Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 39)
Страта Гонти
Відомий вирок Гонті — 10 днів знімати смуги шкіри, на 11-й день відрубати ноги, на 12-й — руки, на 13-й — вирвати серце і на 14-й день уже неживому відрубати голову — нагадує радше опис жертвоприношень майя, ніж покарання у «цивілізованій» Європі кінця XVIII століття. Цей вирок, безумовно, свідчить про градус взаємної ненависті й фанатизму — тут ключове слово «взаємної». Правда, Павло Младанович, єдиний, хто описав цей вирок, додав, що Браницький не витримав і наказав на третій день відрубати Гонті голову.
Стійке уявлення про страту Гонти, що тривала багато днів і супроводилася мужньою поведінкою уманського сотника, який терпляче зносив усі муки, створив Володимир Антонович у своїй знаменитій статті. Вона Грунтувалася на напівфантастичних польських «спогадах». Офіційних паперів або судового вироку щодо Гонти немає. Не дивно, що Наталя Яковенко сумнівається в тому, що з Гонти живцем здирали шкіру, вважаючи це легендою.
Про ступінь достовірності записок Павла Младановича ми вже говорили. Генріх Мощинський, який видав його опус, визнав за необхідне зазначити, що Браницький не був присутній на страті в Сербах і, мабуть, наказ про скорочення страти насправді віддав Стемпковський. Мощинський посилався на Равіту-Гавронського, який, своєю чергою, робив цей висновок на підставі не менш ненадійного джерела — записки Вероніки Кребс. Згідно з її версією Кречетніков віддав в Умані Гонту регіментарю Юзефу Габріелю Стемпковському (Юзеф Страшний, кат Коліївщини). Кребс також пише, що Стемпковський відвіз 2000 головних лиходіїв із Гонтою. Цифри абсолютно фантастичні, про що ми ще поговоримо нижче. Кречетніков зі Стемпковським ніколи не бачився, а Гонту з гайдамаками, не зустрічаючись з ними, наказав відіслати до Браницького. Навпаки, ми знаємо, що Браницький майже весь липень був у Сербах, а 8 (18) липня, після зустрічі з Кречетніковим, знову «поехал к себе, в местечко Сербы».
10 липня (за новим стилем) Браницький у листі до короля ще тільки повідомляв про відправлення до нього полонених гайдамаків і міркував про те, як учинити з ними, а 29 липня (за новим стилем) Кречетніков уже писав Рєпніну, що Гонта «у графа Браницкого четвертован». Того самого дня генерал уперше записує у щоденнику відомості про покарання гайдамака поляками. Виходить, що протягом 19 днів полонених мали доставити, судити, стратити й повідомити про це Кречетнікову. Історія з вироком на 10 днів сюди явно не вписується.
Якщо відкинути жахливу і неправдоподібну розповідь Павла Младановича, то інші джерела сходяться на четвертуванні. Про це пише Корнелій, Мощинський (що Гонту четвертував Браницький), Кречетніков. Про те, що з Гонти спочатку живцем знімали «пасы, т. е. ремни», а потім четвертували, писала Кребс. В українській народній пам’яті також сказано: «...Гонту изловили... Через сем дней з его кожу по пояс здирали». І тут-таки читаємо абсолютно фантастичне: «И голову облупили, солью насолили, потом ему як честному назад положили».
Те, що лідерам Коліївщини справді здирали шкіру перед основною стратою як додаткове покарання, підтверджують вироки, винесені в Кодні. З Олекси Юхименка, який був зі Швачкою, спочатку зняли «два ремня», а потім стратили (найімовірніше, відрубали голову). Та сама доля спіткала і Василя Сарана.
Браницький справді намагався стримувати страхітливе наростання ненависті, що охопило польську шляхту Правобережжя. Він писав королю: «Какая тут радость! Все соседи обыватели местные, евреи прибегают ко мне, один советует, чтобы их четвертовать, другие сжечь, на кол посадить, вешать без пощады и т. д.». Він планував частину гайдамаків, що їх спрямував Кречетніков, стратити, інших розіслати по містах і фортецях. Браницький у відповідь на «поради» вчинити за «звичаєм Потоцького», тобто спалити цілі села «з дітьми і жінками», сказав, що це завдасть неабияких збитків краю, «і так нелюдному». Тому він вирішив стратити незначну кількість гайдамаків «для успокоения общественности», інших розіслати в Кам’янець і Львів, а 300 помилувати і відпустити по містах. З огляду на ці висловлювання Браницького він міг, перебуваючи у Сербах, пом’якшити участь Гонти, наприклад, наказати спочатку відрубати йому голову, а вже потім четвертувати[55].
Традиційній картині страти Гонти не відповідає розповідь Адама Конюшовського, який 1824 року (!) описував, як у Сербах капітан російської кінноти страчував Гонту. Вирок, за його словами, зачитував російський капітан. Усіх гайдамаків прив’язували до дерев, а тоді «по одному секирами и палашами от головы до ног рубили, члены в колесо вплетали или на кол сажали». Самому Гонті, згідно з Конюшовським, спочатку вирвали очі, потім відрубали руки. При цьому сотник сильно кричав, страшенно мучився. Цікаво, що Михайло Грушевський надавав свідченню Конюшовського більшого значення, ніж іншим, хоча і зазначав, що свідченням 56-річної давнини вірити складно. Зауважимо, що цей опис видається абсолютно фантастичним. Як і у Вероніки Кребс, тут є неймовірні деталі, що нібито Гонту страчували у присутності під контролем російських військ. Це неможливо, адже під Сербами розташовувався табір Браницького і російських військ там не було (добре видно як зі щоденника Кречетнікова, так і з офіційних рапортів того часу, так само як із листів Браницького). Четвертування мало чітко прописану процедуру, до якої (у випадку з Гонтою), безумовно, додали «сдирания кожи». Тож слова Конюшовського — звичайне польське літературне перебільшення. Позаяк основний масив польських «спогадів» створено після поділів Речі Посполитої і придушення повстання Тадеуша Костюшка, шляхта з особливою ненавистю ставилася до гайдамаків, яких не без підстав вважала одними з головних призвідців до загибелі своєї вітчизни.
В українській історичній пам’яті, як ми вже зазначали, Катерину II не сприймали як винуватицю кривавого придушення Коліївщини. Навпаки, для історичної пам’яті характерні міфи про підтримку імператрицею повсталих. Так, у Сербах зберігався переказ, що «русское правительство, представители которого выдали Гонту полякам, противилось его казни... как только казнили Гонту... из Петербурга пришло такое письмо, чтобы его не убивать, а повезти в Петербург, какой он “рыцарь”. Но письмо это опоздало, не было уже кого везти в Петербург».
Хоча ми майже нічого не знаємо про Гонту, уривки історичної пам’яті донесли до нас ідейну і тверду в переконаннях людину. Зібрані в Сербах Олександром Лазаревським («недавно», у 1871 році) перекази стверджували, що під час страти він читав акафіст. Як слушно писав знаменитий історик, «если и теперь уцелело подобное предание, то ясно, что в народной памяти Гонта остался не в виде разбойника, а в совершенно другой обстановке: представление человека, умирающего с твердостью и читающего акафист во время мучительнейших смертных истязаний — вызывает в народе совсем не то чувство, какое имеют к разбойнику». Цей переказ чудово доповнює і збережена ще на початку XX століття ікона «Муки Івана Гонти», на якій уманського сотника зображено святим з книгою і написом: «Fuit Homo Missusa Deo Cui Nomen Erat Ioannes — человек, посланный от Бога, имя ему Иоанн».
Насамкінець дозволимо собі припустити, що Гонту засудили до здирання шкіри і четвертування. За мужність Браницький наказав йому достроково відрубати голову. Для двох народів краще вірити, що так і було. Тим паче, що сумніватися в достовірності цієї версії немає підстав.
Кодня
В історичній пам’яті України Кодня, місце, де тривали основні судові розгляди щодо учасників Коліївщини, асоціюється з жахами розправ над гайдамаками. Вислів «Щоб тебе Кодня не минула» й аналогічні були вельми поширеними на Правобережжі ще в середині XIX століття, за часів, коли записували народні перекази.
Перекази й історичні пісні також указують на те, що гайдамаки залишалися повішеними по різних селах (наприклад, у П’ятигорі сотник Катович), бо польська адміністрація не дозволяла родичам їх знімати. Причому ці розповіді підтверджено фактами. Однак ідеться не про сотні і тим паче не про тисячі.
Що нам відомо про кількість учасників Коліївщини і страчених? Документи про арешт гайдамаків дають уявлення про їхню реальну чисельність. Під Уманню схоплено близько тисячі гайдамаків, інші загони налічували значно менше людей (скажімо, у Бершаді захопили 60 осіб). Та навіть якщо у Неживого і Швачки загони досягали 500 осіб, загальні цифри учасників повстання не можуть перевищувати 3 тисяч[56]. Інша річ, що співчутливих було набагато більше, і згодом вони часто ставали об’єктом судового переслідування за те, що зберігали речі гайдамаків, грали їм на бандурі, годували або ще якось допомагали. Причому вирок у Кодні і в цих випадках міг бути смертним. Унаслідок переконаності польської шляхти в тому, що «дяки» відіграли величезну роль у підбурюванні до повстання, із православними священиками чинили розправу в першу чергу.
Про які цифри страчених у рамках польського правосуддя ідеться? Наративи наводили фантастичні числа. Так, Корнелій Срочинський писав, що 29 осіб страчено у Сербах, 20 — у Циклинівці, 40 — у Могильові, 20 — у Шаргороді, 120 — у Кам’янці, 150 — у Львові. Насправді у Львові й Кам’янці гайдамаків узагалі не страчували, їх передали магістратам для різних робіт. Деякі джерела говорили навіть про десятки тисяч страчених. Микола Маркевич на підставі польських джерел повідомляв, що «в Лисянке Стемпковский без розыска повесил шестьсот человек». Він наводив й інші неймовірні дані: «