Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 36)
Наприкінці травня Мельхіседек, перебуваючи в Переяславі, писав до братії свого монастиря із закликом терпіти, молитися і не приєднуватися до повсталих, «потому что за своеволников, то есть гайдамаков, Россия вступатися не будет» і до себе не пустить. Навпаки, ігумен радив утікати. Мельхіседек надіслав також звернення до жителів Черкас і Сміли, щоб вони не поповнювали ряди гайдамаків. Можливо, це було зроблено під тиском Воєйкова, який писав Гервасію з наказом «начальнику того (Мотронинського. —
Безумовно, Мотронинський монастир мав особливі зв’язки з Російською імперією. Катерина особисто подарувала в його ризницю різні цінності в 1765 році. З огляду на абсолютну відсутність побожності імператриці це був, звісно, не випадковий крок. Священики, пов’язані з Мотронинською обителлю, часто їздили в київські монастирі, зокрема у Софійський монастир, відомий своєю активною позицією у справах правобережного православ’я.
Певне уявлення про тісні зв’язки Мотронинського монастиря із Запорожжям дають свідчення священика села Пруса Гавриїла Цариковського. Він розповів, що служив дяком, утік від переслідувань уніатів до Мотронинського монастиря, звідки його послали «в послушание на Низ». Із Запорожжя Гавриїл повернувся і «привез козака по имени Иоанна, куреня каневского». Той козак був у монастирі до Великого посту. На «средоностном тижне» в келію прийшов той козак і сказав: «доки ви, отци, будете тут сидіти и нужду чрез тих проклятих уніатов терпіти? Когдаб ви мині написали лист до Гарду, чтоб голота тут прибула, то б я их до Великодня повиганяв, а ви б на Великдень паски святили, а ми сказали ему: нехай лиш, порадимося». Коли в монастир приїхав священик, «отец Климент жаботинский», Гавриїл йому все розповів. Показово, що старший товариш план запорожця схвалив і сказав: «добре, пиши, толко своим именем не подписуйся». Священик так і зробив і послав з листом у Січ «ченца Филотерфа Самбекова», який нібито записку викинув і не довіз. Та на Вербну неділю 1768 року до Гавриїла прийшов «отец Антоний райгородский» і повідомив: «приходив до мене козак Иван и прохав мене, чтоб я картки пописал по городам на затяг, и я пописал до Жаботина, до Черкас, до Медведовки и до Чегерина».
У тому, що священики і монахи брали участь у виготовленні відозв, немає сумнівів. У матеріалах Кодні є дані, що піп Кирило, парох Карапійський, під час бунтів їздив у Переяслав і там «з попами» робив універсали, «от них брал и сюда возил, которые местным попам рассылал». Під час слідства священиквизнав, що всі православні попи всієї окраїни і він сам «слушает из Переяславля всяких себе указов, и при нем, когда его брали, было два универсала из Переяславля. Одного смысл, чтобы Богуславская парафия приняла тамошнего пароха и декана, а второй, чтобы уговорил трощинскую громаду, чтобы местного попа слушала». Справу ще одного священика Олексія Шавровського розглядали під Білою Церквою. Він листувався з кошовим отаманом, а також був тісно пов’язаний з Іваном Бондаренком.
Інакше кажучи, «золота грамота» була задумана й реалізована в союзі православних монахів Мотронинського монастиря, священиків Чигиринського староства і запорожців. Хто саме був її автором, ми, мабуть, ніколи не дізнаємося, тому що всі учасники постаралися приховати істину. Можливо, згадуваний «козак по имени Иоанн» був саме Залізняком. А може — іншим запорожцем, який переживав за долю єдиновірців.
Те, що в багатьох «пізніх» польських мемуарах згадано Мельхіседека як автора «грамоти», не дивно з огляду на його популярність і гучну історію арешту. Власне, це був єдиний ігумен, якого поляки знали на ім’я... До того ж усі знали, що гайдамаки збиралися в Мотронинському лісі, біля монастиря — а отже, Мельхіседек.
Приводом до заклику про допомогу стала реальна небезпека, що нависла над монастирем від панських конфедератів. Намісник Мотронинського монастиря добре пам’ятав долю Мельхіседека в 1766 році й не хотів повторити її. Запорожці на допиті заявляли: у «Спасов пост» поширилася чутка, що «в Польше в Матренинском монастыре собираются запорожские казаки для защищения онаго и протчих тамошних благочестивых монастырей».
Поляки мали підстави припускати, що повстання відбулося не без підтримки Катерини (хоча це було не так). Браницький у зв’язку з цим радив королю домогтися від Рєпніна, щоб запорожців стратили в Польщі, а не відсилали до Києва, «оскільки вони у своїх листах... повідомляли, що вийшли за наказом цариці».
Дуже цікаво, що після Коліївщини поляки звинуватили священика Гавриїла у співпраці з гайдамаками, але суд над ним відбувся в Переяславській консисторії. Під впливом Рум’янцева священика виправдали, узяли з нього підписку, що так «больше никогда не будет», після чого він зник.
Деякі поінформовані сучасники стверджували, що «знак» до повстання надійшов саме з Мотронинського монастиря, але багато хто називав і особисто Мельхіседека. Воєйков у червні писав: «неподалеко от Елизаветградской провинции, в Мотренинском лесу, где и небольшой Мотронинский монастырь Переяславской епархии находится, первое сборище сии разбойники имели и, собрав довольную тамо шайку, свое злодейство и разбои начали, оставив свое гнездо в том лесу и монастыре, куда все пограбленное отправляют». Це пов’язано, на нашу думку, з тією величезною популярністю, яку здобув ігумен через своє мучеництво. Мотронинський монастир асоціювався у сучасників з Мельхіседеком.
На допитах Залізняк сказав, що про його намір «Матренинского монастыря наместник и протчия монахи ведали потому, что он, Жалезняк, объявлял им, что он будет искоренять поляков и жидов, и в том во всем оные, наместник и монахи, согласны были». При цьому він твердив, що «как оных наместника и монахов звать, не знает, игумена ж помянутого Матренинского монастыря тогда в том монастыре не было, ибо находился, как слышно было, в Переясловле». Про Мельхіседека Залізняк казав правду, а про інших благородно брехав.
Після нападу на Балту російська влада була вкрай стурбована активним поширенням поголосу про грамоту, який слугував для турецького двору доказом нападу Росії на Оттоманську імперію. Спостерігалися спроби внутрішнього розслідування, щоб знайти «кінці» тієї грамоти, яку використовували з помилковими закликами. Вельми дивну версію висунув командувач російських військ у Польщі граф Петро Апраксін. Він звинувачував у всьому такого собі сотника Устима Тройницького: «Оной Тройницкий, по моєму мнению, оным разбойникам разные способы подает здесь, в Польше, грабить и всякие непристоиности чинить для своей корысти. К чему в доказательство служат приложенные при сем разные отдаваемые от него приказы в тех местах, где он находился, и согласие, в котором он с ними живет». Так, Катерина у відповідь на депешу Рєпніна, яка передавала цю думку Апраксіна, підтримувала чутку, що грамоту видано сотнику Тройницькому, якому Сенат доручив закуповувати вино в Польщі. «А если он забрал к себе запорожцев, то из того ясно, почему они пишутся “по указу Ея И. В.”, и сие весьма похоже на правду». Панін, щоправда, визнавав, що така версія «не подтверждается ни забранием почти всех уже наших на разбое бывших запорожцев, ниже сделанными некоторым из них в Киеве допросами, в коих о нем, Тройницком, ничего не упоминается». Утім влада до самого кінця намагалася знайти і заарештувати Тройницького, хоч і безуспішно.
Нам видається, що сама грамота ототожнювалася у свідомості людей з Мельхіседеком не випадково. У 1766 році саме ігумен зробив «надбанням громадськості» отриману ним від польського короля жалувану грамоту православних Речі Посполитої. До того ж на початку 1768 року Гервасій звернувся до православних духовних і світських про дарування їм на варшавському сеймі за клопотанням імператриці Катерини свободи віросповідання і громадянських прав. Тобто про заступництво імператриці ішлося в посланні православного владики за кілька місяців до Коліївщини. А послання це, безумовно, виголошували священики у церквах, які перейшли «у благочестя». Чому ж дивуватися, що населення і запорожці так охоче й рішуче повірили в заступництво Катерини у хвилину смертельної небезпеки?
Цап-відбувайло
Рум’янцев і Панін, розуміючи, що їхня політика в Польщі зазнала провалу, й усвідомлюючи відповідальність за російсько-турецьку війну, що починалася, шукали цапа-відбувайла, на якого можна покласти вину за все, що сталося. Рєпнін прямо заявив королю Станіславу Августу, що повстання відбулося «через підбурювання переяславського єпископа та настоятеля Мотронинського монастиря». Уже 8 серпня Рєпнін писав Кречетнікову про Гервасія: «Приложенный при сем перевод известий о епископе Переяславском объясняет развратное его поведение... прошу ваше превосходительство приложить старание о пресечении сих поступков, объявя присланным от него,