Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 42)

Як ми бачили, всупереч запевненням Воєйкова гайдамаків не відправили до призначеного місця покарання у вересні 1769 року. 9 жовтня, перебуваючи в Полтаві, Рум’янцев просив Воєйкова сповістити його, «какие действия в соседях произвела, как я думаю, выполненная уже экзекуция над разбойниками, и на какой их обстоятельства после того мере...». А 4 листопада Рум’янцев обурено писав закордонній колегії, що відомство Воєйкова вимагає від нього «довольного числа для стражи колодников в Киев, несмотря что тысяча солдат из моих полков для того там находится, сверх артиллерийского, там же стоящего, полка». Тобто до листопада принаймні більша частина колодників, як і раніше, залишалася в Києві.

Зате ми точно знаємо, де на початку листопада була «перша партія колодників» на чолі з Максимом Залізняком, — в Охтирській провінції. Є матеріали про спробу втечі Залізняка під час ночівлі в Охтирській провінції, де він перебував «для препровождения в Бєлгород». 71 особа «колодников Максим Железняк с товарыщи, согласясь с протчими пятьюдесят одним человеком, во время ночлегу Ахтырской правин-ции в слободе Котелве ноября 1 дня сего 1768 года ночью, розбив караул и выламав двери и отбив у салдат десять ружей и у казаков копья и ружья ж, бежали, из которых колодников пятидесят двух человек, Железняк с товарыщи тритцатью тремя человеки да в малороссийском Полтавском полку два человеки пойманы, а шеснатцать человек, за побегом их, не пойманы».

Воєйков написав про це тільки 20 грудня, тобто майже через два місяці після події, а промеморію канцелярії Новоросійської губернії до Коша направлено 2 грудня. Під час втечі вбили чотирьох солдатів. Спіймані гайдамаки запевняли, що збиралися в Новосербію. Це могло бути брехнею, щоб збити зі сліду погоню.

Коли подивитися на карту, стає зрозуміло: навіть якщо партію Залізняка справді вислали 12 вересня 1768 року з Києва до Орловського форпосту, 1 листопада опинитися в Охтирській провінції після виконання екзекуції вона просто не могла. Та й маршрут виходить абсолютно дикий. Крім того, через місяць після отримання 150 ударів кнутом Залізняк аж ніяк не зміг би втекти. Власне, він мав загинути під час покарання, як і більшість його товаришів. Натомість усі цілісінькі, у піднесеному настрої втікають... Можна впевнено стверджувати, що покарання кнутом у зазначених вироком місцях НЕ БУЛО виконано. Партію Залізняка на якомусь етапі зупинили і направили в інший бік, прямо в Москву, для подальшого відправлення у Сибір. Про кнут, таврування і виривання ніздрів «забули». Було не до того.

Список утікачів підтверджує, що 15 осіб були з «першої партії», причому більшість — найближчі друзі Залізняка. Тільки Івана Байрацького із загону Семена Неживого спочатку включили у четверту партію, але з якоїсь причини відправили в першій — звідси 71 особа, а не, як спочатку, 70 осіб.

Про подальші пригоди гайдамаків на просторах Російської імперії нічого не було відомо аж до появи невеликої статті Олексія Маркевича, опублікованої в 1902 році, але не врахованої майже у жодній із праць про Коліївщину[62]. Він наводив унікальні відомості про зустрічі з М. Залізняком і «Чорняєм» не кого-небудь, а самого Гаврила Державіна, російського поета й міністра юстиції. Державін, у ті часи молодий гульвіса, сержант Преображенського полку, живучи певний час у Москві, познайомився із шахраєм Іваном Серебряковим, який сидів у в’язниці разом із гайдамакою. Сам Державін пояснює це так: «По приводе в Москву некоторых их тех разбойников (гайдамаків. — T. T.-Я.) и главных их предводителей Железняка и Черняя, последний занемог, или притворился больным, то до выздоровления и посажен в тот же сыскной приказ, где содержался Серебряков». Чорняй спокусив Серебрякова розповідями про незчисленні скарби, він долучив до проекту сусіда по будинку Державша, а той — «довольно значущих чиновных людей из господ сенатских и прочих благородных людей». Чорняй дав Серебрякову вексель, і під приводом його погашення гайдамака відправили в магістрат. За законом після сплати боргу арештантові дозволяли відвідати лазню, церкву і родичів. Чорняй був «отпущен в баню под надзиранием одного гарнизонного солдата; на Царицыной площади отбит незнаемыми людьми».

З цієї пригодницької історії важливо те, що Залізняк і його товариші в доброму здоров’ї прибули до Москви й перебували там у пересильній в’язниці. Це ще раз підтверджує наш висновок про те, що покарання кнутом вони не зазнали.

Нам вдалося простежити подальшу долю гайдамаків, принаймні до моменту їх відправлення в Сибір 4 серпня 1769 року. У Москві їх утримували в пересильній в’язниці Колменської ямської слободи, яка перебувала у відомстві Московської розшукової експедиції. Коли туди прибув Залізняк, ми не знаємо, але гайдамаки з третьої партії були там уже в січні 1769 року, оскільки перших померлих Івана Дробнова і Конона Лагоду поховано 30 січня. Вмирали й інші гайдамаки. Так, 6 лютого поховали «запорозького козака Петра Бандурку». Усіх померлих колодників-гайдамаків ховали в дерев’яній церкві Флора і Лавра в Колменській ямській слободі (на Зачепі).

Гайдамаків зібрали у велику партію, об’єднавши з іншими колодниками, і відправили у Сибір, як випливає з документа, 4 серпня 1769 року. Він має назву в журналі того часу як «Отсылка в ссылку в Сибирь». У вироку було два варіанти: «сослать в Нерчинск на каторжную работу вечно» і щодо 23 запорожців «сослать на поселение в Сибирь вечно». Чи можна припустити, що всіх гайдамаків відправили до Сибіру на поселення (найпоширеніший вирок у катерининську добу)? Ми поки залишаємо це питання відкритим.

Описи Державша не залишають сумніву, що знайомий йому Чорняй не був таврований, що ще раз підтверджує наш висновок про невиконання вироку над гайдамаками. Про кого все-таки йдеться в записках Державша? Олексій Маркевич користувався списком гайдамаків, опублікованим у XIX столітті, і вважав, що серед відправлених у Білгород із Залізняком гайдамаків ніякого «Чорняя» не було. Він думав на Дем’яна Чорнявського[63]. Найімовірніше, ідеться про Макара Чорного, четвертого в «першій партії» колодників. Щоправда, Макар фігурує у списку відправлених у Сибір. Немає в цьому списку Корнія Чорного, 49-го номера з першої партії. Документів про втечу «Чорняя» нам поки знайти не вдалося. Можливо, список колодників склали до його втечі, або ж у нього не вносили фактичних змін, або героєм Державіна був інший Чорний (Корній, Михайло з четвертої партії або Дем’ян Чернявщенко).

Цілком імовірно, що в Москві втік не один Чорняй. Умови утримання колодників були привільні. Грошей на них із казни не виділяли, тому їх відпускали в кайданах «на связке» в місто — просити милостиню. До них допускали родичів і торговців. Навіть з урахуванням того, що родичів у запорожців у Москві не було, знайти співчутливих людей серед, наприклад, місцевих жінок вони могли. «Побеги не были редкостью» в пересильних в’язницях, скажімо, під час богослужіння або походів у лазню.

Олексій Маркевич припускав, що в Москві Залізняка «бито батогами (кнутом) за спробу втекти з Котельви, і звідси відставлено на Сибір». Це абсолютно неймовірне припущення, не підтверджене фактами. Річ у тім, що в пересильній в’язниці Колменської ямської слободи Московської розшукової експедиції жодних вироків не виконували, а якщо в поодиноких випадках і бували, то їх належно оформляли[64]. Остроги або пересильні в’язниці того часу становили собою дерев’яні казарми, де на голих нарах спали ув’язнені. Казарми опалювали печами. В острогах колодників з’єднували в партії і відправляли далі по етапу. Карати кнутом, щоб зробити колодника «нетранспортабельним», ніхто не став би. Та й жодних відомостей про покарання за втечу щодо величезної групи гайдамаків немає. З огляду на скрупульозність імперської бюрократії це абсолютно неможливо.

Вельми цікава подальша доля Чорняя. Як писав Державін, «когда Серебрякову и Максимову не удалось вышеозначенных в польской Украйне награбленных кладов отыскать, ибо все области те, как военный театр против турок, заняты были войсками... то они предводителя их Черняя отпустили или куды девали неизвестно», а Серебряков з’явився у часи Пугачовського бунту і прийшов до Державша, якого направили туди для участі у придушенні повстання. У записках Державша більше немає свідчень. А ось у його п’єсі «Дурочка розумніша розумних» головними дійовими героями є Залізняк і Чорняй, що чинили розбій на Волзі. Оскільки історики, які писали про участь Залізняка в повстанні Пугачова, не наводять своїх джерел, можемо констатувати, що нині ця версія має характер легенди. Хоча можливості нової втечі Залізняка із Сибіру та об’єднання зі своїм побратимом у рядах козаків Пугачова заперечувати не можна. Усе-таки Залізняк їхав на заслання (чи на каторгу?) у хорошому фізичному стані, не зазнавши тілесних катувань. Будемо сподіватися, що подальші дослідження знімуть питання з цих гіпотез.

Доля решти гайдамаків у Росії

Що стосується інших запорожців і гайдамаків, то відомо, що у «військовому секвестрі» Січі у справі Коліївщини фігурувало 27 осіб. З них 6 було покарано киями «на войсковой сходке» і відпущено, одного звільнено «бунтовскою шайкой», 19 узято на поруки курінними отаманами, доля ще одного невідома. У Запорожжі викритих у Коліївщині масово брали на поруки.