Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 15)
Виправдовуючи мешканців Правобережжя, Рум’янцев бачив стратегічну потребу зберігати в них дружні почуття щодо Російської імперії. Тому він пропонував знайти способи, «чтоб не изгнать из сердец искренней преклонности к нашей стороне... изобрести средства, чтоб, облегчая сих польских подданных участь, не оставить их в жертву полного мщения господ». Генерал вважав, що жорстокість, по-перше, не сприятиме заспокоєнню повстання, по-друге, «отвратит» повстанців від Росії.
Він писав: «Теперь все они предались отчаянию с опасности воображаемых мучений от своих властей... показали уныние в своих сердцах, потому что не чаят уже от раздраженных своих господ никакова себе помилования... Сей один страх, не без основания, внедрившись в их сердца, возраждает вновь истребленные заграничные шайки и могут продолжаться и долго, хотя слабые, однако же неспокойные в тех местах волнения...» Рум’янцев пропонував знайти «способ... облегчить сих польских подданных участь... чтоб не оставить их в жертву полного мщения их господ».
Сам він вважав за краще, навіть посилаючи загони проти повсталих, насправді не застосовувати силу. «Для самых жителей показую только вид оружия, повелевая больше командирам увещевать и обнадеживать их высочайшим императорским милосердием, яко к единоверным, чтоб они пошли в свои селения и жили покойно».
Рум’янцев демонстрував дуже глибоке розуміння реалій, зокрема відносин Росії та Речі Посполитої. 16 вересня він писав Паніну: «поелику обоих наших здесь соседей союз установленный не есть столь тверд и неподвижен... полезно сохранить единоверие давнее наше в польских жителях, как обязательство ревнити и усердия их к нашей [стороне]». Він наводив яскравий приклад, як конфедерати мали намір «собрать всех пограничных Козаков и противо нас поставить» (ідеться про «надвірних» козаків на службі польських панів). «Только сии жители сведавши, для чего сие делается» змусили поляків утікати. Рум’янцев попереджав, що правобережні селяни «гайдамаков не престают признавать за прямых своих избавителей от несносного им ига польского, в рассуждении принуждения веры, а жидовского по тягостным их сборам».
Генерал попереджав, що «ежели отнять их в том свободу, и удалив надежду, которую они полагают в покровительстве высочайшем е. и. в., подвергнуть их состоянию тому же, что и были» за умов, коли «в сердцах их распространилась и усилилась горячность к Благочестию», можуть виникати неприємні наслідки «неминуемо с того взродящихся». Рум’янцев зауважував, що на «законные подвиги» в цьому разі могли зважитися не тільки правобережні, а й лівобережні (піддані імператриці) мешканці («Я приметил тайную уже молву, будучи в Переясловле, в живущих близ границ, что они, равно польским жителям, думают о гайдамаках»).
Особливо привертає увагу, що Рум’янцев був далекоглядний у своїх спостереженнях і планах. Наприклад, він запитував Паніна: «Каковым образом поступать я могу?» При цьому провокаційно натякав, що війська вже зібрані «на границу польскую, под видом усмирения крестьян и искоренения гайдамаков», а православні мешканці з огляду на «их крайнєє утеснение веры» просять про «свою защиту». У посланні до Паніна від 26 серпня Рум’янцев прямо пропонував захопити Трахтемирівське староство під приводом, що його глава був головним у Барській конфедерації, і в такий спосіб «взыскать за разграбление». Тобто Рум’янцев уперше вголос озвучував пропозицію приєднати частину Правобережної України до Росії під приводом утисків православного населення. Ідея, яку, власне, висловлювали лідери Коліївщини.
Що стосується заспокоєння «бунтівників», то Рум’янцев бачив єдину можливість «привесть их в прежнее повиновение» — в «благости помещиков польских к своим взбунтовавшимся крестьянам». Він щиро переймався наслідками відсилання до поміщиків гайдамаків і намагався зробити кроки, які унеможливили б подальше переслідування «гайдамаків» у Речі Посполитій. Так, він видав 27 вересня ордер переяславської полкової канцелярії звільнити всіх польських жителів, «взятых вместе с гайдамаками... отправить в их домы», прийнявши присягу, що ті вдома «будут там жить в тишине и в повиновении властям своим. А чтоб их при сем отпуске охранить от истязания помещиков, кои бы иногда и раскаявшимися уже прежнее возмущение мстить захотят, то полковая канцелярия на сей случай дать им имеет урядовое от себя письменное препровождение к их помещикам».
Після закінчення Коліївщини Рум’янцев і далі пильно стежив за подіями на Правобережжі, у вересні 1768 року він попереджав, що поляки в особі регіментаря коронних військ Стемпковського знову силою примушують селян до унії. Генерал нагадував про недавні заворушення, «которым источник был единый: угнетение исповедующих веру греческую православную». Рум’янцев радив, щоб Стемпковський «оставил бы в покое» все, що стосується релігії, оскільки мешканці «во всем прочем готовы повиноваться своим властям». Він вважав, що неможливо «спокойно взирать... если будут удручаемы за православную веру жители, ищущие в том себе защиты». Тим більше, що в російсько-турецькій війні, яка вже наближалася, їх, правобережних селян, «расположение нужно». У першій половині листопада, вже після офіційного початку війни, Рум’янцев попереджав Паніна, що Олександр Прозоровський зі своїми військами збирається іти в Польщу, а «по отбытии сего корпуса вся Украина польская отдастся в руки и на произволение войскам турецким».
Таким чином, Рум’янцев вважав для себе можливим наполягати і акцентувати свою особливу думку про причини Коліївщини і про необхідність зберігати дружні почуття в українського селянства Правобережжя. Нижче ми скажемо також про ту роль, яку він відіграв у долі засуджених гайдамаків.
Катерина ж сприймала учасників Коліївщини тільки як нахабних злодіїв, які зірвали її плани щодо посилення своїх позицій у Речі Посполитій і, що ще важливіше, спровокували російсько-турецьку війну, якої Катерина панічно боялася. Лише реалії воєнного часу змусили її піти на пом’якшення долі гайдамаків.
Підбиваючи підсумки, можна сказати, що для Катерини, її найближчого оточення і широких кіл російського дворянства Правобережна Україна становила польський прикордонний край, де після втечі знаходили притулок російські селяни. Жодних історичних та інших претензій на цю частину Гетьманщини в них у той час не було. Дисидентське питання вони розглядали лише в контексті можливого впливу в Речі Посполитій, ділити і приєднувати яку вони також тоді не збиралися. Спровоковане політикою Паніна щодо дисидентів повстання гайдамаків 1768 року стало для Катерини та її двору дуже неприємною несподіванкою, яка порушувала її плани і створювала серйозні геополітичні небезпеки. Стримано-критичне ставлення до гайдамаків змінилося різко негативним після подій у Балті, що спричинили російсько-турецький конфлікт.
Розділ 3
Запорожці та Коліївщина
Вільні лицарі диких степів, які цінували тільки свободу, ризик і здобич. Професійні воїни, що не визнавали іншої релігії, крім грецької, інших аргументів, окрім шаблі, й інших авторитетів, окрім кошового. Утім останнього можна було скинути, якщо дуже набридне.
Наприкінці XVIII століття запорожці перетворилися на анахронізм доби, що минала. Вони жили за тими самими законами, що і 200 років тому, носили той самий одяг, билися тими самими шаблями. Так само ходили на промисли — ловили рибу і полювали. Так само любили погуляти, як тоді казали, «з пустощами», які не обходилися без грабежів. Любили війну, випивку, карти.
Минали роки, пролітали століття. А життя в Дикому Полі залишалося майже незмінним. Ті незначні зміни, які там відбувалися, радше дратували запорожців, а не змушували їх задуматися про своє місце в новому світі. Вони свято вірили, що зможуть обстояти власні «вольності та привілеї», які вже стали міфічними, що все буде, як і раніше, як було за їхніх дідів і прадідів. Тим часом світ змінювався. Кошові і ті зі старшин, які їздили в Петербург, знали, що замість довгобородих бояр у важких жупанах там жили витончені вельможі у шовкових панчохах, які носили напудрені перуки і говорили по-французьки. Жінки там також не сиділи в теремах, а успішно правили імперією. Замість неповоротких стрільців давно вже були регулярні полки, що розбивали найкращі європейські армії.
Повернення запорожців
Запорожці не завжди жили у своїх вільних степах. Власне, за часів Коліївщини це була Нова Січ, створена волею імператриці Анни Іоанівни. Це було повернення запорожців на свої попелища. Повернення після кривавого вигнання.
1709 року, після приєднання запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком до Івана Мазепи та Карла XII, у Січ направили три піхотні полки, якими керували полковник Петро Яковлев і компанійський полковник Гнат Ґалаґан. Після запеклого бою було взято містечко Переволочна, де перебувало три тисячі запорожців з великою флотилією. Як ішлося в повідомленні, «достали с великим трудом, штурмовали дважды и сидели они меж каменея в самом крепком месте». Згідно з повідомленням фельдмаршала Бориса Шереметьева в Переволочній «запорожцов и жителей вырубили, а иные, убоясь, розбежались и потонули в Ворсклу».