Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 7)
Канів
Однією з найяскравіших сторінок Коліївщини, що характеризує козацькі ідеали повсталих, їхні мрії та прагнення, є, на нашу думку, події в місті Канів.
У червні 1768 року Петро Рум’янцев сповістив Катерині, що в Переяслав прибули старости і губернатор канівський, а також губернатор корсунський. Вони втекли від гайдамаків і початку повстання, розповівши таке: «9 числа сего июня вооруженных тридцать человек Козаков» запорозьких, «въехавши в город Канев», надіслали одного до губернатора, оголошуючи, що «они в силу указу в. и. в. от кошевого войска Запорожского туда посланы». На прохання поляка пред’явити указ вони показали папір «под титулом в. и. в., написанное запорожским атаманом куреня Уманского, которого прозвание он позабыл, с приложением печати запорожской». Після цього у відповідь на відмову здатися запорожці напали на замок, причому «
Те, що канівці справді закликали на допомогу запорожців, підтверджувало і звернення до Рум’янцева «от жителей местечка Канева, козацких атаманов с товариством», передане в Переяслав гінцем. У цьому посланні мешканці Канева пояснювали, що, «предваряя намерение господ своих, якобы на погубление их взятые, и видев, что и попы свои заодно с теми зделались на них гонители, призвали к защищению своему запорожских Козаков...» Тобто вони пояснювали свої дії заходами, вжитими для захисту від барських конфедератів.
Побоювання мешканців не були безпідставними. Канівець, сотник Василь Мізін, розповідав таку історію: «по причине бывшего на него от каневского губернатора Новицкого гонения за то, что он, Мизин, с протчими тамошними каневскими греческого исповедания жителями по принуждению оного Новицкого не пристал к унияцкому закону и от угрожения оным Новицким ему, Мизину, смертию, бежав он... ис-под караула», потім прийшов у Канів, де був Неживий. Канівський міщанин Сидір Іванович згодом подав скаргу у гродську канцелярію від імені «обывателей воєводств Киевского и Брацлавского» на поведінку Канівського гарнізону, який підтримав, зокрема, Барську конфедерацію. Він описував, як поляки зігнали в Канів «300 знатных особ» православної релігії, били їх киями і силою примушували присягати на вірність конфедерації.
Кошовий отаман, звісно, поспішив відхреститися і від своїх запорожців, і від канівських жителів. В офіційному рапорті Рум’янцеву він повідомляв: «прозби от каневских жителей к нам в Кош никакой не било і о сем Кош неизвѣстен, от Коша козаки запорожскіе туда для ceгo не посилани».
Рум’янцев, який добре орієнтувався в реаліях Правобережжя, мабуть, не особливо цьому вірив і писав: «по всей окружности местечка Канева взаимное мщение между собою польских жителей распространяется до того, что сами подданные, ревнуя по вере православия греческого, встают против владельцев своих в своем возмущении, принял тут средства жесточайшие. А напротив другие, поборники римского вероисповедания, нападают на церкви и монастыри православные, и наглые мучительства производят над духовными и мирскими людьми».
Захопивши Канів, гайдамаки вимагали від російської влади в Переяславі інструкцій, як їм чинити далі («от той канцелярии совета и наставления»). У надісланому до переяславської полкової канцелярії повідомленні вони стверджували, що «тех запорожцев вызвали сами из Сечи к своей защите», а отаманом був у них отаман куреня Мглинського запорозького Семен Неживий. Сам Неживий у листі до командира гусарського полку Федора Чорби 21 червня 1768 року пояснював свій прихід на допомогу Каневу: «Поневаж в польской области показалося немалое разорение, яко и в старостве Чигиринском от году 1766 от униатов, которые, униаты, народу христианскому великие беды и разорения делали, при том же разорении, священников благочестивых словивши, головы, бороды и усы обстригали и тиранско мучали, не токмо священникам и монахам тое делали, но и народу христианскому, и еще войско конфедерацкое, в Украину спровадивши, хотели народ христианский мучити, яко в городе Каневе, от козак отобравши ружья, хотели (их) смертью казнить. Я, Семен Неживый, атаман куренный уманский, видячи кривду народа православного, собравши казаков, вооружился и тех конфедератов з Украины отогнал, а некоторых ляхов смерти предал». Неживий підкреслював: «
Серед гайдамаків Неживого, як і поміж місцевого населення, домінували ілюзії, що «оные места будут в скором времени российской державы, а не польской и чтоб те мужики считались российскими, а не польскими жильцами». Тобто всі вірили у швидке приєднання Правобережжя до Росії, вважаючи це єдиним порятунком від ненависної польської влади.
Саме тому червоною лінією серед свідчень жителів правобережних містечок проходять офіційні заяви про відсутність будь-яких претензій до гайдамаків. Такі документи підготували, наприклад, міщани села Мошни: «Благородному и достопочтенному г-ну атаману куреня уманского войска запорожского Семену Неживому от мещан мошенских». Мешканці міста перелічували «крайнюю нужду и отягощение» від губернатора мошнинського Підгородецького, який «людей свецких до полусмерти киями забивал, униатам гонителям великую протекцию давал во всем», збирався «на нас конфедерацию спровадити из ляхов». Ці погрози і несправедливості жителі представили Неживому, і той під час свого перебування в Мошнах «людям нашим мошенским ни меншей кривды не учинил, совестию о том свидетельствуем». Підпис на документі — отаман мошенсъкий Василь Кирченко і «к сему и целая громада мошенская».
У свідченні канівських жителів акцент було зроблено на становищі надвірних козаків, які, «видя свою нужду и ближнею смерть и прочих христиан, доносили ему, атаману, чтоб посланного от них с таковым резоном, что господа наши каневские в замке обетающиеся советовали между собою не применять никакоже намеренного дела: оных казаков прежде атаманов, потом рядовых... отобравши оружие от них, выгубити смертно. И с тоей причины слышали от некоторых таковую нечаянную смерть не токмо себе, но и на прочих христиан; оные каневские козаки и просили вышепомянутого атамана войска запорожского». Надвірні козаки приєдналися «к команде вышепомянутого атамана», який, «будучи в городе нашем Каневе, жителям здешним каневским никакой обиды не делал». Документ підписали отамани, міщани і городові козаки. Козаки із загону Неживого, своєю чергою, стверджували, що задовольнялися лише хлібом, який давали їм жителі Канева, «никаких раззореней и грабительств никому не чинили» і взагалі «жили тамо единственно только для охранения от обид тамошних обывателей, которыя просили нас, чтоб их защищали от поляков».
Зрештою, є свідчення медведівців. Вони підкреслювали, що «в старостве Чигиринском везде по городах и селах великое разорение народу показалося от поляков, т. е. от конфедератов», зокрема масові вбивства з боку поляків відбулися в Жаботині. Потім «конфедераты, враги и неприятели е. и. в. и Короне польской, приехавши сто человек у Медведовку», відібрали зброю у надвірних козаків. Мешканці Медведівки наголошували, що опинилися перед складним вибором: вони не хотіли зрікатися православ’я («Но мы все правоверные христиане, не хотя своей присяги касовати благочестивой»), до того ж бажали «верными быть ее и. в.». Тому вони втекли від конфедератів «з домов своих по лесах», ховаючись. «И как бы сей атаман от войска запорожского Семен Неживый, собравши команду Козаков и вооруживши, оных конфедератов з Украины не отогнал, то бы оные поляки, чтоб похотели, то то б и зделали с нами». При цьому вони свідчили щодо Неживого, що той «грабительства не делает», тільки корми вимагає. Підписано документ городовим отаманом і «целой громадой медведевской».
Ця глибока віра в заступництво імператриці і прийдешнє приєднання до Росії була нерозривно пов’язана зі стійкою мрією про козацтво. Гайдамаки, які прийшли до влади, відроджували саме старі адміністративні порядки Гетьманщини. Свідки стверджували, що запорожці жили в Каневі, «учреждая там порядки экономические, к чему уже и определен от них... городовой писарь греческого исповедания». Максим Залізняк, який приміряв на себе роль гетьмана, видавав відповідні універсали в дусі Хмельницького. Вони починалися словами: «По указу в. и. в. самодержици всеросийской Екатерини Алексеевни и прочая, и прочая, и прочая...» А підписувався він так: «Максим Залѣзняк, полковник Воиска Запорозкаго»[11] або «Максим Залѣзняк, полковник низовскій с товариством». Ці відсилання до часів Гетьманщини були зрозумілі і затребувані на Правобережжі. Тісний зв’язок з лівим берегом, з Українським гетьманством, який зберігався там, живив ілюзії, що козацтво Правобережжя могло і мало відродитися. Під захистом імператриці.