Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 17)
Сам Розумовський, за усталеною з часів Івана Самойловича практикою, мав титул гетьмана обох берегів («ея императорскаго величества малороссийский обоих сторон Днепра и войск запорожских гетман»). Тож навіть у верхівки козацтва, обмеженої зобов’язаннями і показною лояльністю імператорського двору, в глибині душі зберігалися віковічні традиції, за якими правий берег (передусім Чигирин, Черкащина) був славетною батьківщиною Війська Запорозького.
Методами встановлення справедливості, тобто повернення Правобережжя під козацьку владу, запорожці вважали захоплення замків і поміщицьких маєтків, розправу зі шляхтою, представниками католицької та уніатської церков, економічним знаряддям польської влади — євреями. Так діяли їхні батьки, діди, прадіди. Від перших козацьких повстань, за часів великого повстання Богдана Хмельницького, при Палієві...
Тож не дивно, що польська шляхта апріорі вбачала в усіх запорожцях лютих ворогів. їх хапали і вішали. «Польские начальники считали себя в праве, при первой встрече с запорожцем, объявить его гайдамаком, казнить смертью и конфисковать его имущество, даже в таких случаях, когда поводы появления в крае запорожцев носили заведомо миролюбивый характер». У Річ Посполиту запорожці приїжджали навідати родину або у торговельних справах. В останньому випадку польську шляхту приваблювали ті значні суми, які вони мали при собі, тому що в разі звинувачення в гайдамацтві їх конфісковували. Згідно з офіційним реєстром, поданим Кошем, упродовж 1733–1749 років поляки стратили 189 запорожців. Бувало, під приводом переслідування гайдамаків польські надвірні хоругви вривалися в запорозькі землі, розоряли та грабували зимівники, убивали і брали запорожців у полон, що, по суті, вже було порушенням російського кордону. Київський генерал-губернатор вимагав від польських прикордонних суддів розслідувати такі випадки, видавати і карати винних. Усе це ще більше загострювало ситуацію на кордоні, перетворюючи Правобережжя на діжку з порохом, що могла спалахнути в будь-який момент.
Домінування в середовищі запорожців традиції, в яку вони свято вірили, пояснює і те, з якою заповзятливістю вони боролися за свої землі. Причому, дуже важливий момент, вони їх у реальності не контролювали, повністю не використовували, однак і далі вважали своїми на основі старовинних грамот, а також ілюзорних спогадів про минуле. Суперечки за територію відбувалися не тільки з поляками (зауважимо, що аж до Катерини II кордон не був точно визначений), а і з новими поселенцями, і з Військом Донським.
Хоча ще в березні 1759 року було видано імператорський указ «О учинении всем запорожским землям и угодиям описания и карты», на практиці він залишився невиконаним. Присланого геодезиста запорожці до робіт не допустили, що породжувало постійні конфлікти. Запорожці відправляли в Петербург одне посольство за іншим, просячи імператриць «пожалувати» і зберегти за ними всі їхні території, які вони вважали своїми.
Із приходом до влади Катерини II суперечки поновилися. Перемовини із запорожцями вів Захар Чернишев. Посланці кошового доводили, зокрема, що їм належали землі в районі річки Оріль, оскільки ця територія «с ними под Российскую державу пришла добровольно». На це Чернишев цілком слушно заперечував, що «под российскую ж державу Войско Запорожское отдалось не одно само собою, но по тогдашним обстоятельствам с Хмельнитским обще со всею Малороссиею и с принадлежащими оной землями».
У результаті в грудні 1763 року було видано новий імператорський указ про опис запорозьких земель. А до цього Сенату наказували нічого не вирішувати і тільки потім своїм указом визначити, «каким образом тамошние земли между ними и запорожцами разделить и происходимые споры и несогласия прекратить».
Варто сказати, що запорожці не могли навести серйозних аргументів, які підтверджували б належність їм тієї чи тієї території. Наприклад, вони посилалися на грамоту 1596 (у тексті 1796) і універсал 1655 року, але таких «ни здесь в малороссийских делах, ни в Москве в коллегии иностранных дел в архиве не наділося». У 1752 році запорожці заявили: «когда гетман Хмельницкой с малороссийским народом под российскую державу поддался, в то время и еще наперед оное войско рекою Днепром от Переволочны и впадающими по обе стороны в оную реку Днепр всеми речками и другими угодьями, а паче рекою Самарью и по оной лесами и степями без препятствия владело». На це сам гетьман Розумовський цілком слушно повідомив, що «они представляют то напрасно, и им, запорожцам, столь многих земель даже по самую Переволочну присвоивать крайне не следует, ибо когда гетман Хмельницкой в подданство пришел, в то время все городы, села и деревни и оное войско запорожское состояли в одной дирекции гетманской». Твердження запорожців, що там розміщені їхні старовинні зимівники, також не звучало переконливо.
А ось перейменування навесні 1764 року новосербського поселення й усієї території біля фортеці Єлизавети в Новоросійську губернію мало стати для запорожців грізною пересторогою.
Кого вважати запорожцями в контексті Коліївщини
Говорячи про участь запорожців у гайдамацькому русі, нам потрібно визначитися з основним питанням, яке в історіографії досі залишається відкритим: кого в контексті Коліївщини вважати запорожцями? На міжнародному конгресі ASEEES-MAG Summer Convention під загальним гаслом «Образи Іншого» (Львів, 26–28 червня 2016 року) на це моє запитання Сергій Білівненко, представник Запорізького національного університету, відповів доволі розпливчасто: «Того, хто там жив, хто був записаний у курінь». Наталя Яковенко висловилася, на мою думку, значно чіткіше, наголосивши, що в протоколах гайдамаків поділяють на «запорожець-воїн» і «мужик».
Радянський історик Володимир Голобуцький свого часу писав, що «польські пани з неприхованою ненавистю ставились до гайдамаків і до запорізьких козаків, між якими вони не вбачали ніякої різниці»[23]. Таку думку можна сформувати тільки на основі польських щоденників (про фантастичний характер яких блискуче написав ще Іван Франко). Голобуцький, найімовірніше, не звертався до Коденської книги (принаймні він на неї не покликається). Тим часом документи Коденської книги, тобто збережені матеріали судових справ польського військового суду над гайдамаками, що відбувався у Троянові, Кодні і Тетієві, дають чітку класифікацію: гайдамаки, запорожці, закордонні тощо. Усі ці документи складено польською мовою. Вони містять 49 справ[24].
Однак далеко не всі «гайдамаки», тобто ті, хто взяв участь у Коліївщині, були запорожцями. І тут ми вже не можемо погодитися з Володимиром Мільчевим, для якого гайдамацтво — це соціальний промисел запорожців.
Дуже важливо зрозуміти, кого сучасники вважали запорожцями і, відповідно, кого ми можемо назвати запорожцями в контексті Коліївщини.
Не можна, на нашу думку, погодитися і з Яковом Шульгіним, який писав, що гайдамаків не приймали «в Запорожье, где, по-видимому, свободные запорожцы в XVIII веке вовсе не вольны были увеличивать своих рядов беглыми хлопами, как это было раньше»[25]. І в іншому місці: запорожці «жили в пределах вольностей войска запорожского, однако к запорожскому войску они не причислялись, ибо войско это вследствие влияния русского правительства не имело возможности включить их легально в свою семью».
Варто врахувати, що у Війську Запорозькому Низовому, тобто Запорозькій Січі, на відміну від городового козацтва Українського гетьманства (Бійська Запорозького), не було чітких списків або реєстру. Як писав Семен Митецький, який здійснював у 1736–1740 роках укріплювальні роботи в Січі, «числа их кошевой и другая старшина прямо знать никак не могут, понеже... из разных народов приходят к ним в войско люди и казакуют столько, сколько хотят; а об этих приходящих и отходящих письменного журнала у них не имеется». Це була спадщина старовинної вольності, традиції якої не змінилися й у XVIII столітті. Показово, що, коли Запорожжя перепідпорядкували владі гетьмана, Кирило Розумовський у 1756 році вперше в історії затребував поіменний список запорожців. Проте кошовий отаман усіляко відмовлявся надавати його, посилаючись на відсутність реєстрів, і зрештою надіслав список тільки тих, хто зараз при куренях «и не в далеких разстояниях от Сѣчѣ желищамы находятся, да тем, коих атаманы вспомнить могли». При цьому він заявив, що всім, хто на промислах, списки «учинить невозможно, атамани же куренные спомнить всех до єдиного не могут». Частка запорожців, які проживали в зимівниках, була дуже висока. Наприклад, у 1758 році запорожці заявляли, що їхня кількість з 1733 року досягла 12 тисяч (11 770), «не считая семейных людей, живущих в селах, городках и зимовниках и которых 4000 дворов считается».
У контексті реалій Війська Низового середини XVIII століття, де не було чітких списків і жорсткої військової структури, цікавим є питання, кого самі січовики вважали запорожцями. Відповідь дає наказ Коша, поданий на Уложену комісію 1767 року. Там прямо сказано, що запорожцями ставали люди «з різних націй», як «малолітні», так «и уже совершених лет люде», після того, як, прийшовши у Січ, вони приймають «закон греко-российский и на верность ее и. м.» присягають. Причому Кіш наголошував, що після зарахування «на службу» і проходження навчання більшість «по желанию их и по волности... идут в Малую Росию, в Полшу, в Волощину и тамо женятся». Військо Низове у своєму наказі просило, щоб ці запорожці офіційно значилися «под владением и командою Коша войска запорожского низового», оголошуючи, що «уходящие с Полши и Волощини запорожские козаки... могут равною с войском запорожским во время воинского случая отправлять службу».