Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 35)
Розуміючи, до чого йдеться, Кониський наприкінці листопада дає вказівку Гервасію «в связи с окончанием сейма» розіслати циркуляр, «чтобы насильно принужденные к унии и желающие возвратиться к православию заявили об этом своем желании прежде ратификации сеймовых постановлений». Одночасно він подає петицію з проханням дозволити уніатам, насильно приєднаним до унії, повернутися в православну церкву.
Рішення сейму
Підкидаючи дров до багаття, папський нунцій у Варшаві 31 січня 1768 року виступив з протестацією проти порушення прав католицької церкви. У результаті комісія з дисидентської справи постановила: усі дисиденти шляхетського походження зрівнюються у правах з католиками, але король тільки католик і панівна релігія католицька. На тлі подій на Правобережжі цього компромісу було недостатньо для католицької шляхти. Вона угледіла в такому рішенні сейму загрозу Речі Посполитій.
У своєму листі до Катерини наприкінці лютого 1768 року Кониський дякував імператриці за покровительство «народу здешнему польского государства веры грекороссийской». Звертав увагу, щоб «не слабо защищены были тые, которые до подписания на сейме трактата учинили уже переход из униатского или римского исповедания в нашу веру по прежнему». Далі він перелічував повіти Білорусії та Правобережної України, які перейшли у православ’я. Тоді ж Кониський направляє Паніну запит про долю уніатів, які перейшли у православ’я до ратифікації договору сеймом.
А тим часом переходи тривали й на початку 1768 року. Так, монахи Лисянської волості відреклися від грекоуніатської віри та перейшли до пастви переяславських єпископів.
Надія на мир і Барська конфедерація
Обманюючи самого себе, Кониський сподівався на мир і писав Гервасієві про заснування після закінчення сейму змішаного суду для розбору скарг, а також про бажання Мокрицького помиритися з православними. Кониський повідомив, що у нього був Мокрицький, упав до ніг і просив помирити його з Мельхіседеком. У своїй відповіді на початку березня Гервасій також висловлював надію на примирення, запитував про успіхи чолобитної щодо вільного переходу з унії у православ’я, сповіщав про нові утиски.
Уже через місяць, 10 квітня, Кониський повідомляє Гервасію про початок «подільської», тобто Барської конфедерації. Правда, він сподівався, що вона скоро «рассыпется». Як ми знаємо, це виявилося зовсім не так. у травні Мокрицький спрямовує на православних священиків нові жорстокі репресії. Гервасію повідомляли з Вільшаної «останні новини». Мокрицький на другому тижні посту прибув до Корсуня. Дячкові у Смілі, який переписав людей, що перейшли «у благочестя», губернатор наказав дати 120 ударів киями, «и не известно, выживет ли» він. Жовнір Любомирського у Смілі забив паламаря. У В’язівці православний зазнав 300 ударів киями «за благочестя». Усім, хто їхав у Переяслав, давали по 300 київ на польських форпостах. Крім того, вийшов декрет Радомишльської консисторії, щоб усіх православних священиків відправити на вічну роботу, конфіскувавши все майно.
Подальші події чудово характеризує указ самої Катерини Рум’янцеву. «Бунт полских в Украйне и Подолии крестьян должно считать следствием Барской конфедерации, ибо тут фанатизм католиков возбудил равной и в наших единоверных, тем больше, что они сугубо еще побуждены быть могли как мстительностию за причиненное насилие и обиды в Матренинском монастыре, так и обольщениями прокравшихся к ним запорожских своеволников, коим нетрудно было возмутить чернь ложным предъявлением присылки своей противу барских мятежников по указу нашему».
На початку квітня до намісника Мотронинського монастиря доходять перші тривожні чутки. Одна прихожанка попередила його, що знову заарештовано Мельхіседека, а також про нову небезпеку для православних. Ігумен насправді перебував у Переяславі, і йому нічого не загрожувало. Проте наступного дня, 5 квітня, на Мотронинський монастир напали конфедерати. Коли намісник послав до жаботинського губернатора Стемпковського по допомогу, той нічим не допоміг ще й посміявся. Конфедерати були вже у Смілі, Жаботині.
Гервасій терміново звернувся до генерал-губернатора Києва Воєйкова з проханням про захист Жаботина («о учинении тем по единоверию в их обстоянии защищения»), але той послав його в Синод або закордонну колегію. Рєпнін також скептично поставився до листів Кониського про небезпеку, що загрожує православним: «Я думаю, что вся сия опасность в его голове находится...» Але ж і Гервасій, і Кониський просили ввести російські війська на Правобережжя, щоб запобігти кровопролиттю.
Залишені російською владою, православні мешканці змушені були шукати інші способи захисту. Як писав Рум’янцев у червні 1768 року, «по всей окружности местечка Канева взаимное мщение между собою польских жителей распространяется до того, что сами подданные, ревнуя по вере православия греческого, встают против владельцев своих в своем возмущении, принял тут средства жесточайшие. А напротив другие, поборники римского вероисповедания, нападают на церкви и монастыри православные, и наглые мучительства производят над духовными и мирскими людьми, как недавно получен протест в полковой переяславской канцелярии от игумена монастыря Андрушевского, близ сих же мест состоящего, о разграблении сей обители собравшимися поляками и действиях при том их безчеловечных».
«Золота грамота»
Проаналізувавши різні аспекти геополітичних реалій Коліївщини, ми знову повертаємося до легенди про «золоту грамоту».
У польській історіографії віра в існування грамоти, тобто в особисту причетність Катерини II до початку повстання, сусідить з переконаністю про причетність до цього Мельхіседека. Наприклад, про це писав видатний польський історик Владислав Сєрчик, автор найдокладнішого дослідження про Коліївщину: «Участь запорожців у Коліївщині була багато в чому зумовлена агітацією з боку православного духовенства. Так, знаменитий настоятель Мотронинського (чигиринського) монастиря Значко Мельхіседек-Яворський відправив на Січ “попа Андрія Ігнатова”, закликаючи захищати “народ православний”». Микола Маркевич об’єднував версію про грамоту і причетність Мельхіседека: «Духовенство волновалось и спешило в Чигиринский монастырь к архимандриту Мельхиседеку Значко-Яворскому. Этот поборник веры уж был однажды в руках униатов... он спасся бегством. Епископ переяславский Гервасий благославил его на восстание. В монастыре составили совет, послали духовное посольство на Запорожье просить помощи; питомец Сечи, монастырский послушник, уроженец Чигиринский, Максим Железняк решился защищать православие; собрал охотников, соединился с запорожцами, которые гуляли в Мотроненском лесу... Мельхиседек дал Железняку универсал, золотыми буквами написанный и прозванный Золотою Грамотою».
Історична пам’ять про Мотронинський монастир тісно пов’язана з переказами про його архімандрита Мельхіседека (Михайла Значка-Яворського). Народна традиція вважає Мельхіседека агітатором і безпосереднім організатором повстання (що сильно суперечить прийнятій в історіографії думці). В одній з легенд, записаній у селі Коротяк, ідеться про те, що архімандрит відвідував запорозькі зимівники в районі р. Інгулець, агітував проти Польщі та унії. «Между жителями зимовника он заметил особенные способности в Максиме Желязняке, давал советы отцу и вероятно указывал сыну гетманскую булаву по обоим берегам Днепра и, как чародей, вызывал из могилы великую тень Богдана. Возбужденное воображение Максима, хорошо грамотного пушкаря, поддавалось обаянию, и другие седоусые и черноусые казаки, обитатели зимовников, слушали соблазнительные речи красноречивого энтузиаста, бескорыстного монаха, говорившим близким их сердцу языком».
У переказі «Золота грамота» сказано, що її автором був сам Мельхіседек, який вручив її Залізнякові, коли той приїхав до Мотронинського монастиря на прощу[51]. Мотив про підбурювання до повстання з боку ченців звучить і в інших переказах. В історичній пісні також прямо йдеться про бунт «попів і дяків». Сава Майбород із загону Неживого розповідав, як його приймав і поїв ігумен «Никольского монастыря близь Медведовки», явно співчуваючи і підтримуючи дії гайдамаків. У тому самому монастирі жив іще один учасник Коліївщини — Іван Швець.
Сєрчик у своїй системі доказів використовував опублікований в «Архиве ЮЗР» документ, згідно з яким священик Андрій Ігнатов просив Гервасія допомогти отримати паспорт у Січ. Ми вже бачили, що такі поїздки священиків на Запорожжя відбувалися і раніше. Ігнатов, як зазвичай у таких випадках, писав, що його вигнали з приходу уніати, він поневіряється і сподівається, що запорожці що-небудь пожалують йому «ради пропитания». Однак він наводив цікаву деталь: у Січі перебували його рідні брати, які «писменно, так и словесно чрез людей просили моего к ним прибытия». Але поїхав священик у Січ у березні 1767 року і повернувся в липні, тобто за рік до початку Коліївщини.
Чи міг його послати на Запорожжя Мельхіседек? Теоретично так, адже в березні він ще перебував у монастирі. Утім у момент поширення чуток про «золоту грамоту» Мельхіседек був далеко. 7 січня 1768 року ігумен отримав у Києві у Воєйкова паспорт на проїзд до Варшави, 18 січня прибув на варшавський сейм і почав позов про насильства поляків та уніатів. Він нескінченно ходив до Рєпніна, щоб вручити своє подання, а той заявляв, що зайнятий підготовкою до сейму[52]. Потім Мельхіседек боровся з тяганиною польських чиновників. Далі, від початку сейму до 15 березня, хворів, а 22 квітня прибув до Києва. У Мотронинський монастир він до початку Коліївщини так і не потрапив.