Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 38)

Міф про підлий арешт з’явився у пізніх польських наративних джерелах. Уперше про нього пише Адам Мощинський, сучасник подій, який, однак, під час Коліївщини перебував у Варшаві. Саме він докладно розповідає, як донці в особі Гур’єва запросили Гонту і Залізняка на обід, де їх, п’яних, заарештували. Практично повністю розповідь Мощинського передає Вероніка Кребс, дочка губернатора Умані, убитого гайдамаками, причому, за її версією, захоплював Гонту і Залізняка сам Кречетніков. У записках її брата Павла Младановича цей сюжет повторено у скороченому вигляді. Головною дійовою особою під час арешту керівників Коліївщини у нього є «Кологривов, полковник донцев». Він також пише, що в день арешту «к полудню» приїхав Кречетніков і наказав Гонту й Залізняка тричі на день бити, даючи щоразу по 300 шомполів. Цю кровожерну деталь, крім Павла, не наводить жодне з польських джерел. Младанович згадує інші, також абсолютно не характерні для росіян деталі, зокрема те, що Гонта і Залізняк сиділи у глибокій ямі. Саме так утримували гайдамаків поляки. До речі, Кребс у своїх записках сама суперечить братові і пише, що Гонта перебував у наметі Кречетнікова. До того ж вона описує, що на Гонті був одяг сотника. То як же бути зі «струпами, покрывавшими все тело» Гонти і Залізняка після регулярного шмагання, про які сказано у Павла?

Фантастичність записок поляків, виданих, а головне — написаних на початку XIX століття, через 50 з гаком років після подій, зауважував ще Іван Франко. Павлу Младановичу на момент узяття гайдамаками Умані виповнилося сім років. Його сестрі Вероніці Кребс під час Коліївщини було вже вісімнадцять. Проте записки вона писала через шістдесят років (!), безумовно прагнучи вигородити батька і зробити власне сімейство знаменитим. Павло глибоко ненавидів повсталих, тож його спогади містять безліч зневажливих для них фантастичних деталей. Кребс, попри більшу стриманість у почуттях, також не була позбавлена літературної фантазії. Наприклад, вона розповідала, як з нею зустрічався сам Кречетніков і як показував їй Гонту.

Францішек Равіта-Гавронський, який спирався на псевдо-спогади Младановича і його сестри, намагався пом’якшити їхню фантастичність, заявляючи, що Кречетніков був в Умані лише кілька днів.

За Павлом Младановичем, головною дійовою особою під час захоплення гайдамаків був Кологривов, а потім розправу над ними чинив сам Кречетніков. Його сестра згадує Гур’єва і Кречетнікова. Опублікований журнал (тобто похідний щоденник) Кречетнікова дає змогу точно встановити, в які дні де він перебував. 27 червня (8 липня за новим стилем) Кречетніков отримав звістку від Гур’єва про взяття під Уманню гайдамаків. Сам він у цей час був у Лінцях (!), звідти попрямував до Кам’янця-Подільського і далі до Брацлава. 1 липня генерал прибув до Тульчина і там залишався до середини місяця. 7 липня туди приїхав Браницький. Тобто в Умані Кречетніков ніколи не бував і ніколи не бачив дітей Младановича, та й самі події в Умані не знайшли відображення в його щоденнику, хоча він докладно записував усі звістки і свої зустрічі.

Як насправді схоплювали гайдамацьких лідерів? Кречетніков у своєму щоденнику записав, що отримав «рапорт от полковника Гурьева, что он, прибыв под местечко Гумань, нашел лагерь грабителей, к коим послал порутчика Кологривова с тем, чтобы они отдались; но оные, не допустя до себя, стали стрелять, почему он, увидя их сопротивление, тотчас атаковал и, не дав им справиться, всех взял, коих нашлось: запорожцев 65, да здешних разных Козаков 780 человек». Через два дні Кречетніков доповідав Рєпніну, що Гур’єв, з’єднавшись із поручником Кологривовим під Уманню, «нашел стоячих лагерем запоросцов и здешних казаков, к коим он послал порутчика Кологривова уговаривать, чтоб они добровільно отдались, но сии дерзостные люди одважились, не допусти до себя, по нем стрелять, что увидь, полковник Гурьев с корабинерами и казаками их тотчас атаковал и, не дав им исправиться к обороне, всех взял». Він одразу ж наказав відправити запорожців до Києва, а решту — до Браницького. Це збігається з повідомленням самого Браницького королю Станіславу Августу від 10 липня: «Полковник Гурьев высланный с подъезда к Умани взял 846 гайдамаков, которых мне отослал, исключив из них несколько десятков запорожцев».

Атаку Гур’єва описано і в офіційній слідчій справі Київської губернської канцелярії. Він сам інформував: «приближась он, Гурьев, с Каргаполским полком к полскому местечку Умани, стоявших в поле вооруженных разделившихся в три части оных разбойников окружа их с трех сторон, посылал к ним от себя афицера с шестью донскими казаками со увещанием, чтоб они от злодейства воздержались и возвратились в свои места, но они, не приняв того увещания, не допустя до себя того афицера, стреляли по нем из ружей и ранили двух казаков, после чего по учинении на них стремительной атаки, брося они ружья и оставя имевшияся при них пушки, здались».

Під час винесення вироку гайдамакам було враховано, що вони чинили опір атаці Гур’єва, убили двох осіб і трьох поранили, при цьому поранень зазнали п’ятеро запорожців: Конон Лагода, Семен Пукоменний, Степан Слива, Максим Таран, Опанас Черенко. Зрештою, є свідчення запорожця Максима Висоцького, який особисто бачив, як загін «полковника Железняка» з його «партией гайдамаков» «полковник Гурьев з донским полковником, а как его зовут, не упомнить, с командою отаковал и, под караул взявши всех, в колодки позабивал».

Поява легенди про запрошення на бенкет (традиційної з античних часів) саме в польських колах цілком зрозуміла. Така подія справді відбулася в Умані в 1738 році, коли польський командир Антон Табан запросив на обід 102 запорожців, а потім, напоївши, повісив їх. Командири Коліївщини були захоплені зненацька, але в переносному, а не прямому сенсі цього слова. Вони вважали, що мають підтримку з боку імператриці і спрямованих нею військ — ми докладно розглядали це в розділі про запорожців. Саме так описував захоплення василіанський чернець Корнелій Срочинський: російські війська оточили і заарештували гайдамаків, а ті думали, що їм прийшли на допомогу. Тож слабкий опір і моментальна перемога регулярних військ не дивують. А для поляків трактування з бенкетом відповідало традиційним літературним прийомам, до того ж заснованим на відомому в Умані переказі.

Що стосується подальших подій, які вигадав Павло Младанович, ясна річ, ніхто нікого не тримав довго у таборі і не бив — усіх оперативно розіслали, адже перед загонами Кречетнікова стояло завдання виловити інших гайдамаків і розправитися з Барською конфедерацією[54].

Той факт, що основним завданням Кречетнікова була боротьба саме з Барською конфедерацією, дуже важливий, і зрозуміло, чому про це «не згадують» Младанович і Кребс. Несподівано для себе після подій Балти Кречетніков отримав наказ схопити учасників Коліївщини, які об’єктивно допомагали йому в боротьбі з поляками. При цьому Рум’янцев наказував йому, як ми бачили вище, діяти вмовлянням. Крім усього іншого, Кречетніков знав, що Младанович — ворог. Напередодні Коліївщини, на початку травня 1768 року, поручник чорного гусарського полку Раде за наказом Рум’янцева проводив розвідку в районі Умані для виявлення пособників Барської конфедерації. «В местечке Умани видел он, Раде, четырех товарищей украинской противной партии, кои прибыли туда будто для занимания квартир и приготовления фуража, а главная их комиссия в том состоит, чтоб преклонить тамошний гарнизон графа Потоцкого, со всею артиллериею и аммунициею, а равно как и находящихся на службе его казаков, купно с прот-чими подданными, на соединение с конфедератными под командою маршалка Пулавского и старосты Варецкого войском, которое в Баре собирается. Тамошний губернатор Младанович предостерег его, что он с своим паспортом свободно далее проехать не может, для того, что всему войску украинской партии повелено российских подданных... везде ловить и команде представлять». В Умані Раде «видел нескольких польских законников, кои, по папскому повелению, от польских епископов присланы для увещания всего, в уманском повете живущего, шляхетства, на соединение с украинскою партиею, в чем многие уже секретно к присяге приведены». I Рум’янцев, і Кречетніков однозначно оцінили цей рапорт. Така звістка змушує по-новому поглянути на конфлікт Гонти з Рафалом Младановичем, до якого «російська партія» не могла відчувати жодних симпатій через його явне покровительство панським конфедератам.

Зауважимо, що Кречетніков у своєму щоденнику називав гайдамаків «грабіжниками», але ніяких особливих епітетів чи емоційних коментарів на їхню адресу не вживав. Він був звичайним військовим, не мав ілюзій, але не був позбавлений певних понять про шляхетність. До речі, Кречетніков сам поживився здобиччю гайдамаків і, відповідно, не вважав грабіж поляків чимось незвичайним.

Цікаво, що в українській історичній пам’яті винуватцями захоплення Залізняка й Гонти постають насамперед польська шляхта, іноді донці і «гетьманці». При цьому російську імператрицю Катерину ніхто не називає винуватицею кривавого придушення Коліївщини. Жодного українського переказу, який описує «запрошення на бенкет», не існує (на відміну від циклу про арешт Палія), що ще раз підтверджує безпідставність цього міфу, створеного польською літературою і вдало вписаного в радянську доктрину.