Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 40)

Страти точно відбувалися в Білій Церкві (саме в ній стратили Івана Бондаренка) і в Шаргороді (там четвертували, але скількох — невідомо, тому що з-поміж 25 засуджених деяких лише відшмагали). Це були військові трибунали, які розправлялися по гарячих слідах. Пізніше створили польський військовий суд над гайдамаками, який проходив у Троянові, Кодні й Тетієві. Ув’язнені місяцями і навіть роками перебували в ямах, тож не дивно, що багато з них не дожили до вироку. Проте більшість гайдамаків уникли судового процесу. Сказано, що десятки втекли на Лівобережжя. Сам Тарас Шевченко згадував про «гайдамака Колія», який переховувався в лісах і надокучав його родині. у поемі є відлуння цих спогадів:

Розійшлися гайдамаки, Куди який знає: Хто додому, хто в діброву, З ножем у халяві...

Офіційні дані Кодні

Першу спробу підрахувати кількість страчених за вироком суду у Кодні[57] зробив Яків Шульгін, який, власне, й увів у науковий обіг ці судові матеріали (ми про це писали вище). За його підрахунками, у Кодні стратили 218 осіб, з них 9 четвертували, 151 обезголовили, 57 повісили і 1 посадили на палю. Цифри видалися Шульгіну маленькими, і він поспішив зауважити: «Конечно, наша Кодненская книга заключает в себе только ничтожную часть дел по расправе с гайдамаками».

Цифри Шульгіна без будь-яких змін повторили у своїх працях Володимир Голобуцький і Владислав Сєрчик.

Результати тривалих підрахунків даних про кожного засудженого, що містяться в Коденській книзі, ми наводимо нижче в двох таблицях.

Таблиця 1

Справи, розглянуті в Кодні

Таблиця 2

Смертні вироки в Кодні

Одному засудженому відрубали праву руку і ліву ногу, одного вбили за рішенням міського магістрату (як саме — невідомо), одного стратила шляхта, двох не зловили, троє втекли (до Києва), 19 померли в ямі, 3 відіслали в інше місце, доля ще 11 невідома. Про 74 гайдамаків відомостей, як саме їх страчено, не збереглося, але, найімовірніше, їм відрубали голову. З тих, хто проходив за судовим розглядом, відпущено за недоведеністю вини тільки 46 осіб (більшість із них стійко перенесли тортури і ні в чому не зізналися). З них 17 отримали покарання різками, а ще двоє — по 300 «лоз». Крім того, їм випалили клеймо у вигляді шибениці на лобі. Серед засуджених до відсікання голови одному до цього «сняли два ремня», тобто здерли шкіру зі спини, один отримав 50 батогів, інший — 500 різок; а ще двом відрубали праву руку, прибивши її в Кодні.

До покарання різками засудили 23 осіб. Зазвичай давали 500 різок «на прингере»[58], але одному призначили таке покарання «три п’ятниці».

З наведених цифр видно, що найпоширенішою формою страти було обезголовлення. Переказ зберіг опис, як це робили, щоб упоратися з великою кількістю засуджених. «Клали их на колоду над глубокою ямою, рубили им головы; когда же яма наполнялась, остальные осужденные засыпали и рыли новую для себя». Микола Маркевич писав, що «на западном углу Кодни, в пятидесяти шагах от крепостного вала, засыпано сто четырнадцать обезглавленных».

Зведення про виконання страт у Кодні дають чітке уявлення про їхній перебіг.

1 березня 1769 року повішено на шибениці 14 осіб.

12 липня 1769 року 59 гайдамакам відрубано голову.

13 липня 1769 року 61 гайдамакові відрубано голову.

1 липня 1770 року 51 гайдамакові відрубано голову.

В інші дні стратили від 7 до 20 осіб. Показово, що, коли четвертували Станіслава Роговського (14 жовтня 1769 року), з ним стратили лише двох осіб (це до розповіді про те, як разом із Гонтою четвертували ще пару десятків осіб за один прийом).

Слідство і страти в Кодні затягнулися на два роки, бо тривали перехресні допити, триразові тортури тощо. Проте до смертної кари було засуджено лише 419 осіб.

Частина польської шляхти щиро вбачала в гайдамаках і учасниках Коліївщини основну загрозу державності своєї країни. Поки шляхта займалася кривавими розправами над гайдамаками, Росія і Пруссія готувалися до розділення Речі Посполитої.

Покарання в Росії

Останній міф — про покарання гайдамаків згідно з вироком, винесеним їм у Києві.

Як про це йшлося в абсолютній більшості історичних досліджень про Коліївщину, щодо гайдамаків було приведено у виконання той жахливий вирок, який винесла Київська губернська канцелярія. Залізняка, Неживого і Швачку засудили до 150 ударів кнутом[59], виривання ніздрів, таврування й заслання на довічну каторгу в Нерчинськ. Це була «милість» Катерини, бо спочатку їх засудили до колесування. Решта гайдамаків отримали від 80 до 20 ударів кнутом плюс каторгу. Вирок зберігся і сумніву не підлягає. А от далі починаються розбіжності. Скальковський, наприклад, писав, що всі в Києві «получили достойную казнь». Голобуцький вважав, що «було вирішено Залізняка бить кнутом, дать сто пятьдесят ударов и, вырезав ему ноздри и поставя на лбу и на щеках указные знаки, сослать в Нерчинск в каторжную работу вечно». Осип Гермайзе зазначав: «Екзекуцію над гайдамаками було виконано». Юрій Мицик помилково вважає, що Неживому дали 150 ударів батогами і заслали в Нерчинськ. Річ у тім, що покарання батогами незрівнянно м’якше кнута. Існувала різна техніка покарання кнутом — його могли змочувати або ні (тоді він перетворювався на найжорстокіше знаряддя, що виривало шкіру, плоть і ламало ребра), міняти під час покарання чи ні (щоб не допускати розм’якшення від крові). Та навіть у найбільш сприятливих і пільгових ситуаціях (прикладання після покарання свіжої шкури вівці тощо) вижити, отримавши 150 ударів кнутом, було практично неможливо. Та й після 80–70 сумнівно, хоча такі випадки відомі. Тобто більшість засуджених у Києві гайдамаків були, по суті, приречені на болісну страту, їх мали забити заживо. У сучасній енциклопедії історії України про покарання кнутом нічого не говориться. Сказано тільки, що Залізняка відправлено у Нерчинськ. За іншою версією, він брав участь у виступах селян і козаків у Росії в 70-х роках XVIII століття.

Саме така думка домінує в історіографії, попри те, що ще наприкінці XIX століття було опубліковано дані про спробу втечі Залізняка і його товаришів. Уже тоді у будь-якого дослідника, обізнаного з географією, мали виникнути питання. Проте, наприклад, Равіта-Гавронський писав, що доля Залізняка досі невідома.

Щоправда, сумніви все-таки проривалися. Аполлон Скальковський у першому виданні проговорився, що «множество запорожцев, стараниями старшины, возвратилось восвояси и по наказании у столба киями отпущены по домам». Однак заперечення проти офіційної версії висловив ще Михайло Максимович. Він спростовував думку Скальковського, що всі схоплені запорожці «были равно наказаны кнутом», і наводив такі цифри: до Києва доставили 73 запорожців + 166 інших. Із них «2 умерли сами; 154 разосланы во внутренние гарнизоны, 6 человек посланы в Сибирь на поселение; а троим вместо кнута назначены оковы и ссылка в Нерчинск, именно: Колотнече, Чуприне и тому Саражину» — «такова была Всемилостивейшая воля, изъявленная в высочайших рескриптах Воейкову и Румянцеву, которому вверена была судьба гайдамаков в полное его распоряжение и благоусмотрение». Таким чином, згідно з Максимовичем, покарання зазнали тільки 74 людини.

Тепер ми відкинемо все, що написали історики з цього приводу, і повернемося до джерел. Усіх запорожців або тих, хто оголошував себе такими, а також вихідців з Українського гетьманства, що брали участь у Коліївщині і були захоплені російськими військами, направили до Києва. їхній арешт, як ми бачили, відбувся вже після звістки про Балту. 8 липня Залізняка з товаришами ув’язнили в Києво-Печерській фортеці.

Уперше ідею показового покарання гайдамаків з метою запобігання російсько-турецькій війні висловив Рєпнін у листі до Паніна 10 липня. Він просив, щоб полонені гайдамаки, особливо ватажки, були в Києві покарані суворіше. «Тож не прикажети ли и здесь нескольких из оных повесить, а особливо начальников к близости границ турецких, и дав им об том известие, дабы узнала чрез то Порта, что мы участия в их поступке не имеем». Через два тижні Рєпнін висловлював Кречетнікову своє задоволення у зв’язку з тим, що запорожця Залізняка взято в полон живцем і відправлено до Києва. Рєпнін просив генерала, щоб він одразу повідомив до двору, коли того доставлять. 4 серпня Панін сповіщав Рєпніну, що Катерина наказала для заспокоєння Порти «в немедленном и жестоком наказании винных на самой границе, дабы турецкие подданные правосудию нашему самовидцы быть могли», «переловя всех винных, предать их немедленно достойной и жесточайшей (какая только в империи употребительна) казни, что сия казнь исполнена уже или будет скоро исполнена со стороны Киева в близости самих разоренных слобод».

6 серпня Рєпнін уже писав генерал-губернаторові Воєйкову, щоб Залізняка тримали під «крепким караулом и о нем бы ко двору е. и. в. уведомил и ожидал бы о нем особливого повеления, чего посол письмом своим требовал».

Указ Катерини був виданий ще 24 липня: «толпу присланных из Польши разбойников разделить на две части, из которых одну отвесть вблизость разоренной слободы Балты, не приступая, однако ж, границы нашей, и велеть там у оной произвесть над ними определенное наказание, списавшись наперед с начальником той слободы известным Якубом о дне и месте экзекуции и дав ему знать, что как учиненный в Балте разбой весма раздражил наш двор, то и велено преступников наказать жесточайшею казнию, которая в империи нашей употребительна с величайшими только преступниками, а другую часть винных наказать в самой Сече или, по крайней мере, естли вы сие за неудобно признаете, в такой от Сечи близости, чтоб хотя некоторые казаки самовидцами быть, а прочия о учиненной им казни скоро и лехко сведать могли». Тобто особливу увагу звернуто саме на публічність покарання та присутність на ньому представників Порти, щоб задовольнити їх і загладити інцидент Балти[60]. Того самого дня, 24 липня, Київська губернська комісія отримала з Колегії закордонних справ припис судити запорожців, оголосити їм «формальний вирок» — смертну кару, замінити її покаранням кнутом, вирізанням ніздрів і засланням до Сибіру.