Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 34)

Громади «ключа Смілянського» присягнули в Переяславі «на схизмі», відібрали ключі в уніатських попів, вигнали їх із сіл, тож тим довелося втікати до офіціала Мокрицького. Як розповідав на допиті в Кодні протопіп гусачівський Василь Зражевський, він їздив «вместе с москалями по местечками, отбирая униатские церкви, выгоняя попов униатских и насаждая благочестивых». Відібрали, зокрема, Янковецьку церкву, щодо якої надійшов указ «с самого Переяславля, по которому я ту церковь отобрал». Відібрали також церкви в Білій Церкві (дві Покровських), а в Шкарівці під Білою Церквою — Різдвяну; Гаврило Полонський відібрав церкву Покровську; у с. Шкарівці піп Дурдюк, син попа з княжого с. Ольшанка, «а униат избит». «В Блощчинсках Степан, поп старый с сыном. В с. Чиркас Кирило, поп. Б Ольшанке княжей Иван Дурдюк, поп старый. В Настасце Василий, викарий поп. В Полиевце Иван, поп викарий. В Рузках Теодор поп — все в старостве Белоцерковском. В с. Германовке Олексий, поп благочестивый».

Не менш яскраво описував ситуацію і Рєпнін: «бунтующии принудили духовенство всей Украины быть в послушании епископу переяславскому и брать от него благословение (т. е. так называемое “усыновление” в его паству), что и действительно попы каневские, богуславские, корсунские, мошенские и другие принуждены были учинить, и как некоторые не явились в консисторию Переяславскую, то, лиша их должностей, помянутая консистория отдала оные другим иностранным попам, кои грабят церкви и принуждают сельские братства давать и подписывать на бумаге удостоверение о получении сего благословия (“усыновления” в паству Переяславскую)».

Гервасій усіх підтримував та закликав православних мешканців України терпляче зносити жорстокості і твердо боронити православну віру. Небезпека залишалася, і священик з Мошнів прямо писав про це, повідомляючи, що місцевий губернатор вимагав пред’явити «монарші документи», які дозволяють відновлення православ’я.

У цей і більш ранній період під дією агітації Гервасія на Правобережжя прибуває безліч «дяків», тобто священиків з Лівобережної України. Із судових справ Кодні ми знаємо про «Романа дяка», який разом з іншими пішов у Новосербію, а звідти — у Черкащину. Федір Коваленко, дяк із с. Бужанки Лисянського повіту, народився у Чернігові. «Дяком» із Красилова був і двоюрідний брат Швачки, який також брав участь у Коліївщині.

Підготовка до сейму

Усі готувалися до сейму, на якому мав відбутися рішучий бій за права дисидентів. Напередодні цієї події «священики, шляхта і жителі» України повідомили, що вони довірять Мельхіседеку вести від їхнього імені позов у Варшаві про утиски з боку уніатів. До цього процесу долучився і київський митрополит Арсеній, який написав Рєпніну послання зі скаргами на утиски уніатами православних монастирів. У додатку містилися скарги ігумена Онуфринського монастиря Є. Виковського й ігумена Троїцько-Чигиринського монастиря Апполінарія, а також списки пограбованого майна. У середині вересня було видано Маніфест духовенства, шляхти і народу чигиринського, черкаського, канівського, білоцерківського та інших староств Речі Посполитої, що вони відрікаються від унії, «в которую их принуждали и которую некоторые из них наружно содержали».

Одночасно готувалася і польська сторона. У серпні відбулися сеймики, які показали антиросійські настрої. Гасло «померти за віру» знаходило неабияку підтримку серед шляхти. Рєпнін у вересні колоритно описував настрої в Польщі у своєму листі до Паніна: «Здешнего фанатизма не могу достаточно изобразить. Женщины молебствуют ежедневно о спасении погибающей веры; монахи и попы в своих проповедях говорят согласно с повелениями епископов краковского и киевского и внушают фанатизм всюду, где могут. Нунций, не довольствуясь тем, что киевский епископ напечатал папское послание в польском переводе, напечатал его и в латинском подлиннике, распространяя по всей публике. Когда в публичных садах и на гуляниях встречаются диссиденты, то женщины, которые здесь имеют большую силу, тотчас же уезжают, как из мест, оскверненных присутствием еретиков; одним словом, в публике такое раздражение, что если б я не знал трусливого характера народа (ідеться про поляків! — Т. T.-Я.), то каждый час ждал бы какого-нибудь отчаянного поступка, но хотя я не ожидаю никакой явной попытки, однако может произойти какое-нибудь потаенное злодейство. Мы доведем бедного короля до того, что его зарежут». За розпорядженням Рєпніна був заарештований один з найбільш «крикливих» шляхтичів — Кожуховський.

23 вересня мав початися сейм. Рєпнін занепокоєно писав: «Нунций папский с неописанным сумасбродством фанатизм здесь старается зажечь и гораздо сильнее по материи религии говорит, нежели сам папа в своих бревах отзывается». Побоюючись впливу католицького духовенства, Рєпнін хотів до кінця сейму відіслати єпископа краківського Каєтана Солтика в його села.

На відкритті сейму «самые смирные от слез рыдали, протчие с возмутительным криком клятвы давали, что погибнуть за веру готовы и мученическая смерть им будет приятна». Папський нунцій звернувся з промовою, заявивши, що релігія гине. У відповідь «все вдруг стали кричать, что они умереть за веру готовы, и подобные слова самого сумасбродного фанатизма» (за висловом Рєпніна). Рєпнін писав Паніну: «Фанатическое упорство нации я доволно вашему высокопревосходительству изъяснить не могу. Я почти со всяким особо переговорил... однакож но признавая все генерально, что они силе не имеют нам противиться, большая часть объявила, что они готовы всего имения лишиться и умереть, а на равенство с диссидентами не согласятся, иные плача мне это говорили, до тех пор фанатизм неизобразимой в них вселился».

Рєпнін ніяк не міг знайти підхожих кандидатів для представлення дисидентів, бо «гонения истребили православных шляхтичей или оставили самых бедных и неспособных по воспитанию занимать видные места». Він навіть пробував знайти достойні кандидатури «среди монахов в Малой России». Православні висунули вимогу, щоб єпископ білоруський отримав місце в Сенаті, але король вимагав також два місця уніатам. Панін не погодився. Він писав Рєпніну, що імператриця радше відмовиться від місця для Кониського, ніж допустить у Сенат уніатів, адже вони є порушниками договорів і «сущими веры нашей отщепенцами». При цьому Панін чудово усвідомлював, що поляки «включают униатов в католики», і був готовий заплющити на це очі — «но чтоб оставлены они были в совершенном молчании», тобто щоб в офіційних статтях уніати не згадувалися.

Крім того, Панін виступав проти вимоги короля призначити покарання за перехід з католицтва. Він розумів, що «надобно сохранить перед глазами публики непорочность наших намерений, касающихся нашей собственной веры». Рєпнін з Паніним не погоджувався і цинічно писав: «Я прихожу в сомнение, не в самом ли деле вы намерены стараться о присоединении униатов к православию?» Він дуже сподівався, що Панін поділяв його думку, «что распространение здесь греческого и диссидентского законов для интересов России вредно» (!!!). Рєпнін пропонував вилучити пункт про право переходу з уніатської церкви, що заспокоїть поляків і обмежить зміни формулюванням «сколько надобно для наших интересов». Особливо посол побоювався, що багато з примушених до унії «захотят обратиться к нашему закону; чрез это увеличится число беглых от нас, да и такой огонь здесь в нации загорится, что истинно трудно будет потушить; тогда в самом деле ежечасно надобно будет ожидать сицилийских вечерен, да не знаю, и чужестранные дворы останутся ли при таких событиях в покое, приписав их желанию нашему нечувствительно овладеть Польшею. Напротив того, если дозволим помянутые пункты, то вторым пунктом докажем всему свету, что не имеем намерения распространять здесь наше и диссидентское исповедания».

У розмовах з поляками, навіть із «російською партією», тобто Чарторийськими, Рєпнін послуговувався зовсім іншою лексикою. Наприклад, він заявив: «Опасность будет грозить не диссидентам, а тем, которые позволят себе причинить какое-нибудь насилие диссидентам, потому что Россия отомстит страшно обитчикам...» Поляк, щоправда, у відповідь сказав, що вони швидше виженуть дисидентів із Польщі, ніж дозволять їм обіймати посади.

Зате Панін повністю поділяв таке лукавство племінника і вважав його виправданим: «Диссиденты, конечно, будут вас мучать, чтобы все беспредельно для них исполнилось, особливо касательно свободного возвращения из католического в их законы; но на это вам предписаны нами политические правила, и вы им можете говорить, что в этом деле находятся непреодолимые трудности, что мы никогда не имели намерения заводить войну для пропаганды их религий. Впрочем, мне кажется, что поляков необходимо надобно будет стращать не только словами, но и прямым делом, располагая войска на содержание по деревням упрямых и обманщиков. Я думаю, что и самого короля еще не надобно совершенно выводить из страха потери престола».

Із серйозними погрозами зверталася до Понятовського і сама Катерина. У своїй «декларації» від 17 грудня 1767 року вона радила йому обрати мир: «одна часть народа чтобы со второй по-приятельски обращались и этим домашнюю войну от Отчизны своей отдаляли». Однак це була поза.