Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 12)
Панін дивився на дисидентське питання насамперед як на засіб насадження російського впливу в Польщі[18]. 18 вересня 1767 року Панін давав Рєпніну такі інструкції: «Старайтесь всеми мерами собрать к себе как можно больше диссидентов, в том числе и из наших единоверных, если между ними есть способные люди (!)... приготовляйте и ободряйте их надеждою сильного покровительства императрицы».
14 серпня Панін відповідав на депешу Рєпніна: потрібно «совершить диссидентское дело не для распространения в Польше нашей и протестантской вер, но для приобретения себе оным чрез посредство наших единоверных и протестантов единожды навсегда твердой и надежной партии с законным правом участвовать во всех польских делах». Створюючи «партію дисидентів», Панін цинічно розумів, що ті зможуть утримуватися «в будущем правительстве польском...» лише за допомогою «нашего покровительства». Жодних ілюзій щодо православного населення Правобережжя Панін не плекав. Він навіть попереджав Рєпніна відносно «наших единоверных...»: значне зростання їхньої кількості може призвести до того, що вони житимуть у Речі Посполитій без допомоги Росії, користуючись правом участі в керуванні республікою. Це, на думку Паніна, спричинило б різні незручності й ризики, особливо перед загрозою вже непоодиноких утеч російських селян на Правобережжя. А отримання вільного статусу православ’я у поєднанні з вигодами вільного народу було б небезпечно і для Росії («приводя их до излишнего распространения, так, чтоб они сами собою, независимо от нас, могли в республике опираться и разделять правление ее, подвергаем мы себя хотя разного роду, но не меньшему однакож неудобству в рассуждении и без того столь частых и великих побегов, кои тогда видя в Польше, при безопасности, большее в вере распространение с выгодами свободного во всем народа, долженствовали бы натурально усугубиться к несказанному вреду всего государства»). Занадто привільне існування в межах Речі Посполитої православних українських селян могло, на думку Паніна, призвести до серйозних бід: тоді доведеться побоюватися «и о самых своих пограничных провинциях, нравами и обычаями с Польшею согласующихся». Саме так — звичаями схожих з Польщею. Це про населення Лівобережної та Правобережної України.
Панін відкрито заявляв: «мы никогда не имели намерения заводить войну для пропаганды их религий» (тобто православ’я і протестантизму). Його погляди цілковито поділяв посол у Варшаві Рєпнін. Звертаючись до генерала Кречетнікова з проханням підшукати претендента на роль православного лідера, він наполягав, щоб той «был человек смирной, не гордитель и не фанатик» — на противагу переяславському єпископу Гервасію, який, на думку Рєпніна, «во имя Божие до всего довести может».
Дивуватися такому цинізму і прагматизму не варто. Усі імперії цинічні, а політика, як відомо, — справа брудна. У дисидентському питанні Росія діяла заодно зі своєю союзницею Пруссією, що відображено в російсько-прусських угодах 1740-го і особливо 1762 років.
«По-видимому, в деле диссидентском Россия действовала заодно с союзницею своею Пруссиею; но в действительности Фридрих II, кроме терпимости, не хотел доставлять диссидентам никаких других выгод, во-первых, потому что не хотел давать России посредством полноправия православных большего влияния на польские дела; во-вторых, предвидел большие затруднения, вмешательства католических держав, войну».
Враховуючи сказане вище, не дивно, що Катерина II розглядала надання підтримки православному населенню Правобережної України (тобто дисидентське питання) винятково як зброю впливу на Річ Посполиту, яку вона хотіла зробити слухняною маріонеткою під правлінням свого колишнього фаворита. Та всі ці прагматичні плани маскувалися красивими гаслами, які сприяли виникненню ілюзій у тих, хто не розумів відмінності між політичними деклараціями і прозою реальності.
Щоб здійснити свій план, Панін збирався ініціювати формування «конфедерацій» (тобто політичних союзів шляхти, створених для захисту її загальностанових інтересів). Рєпнін повідомляв Паніну 24 вересня 1767 року: «Конфедерация должна составиться вдруг в один день в четырех местах: в польской Пруссии, в Великой Польше, в Малой Польше и Литве, к которой присоединятся и греки (т. е. Православные)». На підтримку «кишенькових конфедератів» Панін мав небагато: три батальйони російських військ, дві гренадерські роти курінського полку, один полк карабінерів і полк чугуївських козаків. Як він сам заявляв: «Формального сопротивления и этим войскам я не ожидаю, но отвечать не смею за фанатизм частных людей, соединенный с безрассудным бешенством и пьянством, которым нельзя положить правил» (це він про польську шляхту).
Катерина, яка перебувала в розважальній поїздці по Волзі, писала в червні 1767 року Паніну: «О новых католицких конфедерациях я с удовольствием усмотрела из письма Вашего».
Вожді дисидентів, отримавши у Рєпніна 20 тисяч червінців, додержали слово, йому дане. До призначеного терміну,
13 лютого 1768 року було підписано договір «про вічну дружбу» між Росією та Річчю Посполитою. 23 лютого сейм закінчився, було прийнято акт, що містив «вольности греков ориентальных, неуниатов и диссидентов». При цьому віру католицьку оголошували панівною, а перехід з католицької в іншу релігію розглядали як кримінальний злочин. Церкви і монастирі, неправильно відібрані у греків-уніатів, повертали їм. Панін вважав справу зробленою, російські війська дістали наказ повертатися до кордонів. Рєпнін отримав від імператриці орден Олександра Невського. Це була піррова перемога.
Значна частина магнатів і шляхти побачила в поступці дисидентам замах на незалежність Речі Посполитої. Створюється Барська конфедерація, спрямована проти Росії, Катерини та її союзника Понятовського. Барська конфедерація, як і Коліївщина, що послідувала за нею, — яскравий приклад конфлікту традиційних ідеалів та нової геополітичної реальності.
Ставлення до Коліївщини
На початку 1768 року в Петербурзі видавалося, що тяжку польську справу закінчено. Панін писав Сольмсу: «Теперь для нас настало время спокойствия». Понятовський сподівався зайнятися реформами Речі Посполитої. І тут сформувалася Барська конфедерація, реакцією-відповіддю на яку стала Коліївщина.
Треба сказати, що вищі російські сановники, які за своїми обов’язками мали добре орієнтуватися в ситуації, не вірили в можливість польського, а тим паче українського бунту. 26 червня (коли вже було взято Умань) Рєпнін писав Паніну про повстання гайдамаків: «сему я с трудом верить могу».
Усталене з часів української народницької історіографії XIX століття уявлення про роль російської влади як душителя Коліївщини насправді не цілком відповідає реальності. По-перше, серед різних сановників ставлення до повсталих було дуже різне. Крім того, реакція імператорського офіційного двору також докорінно змінювалася. Тут варто виокремлювати такі етапи: початковий, коли ставлення до повсталих було досить добродушним, і наступний — після Балти, коли Катерину та її найближче оточення охопила паніка напередодні можливої війни з Оттоманською імперією. До того ж дуже важливо розуміти зовнішній контекст — двір (передусім Паніна) значно більше хвилювали військові дії учасників Барської конфедерації, а селян (і навіть запорожців), які почали «різати» конфедератів, російська влада сприймала як несподіваний і майже кумедний епізод «на свою користь».
Конфедерація була створена 29 лютого 1768 року. 26 березня Панін писав резидентові в Константинополі Олексію Обрескову, що факт складання «в Баре противной конфедерации не будет сам по себе важен». Минуло два тижні, поки київський генерал-губернатор отримав перші звістки про партії, які формуються для нападу на російські війська. На початку квітня Воєйков уже знав, що поляки збираються під проводом Михайла Хероніума Красинського, генерального маршалка конфедерації, «в Баре, Браиле, Хмельницке...». Тільки «в Баре уже до несколько тысяч поляков собралось и еще повседневное число оных прибавляется, отзываясь, будто не далее как чрез две недели к границам сближаться имеют для разорения оставшихся в польской стороне по границе православных церквей». При цьому, хоч це і дивно, Воєйков продовжував сумніватися в автентичності звісток, тому що не мав підтвердження Рєпніна.
Лише на початку травня київський генерал-губернатор нарешті відчув небезпеку Барської конфедерації і писав Рум’янцеву: «польские замешательства, с часу на час, по всей польской Украйне распространясь, найважнейшими становятся... уже явные против войск и подданых е. и. в.». 12 травня Панін писав Обрескову: «Барские возмутители час от часу становятся наглее, усиливая наиболее свою шайку подобными себе фанатиками». 9 червня Панін уже висловлював побоювання Рєпніну у зв’язку з «молчанием г. Кречетникова», але все-таки сподівався, що «толпа неучей», як він називав Барську конфедерацію, не може «причинить ему что-либо вредное».