Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 37)
Мабуть, граючи на негативних почуттях Катерини до Арсенія Мацеєвича, Рєпнін вважає найбільш вдалим звалити все на релігійний фанатизм українських священнослужителів. Не випадково він використовує у своєму листуванні термін «враль» (так імператриця назвала Мацеєвича): «При сем прилагаю оригинальное письмо нашего враля епископа Белорусского, который вовек ни с кем ужиться не может, на все всегда жалуется, и лишь бы кто только поп был, да не нашего закона, то он уже и готов к нему в волосы впиться». Місяцем пізніше Рєпнін у листі до Паніна вже офіційно звинувачує Гервасія: «Между протчим усмотрите, ваше сиятелство, что переяславской архиерей есть некоторою притчиною, считаю, волнению здешних бунтующих крестьян; да еще, конечно, тут есть подчиненной игумен мотренинской Мелхиседек,
У листі до Прозоровського (який змінив Кречетнікова) Рєпнін також обурювався Гервасієм: «Нигде здесь не позволено от унии отступать» і доводив порушення трактатів з Польщею фактами навернення з унії до православ’я. «Но хотя б и всего сего не было, однако не время в настоящих обстоятельствах
Результатом був лист Паніна Гервасієві від 2 вересня, в якому він практично звинуватив архієрея в підбурюванні до Коліївщини, назвав головним винуватцем Мельхіседека і наказав перевести його з-за Дніпра в Переяслав. Тоді ж польський уряд підготував ноту з протестом проти діяльності Гервасія, спрямованої навернути польську Україну до православ’я. 29 вересня Гервасію наказали переїхати до Києва. 19 вересня Панін написав Кониському про необхідність його перебування у Смоленську «до ликвидации восстания в Польше».
Цікаво, що поляки не поділяли таку позицію Паніна і Рєпніна. Наприклад, польський посол у Петербурзі Якуб Псарський писав до Варшави: «Що ж до настоятеля Мотронинського монастиря, якого самі злочиці визнають за призвідника повстання, то це здалося міністрові вірогідним, як і те, що він міг підбурювати до повстання, мстячи за своє ув’язання в минулому одним нашим єпископом. Але щоб переяславський єпископ мав на нього якийсь вплив, він не тільки відмовився йняти цьому віри, але відповів, що той зовсім не причетний до справи».
Рум’янцев дозволив собі офіційно не погодитися зі зручною для керівників зовнішньої політики версією. Він писав Паніну, що Прозоровський «предложил мне экстракт из повеления, данного от нашего посла, князя Репнина, где он, судя поступки архиерея переяславского и игумена матронинского монастыря Мельхиседека, признает их давшими повод и участвующими в настоящих смятениях польских... сей старец поведения свое против прибегающих к нему униатских попов основывал на должности своего пастыря, на праве бытия древнего во всей стране сей благочестия и по установлениям новейшим самого короля нынешнего, о взаимной свободе в перемене состояния как православного на униатское, яко и последнего на первое... Но неизвенительное одно только, что к тому приступил он без формального повеления себе».
Рум’янцев не тільки не поділяв офіційну версію Паніна і Рєпніна, а й нарочито підтримував українських священиків у їхньому протистоянні полякам. Так, він нагородив священика села Мошни, який передав листи губернатора мошнинського Підгородецького якомусь ксьондзу, в яких той помилково сповіщав про перемогу конфедератів над російськими поблизу Кракова, про чудесну допомогу Діви Марії, про намір татар спустошити Україну та про рух турецьких військ на допомогу Польщі. Як ми бачили раніше, Рум’янцев підкреслював вороже ставлення польської еліти й офіціалів до Росії і попереджав про небезпеку підтримання їх у боротьбі з повсталим населенням Правобережжя.
Панін і Рєпнін були налякані реакцією та масштабом релігійних виступів і поспішили відхреститися від українських церковних діячів, звалити всю провину на них, особливо в умовах загрози турецької війни. Та й відкрите повстання ніяк не входило в плани складної дипломатичної гри з ослаблення Речі Посполитої, створення в ній контрольованої опозиції. Навіть розділення абсолютно не відповідало намірам російського двору, а Панін вважав його не надто вигідною зовнішньополітичною комбінацією. Звідси таке відверте обурення православними фанатиками, почуття яких вони не могли і не хотіли розділяти. Та і, як ми не раз наголошували, вони зовсім не знали про реальну ситуацію на Правобережжі[53]. У голові Рєпніна не вкладалося, що це було масове явище, щира віра, рух, до якого долучилося безліч людей, зокрема священиків і ченців. Тому він зводив усе до двох відомих йому осіб.
Повну необізнаність з реаліями регіону демонстрував Рєпнін, коли наказав Прозоровському відвідати Мотронинський монастир і заарештувати Мельхіседека. 29 жовтня Рум’янцев, який був змушений дати відповідне розпорядження, наказував генерал-поручику Георгію фон Дальке: «Сей обыск произойти, но сие столь осмотрительно, чтоб ничего не только оскорбляющего, но и предосудительного при сем случае не нанесено тамошним старцам или местам освещенным».
Той, на свій подив, виявив, що з травня 1767 року ігумен у Переяславі. Хоча Рум’янцев ще 8 вересня 1768 року писав Прозоровському: «игумен матронинский объявляет, что он еще в прошедшем 1767 году, в мае месяце, выехал из монастыря своего, находясь всегда вне онаго, не только о обращениях гайдамаков, но и о монастыре своем ни какова известия не имеет».
Отже, можна сказати, що уряд Катерини II, маючи на меті посилити свій вплив у Речі Посполитій, скористався підказаними Феофаном Леонтовичем і Георгієм Кониським ідеями «дисидентського питання». Поставлена мета — створити умови для формування «п’ятої колони» у Сенаті і сеймі — призвела до вибуху релігійного фанатизму в Речі Посполитій. Ідею католицької віри патріотично налаштована шляхта стала розглядати як загрозу державності. При цьому основну небезпеку вона вбачала у православному населенні Правобережжя, яке активізувало свої антиуніатські дії, піддавшись ілюзії захисту імператрицею дисидентських прав. Шукаючи захисту від збройної шляхти, священики і монахи православних монастирів активно зверталися до запорожців, які сприймали ці звернення як офіційний заклик до захисту єдиновірців, що йде від Катерини. Великі ілюзії породили велику трагедію.
Розділ 6
Міфи Коліївщини
Коліївщина, Барська конфедерація, діяльність Гервасія і Мельхіседека з відновлення православ’я на Правобережжі широко відображені в історичній пам’яті — як українській, так і польській. Бони здебільшого переплітаються хронологічно та обросли різними міфами. Історична пам’ять, яка, на жаль, сама по собі здатна створювати стійкі міфи, сильно вплинула на нечисленну історіографію, що часто повторювала штампи, не особливо перевіряючи їх і перетворюючи на ще усталеніші легенди. Спробуємо розібратися в деяких із них за допомогою документів, що збереглися до наших днів.
Арешт Залізняка і Гонти
Один зі стійких міфів — це арешт лідерів Коліївщини, яких, «як відомо», запросили командири російських військ на бенкет, напоїли, роззброїли і схопили, а потім, сильно побивши та принизивши, передали полякам, а декого відправили до Києва.
Ми вже зазначали, що імператриця Катерина та керівники її зовнішньої політики вирізнялися неабияким цинізмом і практицизмом щодо «дисидентського питання». Вони сприймали Правобережжя як територію Польщі й не мали щирих почуттів до одновірців. Але і ворогами їх не вважали. За часів усіх минулих повстань гайдамаки охоче приєднувалися до російських військ, що протистояли польським конфедератам, а ті, своєю чергою, не тільки не гребували їхніми послугами, а й навіть часто відкрито закликали до співпраці — насамперед місцевих селян і «надвірних козаків». Як мінімум ненависті командири російських військ до повсталих не відчували й у 1768 році, а багато (передусім Рум’янцев і навіть почасти Кречетніков) дивилися на них зі співчуттям. Останній, наприклад, відмовився «подавлять восстание мужиков», на чому наполягав начальник польського корпусу Франциск Ксаверій Браницький, і наказав своїм підлеглим «не чинить ни малейшей обиды и притеснения мужикам». У листі до Миколи Рєпніна Кречетніков узагалі іменував Гонту «славным гуманским сотником». Дозволимо собі припустити, що, якби не Балта, яка спровокувала російсько-турецьку війну і спричинила справжню паніку в оточенні Катерини, імперська влада спустила б події Коліївщини на гальмах (так само, як вона робила у 1733 і 1750 роках), офіційно пожуривши гайдамаків, а насправді не зробивши жодних зусиль для їх затримання і покарання.