Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 41)
Отже, вирок винесли в Петербурзі, а слідство було суто формальним. Катерина, яка мала проблеми з легітимністю в очах своїх західноєвропейських колег і прагнула створити імідж освіченої імператриці, ясна річ, не хотіла дивувати світ масовим смертним вироком. Під час її правління «в большинстве случаев возможность смертной казни аннулировалась сразу на самых низших инстанциях». Те, що вирок був смертним, по суті, не мало значення.
Утім російська імперська бюрократична машина була неповоротка. Якщо вже прийнято рішення судити, треба дотриматися всіх, хоча б формальних, процедур. Воєйков писав 22 серпня, що одержав 5 серпня (!) найвищий рескрипт терміново провести суд над усіма запорозькими козаками. «Суд производить начали, который с крайнє возможнейшим прилежанием и поспешанием продолжается, но за немалым оных числом еще не окончен», днями буде вирок.
Виправдовуючись у листі до Паніна, Воєйков писав 22 серпня, що поспішав із судом над запорожцями, «предварительно хана Крымского уведомить для умягчения первым до него дошедшим неосновательным слухом раздраженного его духа», «умножившихся винных толпу разделить на четыре части, из коих три в Елизаветградской провинции при границе турецкой, польской и Сечи Запорожской наказаны быть имеют, а одна при границе здешней у Васильковского форпоста, где главный проезд к Бендеру, Молдавии, Валахии и Константинополю, ибо при сих местах турецкие подданные купно с поляками всему происхождению самовидцами быть могут». Того самого дня Воєйков послав гінця до хана з «письмом о окончании суда над разбойниками и об отправлении их к границе для наказания».
Нарешті, 25–27 серпня було винесено вирок Київської губернської канцелярії, який передбачав покарання «как при слободе Балте на самой здешней границе, так и в Сече Запорожской или в близости ее произвесть публично». З вересня Воєйков доповідав, що суд «окончен и приговор постановляется». «Для скорейшего доставления первой партии к назначенному в Орловской слободе месту, против татарской слободы Голты, в рассуждении дальнего расстояния» він «наказав» Рум’янцеву приготувати підводи. Рум’янцев дуже різко зреагував на такий «наказ» київського генерал-губернатора. 28 серпня він пише Воєйкову: отримав відомості, що той відправляє гайдамаків у Єлизаветградську провінцію. «Я не хотел поверить» (!). І далі «відверто» повідомляє, «что в те места отправлением сих гайдамаков сами собою умножить можем причины неспокойства и опасностей. Лучше будет, ежели вы прикажете всех малороссийского ведомства от места до места отправлять в Глухов».
Тим часом у Києві вирішили розбити всіх засуджених на чотири партії. Залізняка і ще 69 осіб — покарати біля Орловського форпосту, на березі річки Буг навпроти ханської слободи Голти. Неживого і 48 осіб — при Глинському шанці на кордоні, навпроти Мотронинського лісу. Лепеху і 67 осіб — у Богородицькій фортеці на Самарі, а Швачку з 27 гайдамаками — у Васильківському форпосту. Про доставку гайдамаків і виконання вироку слід було писати до Новоросійської губернії генерал-майору Ісакову. Партію Залізняка планували відправити на підводах (для швидкості), інших — пішки. Після покарання всіх засуджених треба було відіслати до Москви в засновану при Московській губернській канцелярії розшукову експедицію, а вже звідти — у Нерчинськ. На цьому етапі доповідати належало у шостий департамент Сенату і в експедицію про колодників при Сенаті, а також у Московську розшукову експедицію.
25 вересня Воєйков бадьоро рапортував у Петербург, що «все осужденные по мере их вины разбойники на четыре части разделены, из коих 70 при самозванце Железняке в Орловскую слободу с пристойным конвоем на подводах 12-го числа сего месяца для скорейшего туда доставления отправлены». Цю звістку київський генерал-губернатор надіслав і кримському ханові. Крім того, він написав турецькому представникові в Балті, «коим оный приглашен с голтянским каймаканом[61] и с другими по его произволу тамошними обывателями быть тому позорищу очевидным свидетелем, согласясь о дне экзекуции с стоящим у Орловского форпоста майором Вульфом». Воєйков надіслав рапорт у Колегію закордонних справ, що інші три партії також відправлено. Це була вже чиста брехня.
Щодо всіх наведених вище документів потрібно дещо зазначити. По-перше, терміновий вирок і квапливе приведення його у виконання контролювали безпосередньо двір і Колегія закордонних справ. Це було пов’язано з тим, що весь показовий кровожерливий театр розігрували для глядачів з оттоманського боку. По-друге, бадьорі звіти Воєйкова не відповідали реаліям. Безумовно, губернатор був у паніці, не без підстав побоювався, що наслідки міжнародного конфлікту «повісять» на нього, і намагався перекласти відповідальність на інших.
Насправді відправити колодників так швидко не було можливості.
Гайдамаки були голі, босі та обібрані (зрозуміло, ще під час арешту, за тогочасними традиціями). Після суду плац-майору В. Лбову довелося замовити для відправки «51 кафтан, 70 шапок, 49 сорочек, 56 штанов и 150 пар лаптей». Як ми розуміємо, босоніж до місця покарання гайдамаки дійти не могли, тим більше, що існували точні й чималі денні норми проходження заарештованих. Замовлення і постачання необхідних речей мало зайняти певний час.
Умови утримання гайдамаків у в’язниці не були незвичайними для того часу. З усіма поводилися однаково жорстоко. Наприклад, із 752 барських конфедератів, яких утримували в Києві, померло 114. А от твердження польського шляхтича Карла Хоєцького, учасника Барської конфедерації, який сидів разом з гайдамаками у Київській фортеці, слід вважати помилковими: «Ми кожний день бачили, як виводили (гайдамаків) по кілька осіб, карали їх батогами, виривали їм ніздрі — по звичаю москалів, і потім відправляли на досмертне заслання». Гайдамаків не карали в Києві і відсилали звідти не в Сибір, а до місця покарання. Бюрократичну процедуру в усіх подробицях описано у збережених документах.
Попри скупченість і суміжну з нею смертність, утримання в Києві гайдамаків не було особливо строгим. Декому навіть вдалося втекти, як, скажімо, Степану Сученку. Він утік, коли солдат випустив його надвір «для испражения». Як писав Гермайзе, «в відношенню російського уряду до гайдамаків не було і не могло бути тої скаженої злоби і жагучого бажання мститись, почування, яких так густо було у польської шляхти».
Долю колодників різко змінила нова геополітична ситуація. Уже у жовтні Рум’янцев доповідає Катерині, що немає сумнівів у приготуваннях Оттоманської Порти. Запорожці інформували про вихід ногайців до Сиваша. У середині жовтня Рєпнін повідомляв Паніну про неминучість війни з Туреччиною у зв’язку з пред’явленням візиром вимог резидентові Обрескову. Тільки Воєйков жив ілюзіями і 3 листопада ще сподівався на мир, наказуючи запорожцям «обходиться найдружественнейшим образом» із татарами. При цьому 4 листопада Рум’янцев доповідав Паніну, що «Оттоманская Порта против нас уже решилась», і долучав лист хотинського паші Прозоровському.
Того самого дня, 4 листопада, відбулися надзвичайні збори ради при імператриці у зв’язку з поведінкою турків. До ради входили Кирило Розумовський, Микита Панін, Григорій Орлов, Олександр В’яземський, усього 9 осіб. Катерина повідомила: «я принуждена иметь войну с Портой». Панін зачитав причини війни: «ее величество не упустила ни одного случая к миролюбивым намерениям и что Порта есть зачинщица войны». Було вирішено вести війну наступальну. Збір армії оголосили біля Києва, Слуцька, а загальних частин — біля Костянтинова. Новосербію вирішили «отдать на попечение тамошним гражданским и военным командирам». На раді висловлювали побоювання про можливе об’єднання турків з «польскими бунтовщиками», тобто барськими конфедератами. Коліївщина і гайдамаки перестають бути важливими або навіть значущими питаннями в імперській політиці Катерини. Та й посилати полонених, але все ще небезпечних гайдамаків прямо на кордон з Оттоманською імперією, тобто, по суті, на фронт, у місця, де і без того панував неспокій, було абсолютно неможливо, не кажучи вже про публічне виконання покарання. Це могло тільки спровокувати бунт. Рум’янцев це чудово розумів, і, мабуть, йому вдалося донести свою думку до Петербурга.
Через три дні Рум’янцева призначають командувачем Другої Української армії. «Данным сего ноября 7 дней оной Коллегии высочайшим именным ее императорского величества указом за подписанием собственные ее руки повелено собираемые на Украине и в Польше войска, разделя на три части... вторую же в команду господина генерал-аншефа и кавалера графа Петра Александровича». А наступного дня Катерина надсилає Рум’янцеву рескрипт, повідомляючи про війну з Туреччиною. У серпні 1769 року імператриця призначила фельдмаршала командиром Першої армії і наказала «графу Румянцеву действовать, переходя через Днепр» Він здобув свої легендарні перемоги під Ларгою і Кагулом і став генерал-фельдмаршалом, Рум’янцевим-Задунайським. Великою мірою саме він вирішував подальшу долю учасників Коліївщини.
Ми переходимо до питання про те, якою була реальна доля колодників, засуджених рішенням Київської губернської канцелярії на покарання