Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 6)

Надзвичайно яскраво реалії краю відображають збережені свідчення селян, які взяли участь у цьому першому гайдамацькому повстанні. Вони мріяли приєднатися до козаків і разом з російськими військами різати ненависних ляхів. Такий собі Андрій Суляк, який народився під Збаражем, розповідав, що Верлан мав указ від московського полковника на ім’я Поланко: «ее и. в. волохам, казакам и сербам, чтобы служили». Селяни присягнули в Умані проти ляхів за її імператорську величність тощо.

Селянин Супрун Кияшко мешкав у селі Борки Чигиринського староства. Один його син був у Січі, інший жив з ним. Кияшко мав пасіку на кордоні. Коли прийшли гайдамаки, вони кликали його з собою. Супрун відговорився старістю, але син його прямо сказав: «Ты мене, батьку, не удержиш, я з ними пойду» (“ty mene, bat’ku, ne uderżysz, ja z niemi poidu”).

Російські війська, що вступили на територію Речі Посполитої, тобто на Правобережжя, охоче залучали до себе надвірних козаків і селян, які приєдналися до них. Командувач російських військ Людовік Гессен-Гамбурзький у своєму указі прямо писав про «российские войска команды нашей как регулярные, так и нерегулярные» (тут і далі курсив мій. — T. T.-Я.). Пізніше, після закінчення повстання, у 1735 році постанова сеймика Брацлавського воєводства вимагала покарання російських офіцерів, «подстрекавших крестьян к бунту» (Полянського, Редькіна, Сенькеєва, Корсака та ін.). Єзуїти подали скаргу на російського полковника Полянського, який у містечку Гранові передав командування російським військом якомусь Гриві, «ватажку запорожцю». Після цього вони напали на Вінницю разом «с обывателями ключа Немировского», тобто місцевими селянами. В іншому випадку шляхтянка скаржилася, що запорожці, підбуривши селян жаботинських, убили її чоловіка і викрали майно. Але основні претензії позивачки були до російського полковника Андрія Дуніна, який квартирував тоді в Жаботині і своїми розпорядженнями спричинив повстання селян, узяв частину грошей та звільнив від відповідальності селян, які примкнули до гайдамаків. Зокрема, Дунін наказав, «чтобы крестьяне не ходили на стражу в замок и не слушались».

У багатьох випадках селяни, взявши участь у спустошенні села, йшли звідти в пошуках кращої долі. Найчастіше втікали на лівий берег. У лютому 1735 року Брацлавський сеймик подав вимогу генерал-губернатору Києва Йоганну Вейсбаху видати учасників повстання, які втекли на лівий бік Дніпра.

Кордон з Росією

Переходи були простими, кордону як такого не існувало, та й не мав він чітко встановлених меж. Ще в 1736 році Брацлавський сеймик постановив створити комісію для визначення кордону з Росією. У серпні 1740 року депутати Київського воєводства скаржилися на сейм щодо переміщення російських кордонів з річки Ірпінь і Стугна на Унаву (Фастівський округ). Однак Річ Посполита зразка середини XVIII століття була вже зовсім не тією, що сто років тому. Без допомоги російських військ вона не могла впоратися з гайдамаками.

Хоча останні зазвичай приходили із «запорозьких земель», Дикого Поля або Лівобережжя, вони незмінно заручалися підтримкою місцевого правобережного селянства, яке вбачало в них захисників і втілення козацької мрії. Постійними зв’язковими були пасічники, які жили у віддалених місцях. Про одного такого знаємо з матеріалів 1742 року, коли поляки проводили розшук в околицях Умані, щоб викрити зв’язки селян з гайдамаками. Тож не дивно, що Брацлавський сеймик постановив знищити віддалені степові хутори і гарди, де збираються свавільні холопи.

Селяни об’єднувалися з гайдамаками і в періоди між великими повстаннями. Так, серед претензій дворян Київського воєводства у прикордонний суд з 1746 по 1751 рік згадано напад на Фастів білоцерківського отамана, що зібрав запорожців. Шляхта скаржилася на підданих села Борзна, які «з закордонними» (тобто вихідцями з Лівобережжя) напали на своїх панів, а потім сховалися на території Росії. Те саме відбулося і в селі Таборівка Білоцерківського округу, де селяни із запорожцями напали на панський двір і збунтували підданих.

Правобережжя в гайдамацькому повстанні 1750 року

Новий виступ гайдамаків почався 1750 року. З весни по осінь (звичний час гайдамацьких повстань) майже все Київське воєводство і Поділля перебували під владою повсталих. їм вдалося захопити навіть Вінницю.

Картина підтримки місцевого населення була копією попередніх гайдамацьких виступів. Командувач коронних військ на Правобережжі (т. зв. української партії) А. Ожга наказував шляхті й духовенству Київського воєводства Овруцького повіту робити облави в лісах, борах, пасіках, виявляти селян, «состоявших на связи с гайдамаками и снабжающих их съестными припасами». Серед звинувачених був пасічник, мешканець села Копистирин (Шаргородський район), якому ставили на карб те, що він переховував на пасіці і постачав харчами гайдамаків. У зносинах з гайдамаками звинуватили й селян містечка Народичі (Овруцький повіт). Було заарештовано мельника Тараса, сини якого кілька років провели у Січі, а також інших підданих лозницьких — одні бували на Запорожжі, інші «кореспондували» з гайдамаками. Гайдамаків підтримували не тільки селяни, а й рудники, тобто ті, хто видобував руду. Тож не дивно, що поляки вважали всіх українських селян потенційно небезпечними. Універсал коронного гетьмана І. Потоцького від 1751 року забороняв пропускати селян за кордон без спеціальних перепусток, а також наказував обстежити броварні і хутори, щоб перевірити поведінку підозрілих осіб, які там переховуються.

Побоюючись гайдамаків, сеймик Київського воєводства восени 1750 року вирішив озброїти створювану спеціальну міліцію за рахунок подимного податку. Аналогічно вчинив і сеймик Брацлавського воєводства, створивши збройну міліцію під командою Д. Мацевича. Йому наказували ловити гайдамаків і пов’язаних з ними осіб. Причому оплатою мала слугувати вся отримана здобич. Та вже через рік дворяни Київського воєводства заявили, що бажають скасувати міліцію, позаяк та не захищала від нападів гайдамаків, ще й сама грабувала.

Наслідки цього постійного протистояння були сумні. У грудні 1750 року староста Чигирина Ян Каєтан Яблоновський заявляв, що Чигиринське староство повністю розорене гайдамаками й остаточно спорожніло. При цьому, згідно з місцевими переказами, перед Коліївщиною в чигиринських лісах «были секретные кузницы, в коих приготовлялось оружие».

Коліївщина

Про те, що стало приводом до повстання 1768 року, докладно поговоримо нижче. Спроба зберегти Річ Посполиту, ілюзорно сприйнята як необхідність боротьби з православними «дисидентами», море крові, пролите католиками Барської конфедерації, додалися до привабливих декларацій політики Катерини II, збіглися з часом закінчення пільгових років. Усе це спричинило вибух. Для нас важливим є розуміння того факту, що Коліївщина була черговим сплеском надії повернутися до козацьких часів, до тієї романтичної Гетьманщини, оспіваної в думах, обожнюваної та ідеалізованої народом. Як це було за Наливайка і Хмельницького, Палія та Самуся.

Існує переказ, що після взяття Умані Залізняк і Гонта наказали бандуристам співати їм думу про Богдана Хмельницького. І це надзвичайно яскраво засвідчує зв’язок часів та домінування ілюзій.

Надвірні козаки

Коліївщина, на відміну від попередніх гайдамацьких виступів, зародилася не деінде, а в самому серці козацького Правобережжя, на Чигиринщині, в Мотронинському лісі. І це були не напади окремих ватаг, а масовий підйом місцевого населення — від селян і пасічників до надвірних козаків. Найбільш відомий завдяки передусім польській літературі факт приєднання до повстання надвірних уманських козаків під керівництвом Івана Гонти. Але це був зовсім не поодинокий випадок, що є доказом тих настроїв, які домінували в регіоні.

Зберігся запис у гродських книгах Вінниці, який зробили старшини надвірних козаків Андрій Письменний, сотник немирівський; Устим Бобель, сотник тульчинський; Федір Попович, отаман з Уманщини; Єлим Баран, отаман немирівський; Григорій Дуброва, отаман гущівський; Павло Черетний, отаман брацлавський; Іван Моторний, осавул ора-тівський; уманський козак Роман Романенко. Насамперед вражає сам факт такого запису. По-перше, перед нами люди освічені, котрі розуміються на юридичних казусах. А по-друге — свято вірять у свою правоту. Автори запису перелічували лиха, яких зазнало православне населення польського Правобережжя в 1768 році від барських конфедератів: «Ми, дивлячись на це з невимовним болем і відчаєм, були змушені об’єднуватись з військом найяснішої її милості імператриці усієї Росії не з іншою метою, як тільки через власні скарги наших людей, щоб можна було обороняти наших побратимів і рідних при майбутніх нападах та помститися ворогам усього християнського народу за пролиту тиранами невинну кров і за поневолення наших побратимів. Тому вимагаємо без жодного примусу, добровільно приєднуватись до нас і бути у війську найяснішої її милості імператриці!».

У деяких інших випадках надвірні козаки втікали в Росію. Так, ще у квітні 1768 року Україну покинув отаман Іван Сухина з 62 «польськими козаками», які втекли, не бажаючи діяти спільно з конфедератами проти своїх співвітчизників. Бони «прибегнули под высочайший покров е. и. в. с желанием остаться вечно в подданстве». Цікаво, що найвищий рескрипт Катерини наказував «принять их ласково и поместить между настоящими в Елисаветградской провинции поселянами», а якщо хто ще з польських козаків вийде — чинити з ними так само. Те, що поляки поставили надвірних козаків перед необхідністю карати власних селян, підтверджує і губернатор Петро Рум’янцев. Він повідомляв Катерині II, що польський губернатор Сасін «уполномочен был нарочно от господина своего, бунтовщика Щенявского, чтоб собрать всех пограничных Козаков и противо нас поставить; только сии жители сведавши, для чего сие делается».