Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 33)
Тісний зв’язок між запорожцями й активними учасниками відновлення православ’я на Правобережжі простежується вже на цьому етапі. Так, у травні 1766 року церковний староста Жаботина за допомогою Гервасія отримав паспорт для проїзду в Запорозьку Січ. Привід був безневинний: нібито запорожці обіцяли «церковние сосуди коштом своим соорудить». У серпні 1766 року священик Більшан добився через Гервасія паспорта для проїзду в Січ священика села Макіївка. Як ми побачимо нижче, саме такі звернення стануть приводом для масової участі запорожців у Коліївщині.
А ось із Гетьманщиною було дещо інакше. Лише безпосередній родич Мельхіседека — його батько, відставний осавул Карпо Значко — звернувся до Гервасія з проханням ужити заходів щодо звільнення ігумена. Послання це, до речі, він передав через рідного брата Мельхіседека, сотника Лубенського полку Трохима Значка. А ще один син Карпа Значка, Аркадій, був послушником при тому-таки Мотронинському монастирі. Абсолютно дивує повна відсутність документів, які відображали б хоч якесь занепокоєння старшини чи спроби заступитися за одновірців на Правобережжі[50]. Тим паче, що Мотронинський монастир мав прямі зв’язки з лівобережною старшиною, і не тільки через Мельхіседека. Наприклад, ігумен постриг у своєму монастирі на прохання переяславського полковника Семена Сулими його сина Григорія.
Отримавши звістку про арешт Мельхіседека, Гервасій одразу звернувся до Рєпніна з проханням сприяти його звільненню. Оскільки поляки не пропускали ніяких листів до Варшави, єпископ просив Воєйкова повідомити своє прохання Рєпніну. Одночасно намісник Мотронинського монастиря звернувся до імператриці, написавши генерал-майорові Олександру Ісакову у Кременчук. Той звернувся до Воронича з вимогою звільнити Мельхіседека як російського підданого. Переяславська консисторія вимагала від мошногірського намісника не залишати монастир (що той хотів зробити). Уніатський офіціал Вацкевич надіслав Мошногірському монастирю указ із забороною здійснювати треби для православного народу. У відповідь Переяславська консисторія направила наміснику монастиря вимоги здійснювати треби всупереч забороні уніатського офіціала.
Однак виконувати ці вказівки було важко. Ситуація давно вийшла з-під контролю. 7 вересня 1766 року Мокрицький заарештував 12 ченців Мошнинського монастиря, а монастирське майно розграбували. Кожного із заарештованих монахів покарано 400 ударами різок. Крім того, їх обстригли й посадили в тюрму в кайданах, «покамест от побоя оного мало оздоровеют».
Загострення протистояння лякало багатьох більш розсудливих сановників як уніатської церкви, так і польської адміністрації. Наприклад, коли Мельхіседека привезли в Кам’яний Брід до радомишльського офіціала Примовича, той написав Мокрицькому, що «он де в тое дело вступать не хощет и не будет, и от того руки омивает... напрасно де отца игумена взяли, ежели лихо спит, то еще надобно б его и кожухом прикривать». Про мошногірських ченців повідомляв Мокрицькому мошнинський губернатор Ю. Підгородецький, але той відповідав, що ченців не можна випустити, бо їх уже відправлено до митрополита Володкевича. Сам же Мокрицький після всіх жахливих розправ писав 6 вересня намісникові Мошногірського монастиря, радячи йому «жити спокійно» і не переманювати простий народ. Імовірно, про небезпеку вибуху розуміли чимало представників влади. Ченцям і священикам, які зазнали гонінь, співчував багато хто. Наприклад, надвірний козак, який стеріг Мельхіседека, купував йому за свої гроші їжу, потім роздобув папір і чорнило та привіз його лист до Києва.
Навпаки, події на Правобережжі й вимоги про права дисидентів, які лунали від російського посла на сеймі, спровокували хвилю патріотизму в Речі Посполитій, що набув характеру католицького фанатизму. Цьому великою мірою сприяла позиція Папи Римського, який 6 вересня видав бреве до примаса. У документі Папа наголошував, що дисиденти з допомогою іноземних дворів намагатимуться отримати повну свободу віросповідання, і просив докласти всіх зусиль, щоб цього не допустити. Незважаючи на те, що Катерина, яка, м’яко кажучи, недолюблювала Папу, зі зневагою відмахнулася від цієї заяви, вона мала величезний ефект. 19 вересня 1766 року Рєпнін писав Паніну: «Фанатизм усиливается в такой степени, что начинают меня избегать, как некогда избегали отлученных от церкви; за столом пьют за здоровье защитников католической религии, причем разгоряченные головы клянутся скорее погибнуть, чем допустить какое-нибудь изменение в положении диссидентов». У жовтні Каєтан Ігнацій Солтик, епископ краківський (він став першим, хто побудував свій палац у Київському воєводстві, у Житомирі), казав на сеймі: «Мы должны начинать с основания, на котором единственно зиждутся наши права, вольности, благосостояние; это основание — вера святая римская католическая». Гервасій у цей час, як і раніше, засипав Кониського проханнями допомогти у звільненні Мельхіседека. У листопаді 1766 року православні жителі Речі Посполитої підготували для «російських міністрів» вимоги до свободи віросповідання, богослужіння та церковного управління, представлені із зазначенням історичних джерел і законів. Укладачі, зокрема, покликалися на постанову 1633 року, Гадяцькі пункти 1659 року, привілей короля Августа II від 1720 року, підтверджений Августом III у 1735 році.
24 листопада варшавський сейм прийняв постанову, яка проголосила римо-католицьку віру панівною. За перехід з католицької віри в іншу передбачалося вигнання з батьківщини. Єдиним послабленням було те, що ті, «которые то учинили до сего времени, от казни всякой свободны». При цьому православним дозволялося церкви «починять и новые созидать свободно», а «греки неуниаты и дисиденты духовные и мирские суду духовному римско-католицкому подлежать не имеют». Сейм, таким чином, відмовився вирішити дисидентське питання. З позитивних новин була звістка про звільнення Мельхіседека (Рєпніну про це сказав коронний канцлер). Треба зазначити, що, не чекаючи рішення сейму, а ґрунтуючись на виступах Каєтана Солтика в Петербурзі, було прийнято рішення про створення дисидентських конфедерацій та підтримку їх російськими військами.
26 листопада Кониський повідомляв Гервасію про безуспішність скарг дисидентів на варшавському сеймі і радив продовжувати скаржитися до Синоду. Гервасій справді звертається до Рєпніна з проханням захищати православних Правобережжя від переслідувань уніатів, а потім пише в Синод про гоніння на Смілянщині.
1767 рік розпочався для Правобережжя у тривожній обстановці. У січні громади Смілянської губернії попередили Гервасія, що в разі остаточної ліквідації православ’я вони всі виселяться за кордон. Сучасник-уніат прямо писав, що в цей час «бідний народ тисячами перейшов у Московську та Волоську країну». Тоді ж у Черкасах призначили від уніатів судову комісію.
Дисиденти
Катерина і Панін здивувалися та обурилися завзятістю польської шляхти. У Петербурзі прийняли рішення силою добитися поступок. Ішлося не про дисидентів і їхню долю, а про те, що інакше Річ Посполита могла вже не бути слухняним сусідом.
У лютому 1767 року Панін надсилає Рєпніну лист для поширення серед шляхти. У ньому сказано про необхідність відновити права дисидентів. Приблизно в той самий час віце-канцлер Олександр Голіцин зажадав від Рєпніна забезпечити поширення серед православного населення Речі Посполитої декларації Катерини про дисидентів. З березня починається активна робота зі створення дисидентських конфедерацій. До однієї з них, православної конфедерації у Слуцьку, приєднується на прохання Рєпніна Кониський.
Градус напруженості протистояння на Правобережжі все ще був дуже високий. У березні 1767 року уніати знову зажадали від Мотронинського монастиря не допускати туди народ. У відповідь Переяславська консисторія розпорядилася, щоб настоятель, незважаючи на жодні заборони, приймав прихожан для треб. Мабуть, тоді ж було підготовлено й підписано маніфест «шляхти та обивателів» Речі Посполитої і Великого князівства Литовського (насамперед Чигиринського, Канівського, Білоцерківського староств, Лисянської, Мошнинської та Смілянської губерній) зі скаргами на утиски з боку уніатів і свідченням, що вони хочуть залишатися у православ’ї. Маніфест, окрім ченців Мотронинського монастиря, обивателів і священиків, підписали 18 шляхтичів.
Введення військ і масовий перехід з унії
Для досягнення цілей Росія вводить свої війська чисельністю 31 тис. осіб (майже у два рази більше чисельності військ Речі Посполитої). До початку березня 1767 року вони були висунуті на кордон. Один із двох корпусів мав стати на Віслі, інший — на Волині. Ці війська починають розшукувати заарештованих священиків, яких уніатська влада переховувала у таємних місцях. Завдяки російським солдатам у травні 1767 року звільняються або втікають священики з Суботова, сіл Сікава, Войтове, Ренівка та інших. Одночасно починається масовий відхід від уніатської віри. Скажімо, мешканці села В’язівка розкаювалися за тимчасовий відступ і пояснювали його винятково насильством. Про те саме і з такими самими аргументами просили жителі села Матусове. Вісім священиків Чигиринського староства просили Гервасія повернути їм свої парафії. При цьому вони посилалися на лист чигиринського старости Я. Свентуховського до православних священиків, вигнаних 1766 року, із запрошенням повернутися на свої місця та обіцянкою спокійного і безпечного перебування в парафіях. Протягом травня-червня 1767 року прохання дозволити своїм священикам повернутися надіслали жителі ключа Жаботинського, Черкас, Млієва, сіл Валяви, Старосілля, Городища, Кумейки, Остинжки, Соболівки, Кирилівки, Вільшаної та інших.