Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 43)

Багато заарештованих й утримуваних у Коші гайдамаків утекли або «відпущені» своїми товаришами. Наприклад, згадуваний раніше запорожець Михайло Спидицький, який служив хорунжим у самого Гонти. Одного з утримуваних у Прогноївській паланці гайдамака Микиту Головатого звільнили «товарищи его таковие ж суть ис Полщи вишедшие болѣє тридцяти человѣк, каких же они куренеи допитатся краине неможно, понеже один другому показиватъ своих куренеи и имен и прозваний запрещают, гвалтом набежав на паланку з ножами и дручем». у Кременчуцькій канцелярії втекло семеро гайдамаків, затримали тільки трьох. В інших випадках запорожці переховували своїх товаришів і відмовлялися давати щодо них покази.

Наприкінці жовтня — на початку листопада в Києві тривало друге слідство над запорожцями, цього разу — над спійманими нижньогородським карабінерним полковником Паніним (65 осіб). З ними теж треба було якось розбиратися. Ще 8 серпня Рум’янцев писав Калнишевському: «все уже тюрьмы наполнены повседневно приводимыми гайдамаками, которые запорожцами и по куреням именно себя показывают». 30 грудня 1768 року Рум’янцев просив у Паніна припису, «куда я могу девать пойманных гайдамак, которых несколько сот препровождается теперь к Переясловлю, а я впредь без сомнения приостановлю такие присылки, ибо в Малороссии употреблять их непрочно, потому и менее будет на них издержано».

У відповідь 14 січня 1769 року Панін писав фельдмаршалу: «По представлению вашего сиятельства о пойманных уже и впредь ловимых гайдамаках изволила е. и. в. повелеть, чтоб вы поступали с ними по собственному вашему рассмотрению, отсылая способных к военной службе и менше виноватых во внутренния гарнизоны для распределения по оным, и употребляя начинщиков зла на страх другим, хотя с оковами на ногах в каторжныя и другая тяжкия работы... неспособными к военной службе» у Казань, звідти у Сибір — на поселення і в Нерчинськ. А 1 травня 1769 року, у розпал війни, Катерина дає наказ Рум’янцеву щодо гайдамаків, упійманих «в Польской Украине»: «Оныя ж разбоинические партии состоят из запорожских казаков, кои и разбиты, а взятыя в плен с показанием имян и куренеи отосланы в Новую Россию. Мы заблагоразсудили для удержания оных запорожских казаков от разных продерзостей сим вам предписать — всех их собрав, употребить против неприятеля по разсмотрению вашему». Тобто більшу частину учасників Коліївщини, засуджених після початку російсько-турецької війни, просто спрямували на фронт.

Насамкінець варто зазначити, що цікавими і перспективними є спроби простежити подальшу долю гайдамаків на просторах Сибіру. Бюрократія Російської імперії мала зберегти згадку про них. Сьогодні ми, проте, можемо констатувати, що їхня доля була не така сумна, як прийнято вважати. Залізняк і його товариші не зазнали болісного та смертоносного покарання кнутом. Більшість із них пережили пересильні в’язниці й вирушили на заслання у Сибір. Багато хто втік. Інших направили на фронт російсько-турецької війни.

Висновки

Трагічні події Коліївщини підвели риску під старим світом Центрально-Східної Європи, знищуючи ілюзії про козацьку свободу та шляхетську вольність. На сцену виходили нові імперії, які ділили світ, грали за новими правилами, створювали нові ідеали. Прагматизм і цинізм політики, ідеї сильної держави заміняли старі цінності і традиції.

Старий світ боровся за старими правилами і був приречений. Релігійна війна, що спалахнула в Речі Посполитій у 60-х роках XVIII століття, була анахронізмом, який дивував «пресвященних» сучасників. Її запеклість, безкомпромісність і жорстокість вражають досі. А обидві ж сторони щиро вірили у свою правоту, у свої великі ілюзії!

Король Станіслав Понятовський та імператриця Катерина стояли над цією драмою, будучи, по суті, її винуватцями й одночасно — сторонніми спостерігачами. І король, й імператриця дали дивовижно чітку оцінку того, що відбувалося.

Станіслав Август писав мадам Жоффрен (покровительці енциклопедистів у Франції): «Кілька фанатиків стали погрожувати селянам нашої України всілякими лихами, якщо вони не перестануть бути греками-неуніатами і не перетворяться на греків-уніатів, тобто не перестануть пояснювати Трійцю, як пояснюють її в Петербурзі, і не почнуть пояснювати її за римським способом. Посудіть, чи можуть нещасні селяни розуміти тут що-небудь? Але цього було достатньо, щоб збурити їх, а повстання цих людей — не жарт! Їх багато, вони озброєні і люті, коли обуряться. Вони тепер побивають своїх панів із дружинами і дітьми, католицьких священиків і євреїв. Уже тисячі людей побито. Бунт поширюється швидко, тому що фанатизм релігійний поєднується у них із жагою волі. Фанатизм грецький і рабський бореться вогнем і мечем проти фанатизму католицького і шляхетського. Точно одне: без Барської конфедерації цього нового нещастя не було б».

Катерина у своєму рескрипті від 9 липня 1768 року заявляла: «Бунт польских в Украине и Подолии крестьян должно считать следствием Барской конфедерации, ибо тут фанатизм католиков возбудил равные и в наших единоверных, тем больше, что они сугубо побуждены быть могли, как мстительностью за причиненное насилие и обиды в Матренинском монастыре, так и обольщениями прокравшимися к ним запорожских своевольников».

Рушійною силою Коліївщини була козацька ідея взагалі і запорожці зокрема. Саме в поверненні до козацького минулого православне населення Правобережжя вбачало своє майбутнє. Воно боролося за це понад два століття — наполегливо і часом успішно. Існування Гетьманщини на лівому березі й відновлення Запорожжя створювали ілюзію можливості повернутися до минулого. Активна пропаганда українського православного духовенства надавала козацькій мрії релігійного ореолу й особливого завзяття.

Насправді козацька ідея перетворювалася в Україні на козацький міф. Гетьманщина середини XVIII століття потребувала докорінних реформ. Однак ні у Розумовського, ні у старшини не вистачало політичної волі та бажання добитися їх проведення від імперії. А рядові козаки далі жили ілюзіями, апелюючи до «Статей Богдана Хмельницького», що вже стали примарними. Гетьманщина, зайнята внутрішніми проблемами, втрачала свій зв’язок із Правобережжям. Українська еліта заново відкриє для себе правий берег лише в середині XIX століття. За часів гайдамаків про старі козацькі території пам’ятали тільки українське духовенство, Запорожжя та незначна кількість прикордонних жителів Лівобережжя.

Саме Запорожжя часів Коліївщини було вже анахронізмом для імперії. Воно ще зберігало для неї сенс в умовах турецької загрози. Вільне козацтво мріяло про єдину Гетьманщину, сподівалося зберегти свій лад і контроль над величезною багатющою територією. Навіть запорозька старшина вірила, що Росія незабаром приєднає все Правобережжя і відновить там козацтво. Це була ілюзія.

Катерина II ставила перед собою завдання створити економічно потужну імперію. З легкої руки Теплова вона прагнула реформувати Українське гетьманство, щоб почати отримувати з нього доходи, а також провести сакралізацію церковних володінь. «Дисидентську ідею», яку їй підказали українські церковні діячі, імператриця сприймала як зручний привід ослабити Річ Посполиту та включити її в ореол своїх політичних інтересів. Ні Катерина, ні Панін не уявляли, який розмах релігійної війни вони можуть спровокувати своїми діями.

Польська шляхта сприйняла поступки православ’ю як загрозу своїй державності й незалежності. ЇЇ гнів і фанатична помста обрушилися на православне населення Правобережжя, що було захоплене пропагандою Георгія Кониського, Гервасія і Мельхіседека, які щиро вірили в підтримку із Санкт-Петербурга. Католицька реакція призвела до Коліївщини, що, своєю чергою, спровокувала непідготовлену російсько-турецьку війну, в якій Катерина несподівано для себе здобула перемогу. Зміни південних кордонів зробили непотрібним Запорожжя. Різке ослаблення Речі Посполитої в умовах конфедерацій та Коліївщини підштовхнули Австрію і Пруссію до ідеї її розподілу, до чого приєдналася й Росія. Протистояння козаків та Речі Посполитої відходило у минуле. Починалася нова доба. Мабуть, не випадково саме на цьому місці безіменний автор «Історії Русів» обривав свою розповідь...