Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 29)
Яблоновський — Мельхіседек
Мотронинський монастир, якому судилося відіграти сакральну роль у Коліївщині, бере свій початок з XVI століття, коли 1568 року ченці попросили благословення у митрополита Київського Іони III на богослужіння в каплиці, назвавши її Мотронинським скитом. Гетьман Петро Конаше-вич-Сагайдачний збудував нову церкву, забезпечивши монастир землями й угіддями. У роки чигиринських походів монастир зруйнували турки. Повторно його облаштували тільки на початку XVIII століття. У 1717 році Ян Каєтан Яблоновський, який володів Чигиринським староством, затвердив за Мотронинським монастирем колишні землі, не вимагаючи приєднатися до унії. 1735 року там було побудовано дерев’яну Троїцьку церкву. У 1754–1756 роках Мотронинський монастир отримав грамоти від князя Яна Каєтана Яблоновського, воєводи брацлавського, що дають змогу дотримуватися «обыкновения старого греко-российского, до переяславской заграничной консистории принадлежащего... по давним правам и концессам, иметь монастир».
На початку ігуменства (1753) Мельхіседек заручився заступництвом як єпископа переяславського Гервасія, так і чигиринського старости Яна Каєтана Яблоновського. Перший хотів розширити вплив на Правобережжі, вважаючи ці землі своєю вотчиною. А Яблоновський шукав компромісу з жителями власних слобід і містечок, сподіваючись за допомогою покровительства православ’я стримати їх від співпраці з гайдамаками.
З руки Мельхіседека, з ініціативи місцевих громад і за безпосередньої підтримки комісарів чигиринських маєтків князя Яблоновського, який став 1754 року брацлавським воєводою, починається масове призначення православних священиків у місцеві села — як у старі церкви, так і в новоспоруджувані. Священиками найчастіше були висвячені в Молдавії. Причому зверталися вони не до кого-небудь, а до Гервасія. Так, 1759 року комісар Яблоновського М. Потоцький просив Гервасія висвятити в село Старий Крилів у священики тамтешнього жителя Василя Миколаєва. Він писав, що до Львова їхати далеко, і, мабуть, уніатська церква його не особливо влаштовувала, тому що «на Вкраине везде содержуется при церквах благочестие и никакого насилства ни от кого не происходит». У Молдавію ж їхати за рукопокладенням він не дозволяв. Потоцький також звертався з проханням до Гервасія висвятити священика в село Липове («новий фундуш», церква, що будується). Мабуть, цей процес набирав обертів.
У 1761 році Гервасій надав Мельхіседеку звання «благочестивого правителя» православної конфесії всієї Правобережної України. Створюється Чигиринське духовне правління, що об’єднувало Чигиринське і Черкаське староства.
У вересні 1761 року в Переяславську консисторію надійшли грамоти священиків Чигиринського староства, які просили приєднати їх до Переяславської єпархії. Серед інших ішлося про Жаботин, Медведівку. У вересні того самого року Мельхіседек отримав наказ надіслати грамоти на всіх зазначених священиків у консисторію, їх самих усіх навчати в монастирі. Дуже цікаво, що Гервасій абсолютно чітко усвідомлював, що такі дії могли спровокувати відповідні кроки з боку католицької церкви. У Переяславі розуміли ризики. Гервасій так і писав Мельхіседеку: «когда насилие римским служением церкве православной будет сделано (тобто він його очікував!), обстоятельно описав его преосвященству представити». Переяславський єпископ наказував «народу православному» свої церкви захищати, при цьому «в бунты же на своя власти и кровопролитие ни как бы не дерзал вступати».
Отримавши широкі повноваження і заручившись підтримкою Яблоновського, Мельхіседек розгортає активну діяльність.
Починається повсюдне будівництво православних церков. Найдивніше, що з проханням до Мельхіседека, «чтобы приехав осветил место под церковь», звертається не хто-небудь, а жаботинський губернатор К. Сколсновський (4 серпня 1763 року), причому у відповідь на звернення «громады Райгородской» Чигиринського староства. Далі про дозвіл побудувати в Рай-городі церкву Мельхіседек пише Гервасієві. А потім уже мешканці села Райгород просять Гервасія дозволити їм узяти «себе священником рукоположенного молдавским митрополитом Антония в церковь, которую хотят построить».
Усі прохання про будівництво церков подавали за згодою та за активної підтримки польської адміністрації. Так, у вересні 1763 року жителі села Вербівка маєтку князя Любомирського Кам’янського староства звернулися до Гервасія, щоб він дозволив Мельхіседеку звести в їхній слободі церкву. Про те саме йдеться у листі кам’янського старости Бориславського до ігумена Мельхіседека. Ігумен і мешканці села Прус просили Гервасія призначити в церкву, що споруджується там, рукопокладеного в Молдавії священика, про що двічі просив і чигиринський староста (губернатор) Сколмовський. Таких прикладів дуже багато.
Крім будівництва нових церков, Мельхіседек і польська прикордонна влада займалися заміною уніатських священиків на православних. Річ у тім, що за законами Речі Посполитої питання про священика вирішував господар. Саме він призначав «пароха» (священика) у церкви, розташовані на його території. Так, 1763 року до Гервасія звернулися жителі села Адамівка і попросили призначити собі священиком замість уніата «за пароха» батька Григорія, рукопокладеного в Молдавії. При цьому вони наголошували, що намісник чигиринського старости пан Свентуховський не проти такої заміни. Те саме роком пізніше відбувається в селі Чаплище, що належало князеві Яблоновському, з дозволу Свентуховського. Йшлося про затвердження священиком рукопокладеного в Молдавії Стефана Іванова.
Мельхіседек не тільки споруджував нові церкви і повертав до православ’я уніатські парафії, а й перепідпорядковував їх безпосередньо Переяславській єпархії. Скажімо, у вересні 1762 року він доповідав Гервасію про бажання 22 священиків Чигиринського староства перейти у відання Переяславської єпархії, зосібна парохів Жаботина й Медведівки. У 1764 році з проханням прийняти їх у Переяславську єпархію звернулися мешканці села Адамівки. У жовтні того самого року Гервасій дав грамоту священику Медведівки про прийняття його з парафіянами в Переяславську єпархію за поданням Мельхіседека.
Як оцінювати таку активність Гервасія і Мельхіседека, а також той відгомін, який вона отримала серед правобережного населення? Рум’янцев писав однозначно, що у місцевих жителів «в сердцах... распространилась и усилилась горячность к Благочестию». Катерина, яка була позбавлена релігійного фанатизму і розглядала церковне питання лише з прагматичної позиції, писала Рум’янцеву про українське духовенство зовсім інше: «надлежит вам искусным образом присматривать за ними и их подчиненными, дабы различными закоснелого в них властолюбия ухищрениями не выступали они из надлежащих сана своего пределов,
На 30–40-ві роки XVIII століття припадає ренесанс Києво-Могилянської академії. Вона випустила плеяду блискучих науковців. Узагалі, протягом 1700–1762 років з-поміж 127 архієреїв, єпископів та архієпископів Російської імперії налічувалося 70 (!) українців і випускників КМА. Однак Катерині були потрібні слухняні виконавці її волі, здатні навіяти безумовну покору, а не високоосвічене духовенство, яке готувало філософів і поетів, богословів і політичних лідерів. Доба величної Києво-Могилянської академії та її випускників також відійшла в безповоротне минуле.
Реакція
Зовсім не знаючись на нюансах високої політики і не замислюючись про цілі імператриці, українське духовенство жило старими ілюзіями. Втім, як і Яблоновський. Недарма його староство у цей період деякі історики називають «заповідником традиціоналізму». Імовірно, буде коректно порівняти Яна Каєтана Яблоновського зі Станіславом Конецпольським — польським магнатом першої половини XVII століття, який також умів знаходити спільну мову з козацтвом. Смерть цих людей і невміння їхніх спадкоємців домовлятися призвели в обох випадках до трагічних для Речі Посполитої подій — Хмельниччини та Коліївщини.
Тим часом хмари згущувалися. У 1762 році митрополитом Київським греко-уніатської церкви став Пилип Володкевич (уніатський митрополит). Чим він керувався — кар’єрними мотивами чи щирими почуттями — історики сперечаються досі. Тоді ж Володкевич дає доручення від імені папського нунція холмському уніатському єпископові Максиміліану Рило освятити численні уніатські церкви, що їх заснував київський воєвода Селезій Потоцький у своїх маєтностях.
У 1763 році жаботинські маєтки і Мотронинський монастир перейшли до підстолія коронного Станіслава Любомирського. Щоправда, той, мабуть, побоюючись Яблоновського, дав письмову обіцянку «во исповедании православном и владении грунтов жадной обиды не учинится». У березні 1764 року помер брацлавський воєвода Ян Каєтан Яблоновський. У грудні главою Брацлавського воеводства став Станіслав Любомирський. А вже 15 березня 1765 року комісар Січинський, «присланный от митрополита овруцкого... словесно объявил, что монастырь троецкий мотренинский к унеатской протекции отобрать итмеют». Мельхіседек отримав від Гервасія дозвіл їхати в Петербург, щоб випросити у Синоду клопотання перед королем Станіславом Августом щодо підтвердження прав і привілеїв Мотронинського монастиря.