Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 23)
Франциск Ксаверій Браницький у листі до короля Станіслава Августа з не меншим здивуванням переказував, що спіймані гайдамаки на допитах посилалися на наявні універсали: «что вышли они на защиту чести своей монархини и в. к. м.».
Якщо вірити свідченням купця Кантаржея, який був у таборі Залізняка, то полковник «ему, Кантаржею, хвалился, что де состоящий с дивизиею в Полыци русский генерал Кречетников отблагодарил чрез письмо, что он Умань вконец разорил и всех в оном Умани ляхов и жидов вырезал».
Прикметним є епізод, коли отамани Микита Швачка й Андрій Журба, які штурмували Білу Церкву («знатно сведав о командировании в. и. в. войск для поимки и истребления их»), відправили трьох запорозьких козаків («из коих один был около года на послушании в Мотренинском монастыре, другой ехал для продажи рыбы») прямо до київського генерал-губернатора Воєйкова. У листі вони повідомляли, що «якобы они по указу и по повелению кошевого атамана в Польшу вступили для
Той же отаман Андрій Журба писав комендантові білоцерківської міліції: «По указу ее величества императрицы велено нам, запорожским казакам, люстрировать всю Украину как города, так и села». Аналогічне послання писав він і командирові загону новосербського полку Серезлійову, який прийшов на допомогу Білій Церкві: «по указу ее императорского величества пришли, не самовольно. А если бы мы самовольством вышли в Польшу, то мы бы прятались по лесам, но мы не прячемся, но стоим по квартирам, как прочая российская армия»[36].
Апеляція до «люстрацій» показує, що в історичній пам’яті запорожців ще свіжими були спогади про походи на Правобережжя Івана Мазепи 1704–1705 років, коли «люстрували» прихильників Станіслава Лещинського, і похід 1733 року, спрямований проти «антиросійської» частини польської шляхти. Саме ця історична пам’ять, чітка модель поведінки, сприяла тому, як легко й охоче запорожці вірили в новину «про указ».
Якщо показання більшості запорожців були спільні в тому, що вони знали про існування указу й або особисто його бачили, або чули про нього від Залізняка, то сам полковник на допиті посилався на загиблого на той час Шелеста[37]. Він заявляв, гцо спочатку був послушником в Онуфріївському монастирі, а на другому тижні Великого посту прийшов до Мотронинського. «Но за неделю пред Пасхою пришли к нему, в оной Матренинский монастырь, семь человек казаков запорожцов же и говорили, чтоб идти в Полшу для прогнания конфедератов и жидов и для грабежа их, показывая ему, Железняку, данное им для того письмо якобы от кошеваго атамана, которое будто дано было из них бывшему при том с ними атаманом Юску Шелесту». Однак цей Шелест, «будучи при том же монастыре из них с одним казаком побранясь, застрелен, и после того начальным он, Железняк, выбран, а письмо то где после того убитого девалось, не знает». Про те, що саме Шелест керував від початку козаками, які збиралися в Мотронинському лісі, свідчив запорожець Дем’ян Андрєєв: «и по прибытии к тому Матренинскому монастырю явились находившемуся при том монастыре в лесу в таборѣ атаману Осипу Шелесту, которым и принять к собравшимся в том таборе запорожским и польским казакам, коих тогда было человек до ста или болѣе».
Сподіватися, що на допитах у Києві запорожці скажуть правду, видадуть організаторів, було марно. На тортурах у Кодні запорожці ні в чому не зізнавалися і змушували польську владу (якщо та не мала прямих свідків) відпускати їх за відсутністю доказів. Більшість запорожців-гайдамаків були молодими (по 23–24 роки), міцними, витривалими професійними воїнами. Шансів добитися від них правди під час російського слідства було ще менше, особливо якщо врахувати прийнятий Катериною II 4-й артикул від 10 лютого 1763 року, у пункті 2 якого сказано: «когда приводимые воры или разбойники... с первых своих допросов или с очных ставок во всем на них показуемом покажут справедливо, то таковым, не чиня не толко пыток, ниже пристрастных распросов, решить дело по законам». 11 листопада 1767 року за наполяганням новгородського губернатора Якова Сіверса Катерина II наказала розіслати губернаторам таємну інструкцію з приписом не чинити тортур, не доповівши їм про це. Як відомо, не катували навіть Омеляна Пугачова.
Тож на допитах у Київській губернській канцелярії та в Січі до запорожців тортур не застосовували. І запорожці, керуючись своїм розумінням честі, намагалися вигородити насамперед кошового отамана. Наприклад, отаман Прокіп Таран прямо заявив, що вони «пошли в Польшу без ведома кошевого атамана и воисковои старшины». Повторюють це і рядові запорожці, зокрема Осип Куций («пошли без ведома кошевого атамана и войсковой старшины в Польщу»).
Від 60 запорожців, яких захопив полковник карабінерського полку Панін і яких допитували в Києві у жовтні 1768 року, уже й не сподівалився отримати зізнання, і їм під копірку вписали фразу, що вони пішли «без ведома кошевого атамана и войсковой старшины». Ніхто з цієї компанії також «не знав» імен своїх товаришів і «по чьему заговору» вони зібралися «в Польшу».
Сам Залізняк також стверджував, що «из Сечи Запорожской пошел он, Железняк, в Польшу без ведома кошевого атамана и протчих старшин». Розуміючи, що загине, лідер Коліївщини покривав усіх своїх товаришів: «указу ж ниже повеления о том ниоткуда он, Железняк, не имел, а единственно на то согласился одним своим своевольством». Як слушно писав про Залізняка Осип Гермайзе, «він просто благородно мовчить про своїх співробітників».
Залізняк і його товариші забрали з собою багато таємниць. Наприклад, звідки взявся папір, на якому писав свої «універсали» полковник Максим? А папір (судячи з філіграней) — російського походження. Хто був писарем Залізняка (про «хорунжия» ми знаємо)? Освічені запорожці у слідстві не фігурують, а ченці не могли так точно передати форму козацьких універсалів.
Втративши надію добитися правди, Київська губернська канцелярія у своєму вироку робила висновок, що всі запорожці «по разсеянному... Железняком слуху якобы по указу велено ему искоренять поляков и жидов для недопущения к раззорению находящихся в Польше греческого исповедания монастырей и церквей и живущих там греческого ж исповедания людей, отлучась они из дач Запорожской Сечи и от рыболовных заводов без ведома кошевого атамана и войсковой старшины, прошли чрез границу в Полшу тайно» до Залізняка. При цьому чиновники відверто визнавали: «А о прямом начале заговора оных пойманных в Полше запорожцов, кто из них подговорщик был... все по допросам показали, что не знают».
Деякі дані про тих, хто стояв біля початків повстання, дають свідчення отамана Івана Бондаренка під час допиту в Чорнобилі. До нього, безумовно, застосовували тортури. Він заявив, що домовився в Січі з отаманом Шелестом, якого потім убив. Далі, за його словами, вони прийшли в Мотронинський монастир разом із Максимом Залізняком, Іваном Шилом, Федором Швачкою і Андрієм отаманом до ігумена Мельхіседека, який першим до них на Січ приходив і закликав у польські кордони[38]. Польський тогочасний чиновник називав соратниками Залізняка, присутніми в Мотронинському лісі, Швачку, Павла Тарана, Неживого і Хвоста, щоправда, додав абсолютно фантастичну деталь, нібито вони їздили отримувати благословіння до Гервасія в Переяслав. Ржищівський тринітарій, безпосередній учасник подій, у своїх мемуарах доволі докладно описує події[39]. Він пише, що Залізняк з 14 запорожцями облаштувалися в Холодному Яру («в пол четверти мили от монастыря Мотренинского, в лесу с одноименным названием, происходящим от монастыря Мотренинского»), Там він перебував до 29 травня, Трійці, до «зослания Духа св. на католиков», знак про яке отримав з Мотронинського монастиря, з яким листувався. Знак до бунту подав ігумен Мельхіседек, «придумав указ, сам собой под именем государыни, т. е. императрицы, царицы российской, с приложением ее печати». Після закінчення служби в монастирі було зачитано цей указ, який дав початок «посполитству к бунтам и резне». Монах, який зачитав указ, погрожував карою «от наяснейшей царицы»[40]. Саме тому отамани потім наказуватимуть усім, хто був у їхньому районі «из запорожских казаков, те б все шли к ним».
Правдоподібності цьому опису додав Осип Гермайзе, помітивши, що Мотронинський монастир було освячено на честь Святої Трійці і, відповідно, на це свято туди стікалися натовпи паломників з усіх навколишніх сіл. Тож не випадково, зі слів свого діда, описував початок Коліївщини Тарас Шевченко: