутку, що 106–110 церков віддають. Скаржився на Мокрицького, який накладає штрафи, а священиків відсилає в Радомишль для обстригання волосся. Багатьох священиків також жорстко карали (по 300–400 різок), брали в кайдани й ув’язнювали.

Мельхіседек як міг заспокоював православну паству, яка, певна річ, панікувала з приводу чуток про вступ війська. Ігумен сповіщав, що отримав указ «її імператорської величності» із Синоду з’явитися в Переяславську консисторію і дати дані про всі православні монастирі Переяславської єпархії. Мельхіседек справді виїхав у Переяслав, надіславши перед цим таке повідомлення: «мы не имеем ни малейшей причины, чего бы нам, православным, бояться. Не согрешили мы против его в... короля польского, не согрешили мы против государства, т. е. найяснейшей Речи Посполитой, но и паче от несколько сот лет как праотцы наши верно не щадили крови своей за люберное отечество польское». А «веру нашу» не можна ставити «за противность и за грех», тому що дано право раніше і тепер підтверджено.

19 липня Переяславська духовна консисторія звернулася з вимогою до «української партії», щоб заборонили Мокрицькому чинити образи православним. Та на початку серпня, коли Мельхіседек повертався з Переяслава, його заарештували представники Мокрицького. Як описував це священик Степан Гречка, який перебував із ним, на ігумена напали уніати з киями, зажадали їхати до Володкевича, а звідти — у Корсунь і Радомишль.

Мельхіседек, Харко і Кушнір

Побитого і приниженого Мельхіседека закули у ножні кайдани й замурували в келії у Гродках. Нещасний ігумен у записці, що її потайки передав співчутливий стражник у Переяслав, писав: «Бѣдно стражду. Смертно болен. Б желѣзах жестоких».

Ця подія стала сигналом до небачених репресій. 26 серпня командувач «української партії» (тобто коронного війська в Україні) Данило-Юрій Воронич стратив жаботинського сотника Захарія Харка, відрубавши йому голову. У Мглієві прихожанин православної церкви Данило Кушнір заховав чашу зі святими дарами, не бажаючи віддавати її уніатам. За це Мокрицький у Вільшанах спочатку спалив йому руки, а потім відрубав голову і настромив її на піку на пострах іншим прихильникам «благочестя». Настоятель Христинопільського уніатського монастиря писав у 1766 році: «усі новосхизматики усіх згаданих ключів і сіл, що недавно склали присягу, задумали спосіб оборони на випадок нападу та змушування до унії. З цією метою обрали собі ватажками кількох козаків і особливо одного по імені Захарій, в народе Харко, який сказав, що краще організувати повстання, як це колись вчинив Хмельницький, і зараз усі селяни озброїлись. Харко був схоплений і негайно страчений біля Білої Церкви». Селянин, який забрав із церкви посудину зі святим таїнством і зберігав у себе, щоб не дісталася уніатам, «був покараний спаленням рук, відрізанням голови та розчленуванням». Усі священики, які відреклися від унії, утекли за кордон. Розповідали, що голову Кушніра відвезли до Гервасія, і він зберігав її як реліквію. У цьому, зокрема, були переконані учасники Коліївщини.

Ці події яскраво збереглися в історичній пам’яті Правобережжя, щоправда, упереміж із подіями Коліївщини. Страждальця Кушніра, якого оспівав Тарас Шевченко у «Гайдамаках», тривалий час вважали витвором літературної уяви. І тільки наприкінці XIX століття було доведено, що це історичний факт. У записаній у Смілі розповіді людини, яка особисто знала Харка, ідеться про те, що він був із запорожців, які після ліквідації Січі в 1709 році переселилися у Жаботин, де він став сотником. «И пошла вже така слава, що супротыв его нихто не встоить. То ляхы й думають соби: От же мы его, вражого сына, годуємо, да выгодуємо такого гайдамаку, як Хмельныцькый. То була Хмельныччына, а ще буде Харкивщына». Поляки заманили Харка на обід, споїли і стратили.