Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 31)

Що стосується уніатів, то вони не без підстав побачили серйозну загрозу для себе. Під їхнім впливом польська влада почала сприймати те, що відбувається, як бунт. Черкаський губернатор повідомляв Мельхіседеку: «прелщением от вас и вашего монастыря весь народ черкаский бунты превеликие повзяли, которых никогда же до нынешняго времене не бувало» (сильне перебільшення. — Т. T.-Я.). Жаботинський офіціал тоді ж писав: «Схизматики монахи поширюють повстання, бігаючи з міста в села... Фанатизм такий великий, що його необхідно приборкати, щоб уникнути дуже небезпечних наслідків». За влучним висловом Владислава Сєрчика, «битва за душі почала перероджуватися в битву за значно ширші цілі».

Насправді саме Переяслав стає в цей період центром підтримки правобережного «благочестя». Саме туди приїжджають колишні уніати, які висловлювали своє бажання повернутися у православ’я. Петро Рум’янцев так описував побачену на власні очі картину: «по приезде моем в Переяслов, усмотря великое множество здесь униатских попов. О том епископу сказал мое удивление, но в ответ от него получил следующее: 1-е, что между положениями обоих церквей не возбранено униатским по надобностям приходить к православному, а православным попам к униатскому архиереям; 2-е, что по претерпении многими из православных попов... в вере утеснений и мучительств принуждены оные были иные зделаться униатами, а иные искали убежища у него». Уніати справді активно поверталися до православ’я, і Рум’ян-цев у листі до Паніна відверто пояснював причину цього: народ, «обращающийся к вере, прежде ими исповеданной, и от которой они отведены одним насильством и принуждением властей». І про Гервасія: «всегда мне кажется таким черноризцем, который в глубокой своей старости посвятил себя строгому благоговению... Многих же к нему униятских приходящих попов я сам в Переясловле видел, которые сказуют, что прежде в унию их привело принуждение тамошних властей, а теперь от оныя к благочестию обращает неминуемая гибель, которою угрожает простой народ возмутившийся».

Безумовно, дії Гервасія і Мельхіседека спровокували «тривогу» в уніатської церкви. Вона вживає заходів, використовуючи лояльну собі польську владу, а також пряму силу. У 1765 році в Умані Селезій Потоцький засновує василіанський монастир зі школою і місіонерським центром. Того ж таки 1765 року на Великий піст у селі Скригалові Казимир Оскерко «киями» заганяв селян в уніатську церкву.

Після спроби уніатів відібрати Мотронинський монастир Мельхіседек, як ми бачили, з дозволу Гервасія вирушає шукати захисту у Петербург. Ігумен приїхав до Священного Синоду з грамотами і від Мошногірського монастиря. Чигиринське правління підкреслювало, що ці області ніколи під унією не були, а трактати 1686 року гарантували їм свободу православ’я. При цьому воно покладало надії на обрання Понятовського.

Мельхіседек перебував у Петербурзі, коли Кониський поїхав до Варшави. Ігумен прямо писав Гервасієві: «надежды никакой больше не предвидится, как только что последует из дела преосвященого белоруского, которому поручена грамота от ее и. в. к королю польскому о всех православных церквах и монастирах». Панін сказав йому: «будете надежни, что к всех ползе чрез преосвященного белорусского зделается». «Дело о церквах здесь во уважение принято, а о монастирах и слышать не хотят».

У липні 1765 року Кониського відправили до Варшави з ескортом російських військ. Із собою він мав рекомендаційну грамоту до польського короля. У нього був підготовлений реєстр із 200 монастирів і церков, забраних уніатами. 29 липня Кониський подав меморіал королю Станіславу Августу з переліком утисків «людей грекоруской религии», що залишаються вірними підданими короля. Крім того, він одразу надіслав листи до надзвичайного посла Миколи Рєпніна зі скаргами на утиски католиками православного духовенства і з проханням заснувати комісію щодо розслідування їхніх злочинів. Незважаючи на скептичну позицію посла, 30 листопада 1765 року Катерина надіслала рескрипт Рєпніну, в якому веліла, щоб той вимагав від варшавського двору і польського міністерства припинити гоніння на православних обивателів України з боку поляків та уніатів.

Кониський підготував у Колегію закордонних справ доповідь, у якій наводив дані про розорення в Польщі понад 200 православних церков. Про білоруського єпископа уніати писали: «С выборами короля могилевский православный єпископ поручил своим помощникам искать старые привилегии и права, прибыл в Варшаву и там перед королем жаловался на несправедливость и притеснения от унии».

Ситуація на Правобережжі загострювалася з кожним днем. У серпні 1765 року, після від’їзду Мельхіседека, Гервасій відвідав свої парафії на правому березі. Певна річ, цей візит зумовив нові переходи в «благочестя». Наприклад, священик з Мошнів попросився перейти у православ’я з унії.

У відповідь послідували нові акти насильства з боку уніатських офіціалів і польської влади, які набували дедалі більшого масштабу. Священиків били до крові, оголивши прямо в церкві. Ченці також зазнавали побоїв, їм обрізали бороди. Об’єктами нападів стали, зокрема, Мотронинський монастир, Сміла, Жаботин, Чаплищі, Бужин.

Приїзд Мельхіседека до Варшави

Тим часом Мельхіседек 7 вересня 1765 року приїжджає з іменним рескриптом її імператорської величності у Варшаву до Рєпніна, щоб зробити подання до двору про образи, завдані уніатами. 6 січня він з’явився до Рєпніна і провів у Варшаві вісім тижнів, подаючи послу і королю різні меморіали. Рєпнін зажадав від ігумена реєстр завданих православним образ, який той і надав. Володкевич у цей час марно спробував отримати право шукати в київських архівах грамоти, що підтверджують права уніатської церкви.

У результаті зусиль Кониського та Мельхіседека король дав ігуменові грамоту, а також листи уніатським архієпископу і єпископам, чигиринському старості князю Любо-мирському, черкаському старості князю Сангушку і панові Муравському, дружина якого, княгиня Радзивілл, відібрала майно у Мошногірського монастиря. Станіслав Август також обіцяв Мельхіседеку «выдать генеральную всем нам привилегию». Серед отриманих ігуменом документів були лист підканцлера коронного Млодзієвського до пана Муравського за скаргою Мошногірського монастиря, лист коронного підканцлера до уніатського митрополита Володкевича, в якому він просив переконати уніатське духовенство, щоб воно поводилося з «дизуніатами» обережно, лагідно й законно. Також підканцлер просив Володкевича не чіпати Мотронинський монастир, «ktore ja mniemam bez wiadomości jwm pana ogłoszone odwrocie raczył», Лист канцлерів коронного і литовського уніатським єпископам про те, щоб вони утримували підвідомче їм духовенство від переслідування дизуніатів і примусу їх до унії, меморіал короля Станіслава Августа уніатському митрополиту і єпископам про припинення гонінь на православних обивателів королівства польського і, нарешті, привілей короля Станіслава Августа, що підтверджує права православних жителів королівства польського на вільне сповідання православ’я, — усі ці документи датовано лютим 1766 року.

Окрилений Мельхіседек повертається в Чигиринщину, де ченці Мотронинського й Мошногірського монастирів починають зачитувати привілеї короля під час богослужіння. Варто розуміти, що це було абсолютно нормальним і традиційним для того часу способом поширення офіційних документів. Проте уніатська влада неабияк обурилася. Цікаво, що дехто з уніатів звинувачував Мельхіседека у брехні, відмовлявся вірити у справжність королівських послань і в підтримку ігумена петербурзькою владою[47].

Відповідь поляків на Понятовського

Щоб оцінити подальші події, важливо розуміти, що ченці Мотронинського монастиря виявляли активність ще до повернення Мельхіседека. Так, наприкінці лютого намісник Мотронинського монастиря Гавриїл повідомляв Гервасію про отримання листа від черкаського губернатора Пенцельського, який вимагав «не отвращать народ от унии». Губернатор писав, що «от жадного монастира толиких бунтов и гайдамащины не повзяли, як от вашего монастира». Він звинувачував ченців, що вони «на всякое злое приводите и наущаете», умовляючи паству не приймати уніатських обрядів, щоб вони від уніатів «благословения не брали, детей их не крестили, умерших не ховали, благословения в церкви не чекали и ключи от священников церковние отбирали, яко и теперича здесь». Пенцельський звинувачував ченців, що в Черкасах саме за їхнім «повелением громада, збунтовавшися, ключи отобрали, сами тела умерших без ведомости священника закопуют» і посилаються на Мотронинський монастир. Тому в черговому посланні у березні 1766 року вже новий черкаський губернатор вимагав від Гервасія заборонити ченцям Мотронинського і Мошногірського монастирів допускати християн для отримання треб.

А на хвилі звісток про королівський привілей навесні 1766 року до Переяславської консисторії переходять нові парафії. Так, у березні від унії відійшли матусівський і старо-мглїївський священики. Потім до православ’я приєдналися Мліїв, Мошни, села Валява та Вільшани. За свідченнями уніатів, 150 священиків присягнули за формулою Мельхіседека. «Отже, серед великого числа парафіян у містечках і багатолюдних селах було 125 селян, хоч у поодиноких — більше ніж 300 і лише деяких — менше ніж 200. Це все сталося у 1765 та на початку 1766 років».