Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 5)
Доля козацтва після Прутського миру
Усе кардинально змінюється після провального Прутського походу, в якому армія Петра зазнає катастрофічної поразки від Османської імперії, а сам цар ледь не потрапляє в полон. Прутська мирна угода, підписана в липні 1711 року, передбачала відмову від територій «черкас и запорожцев», «которых хан Крымский сиятельнейший Живлет-Гирей хан имеет в своем покорении»[9].
Згідно з указом Петра І від 23 вересня 1711 року козацькі полковники, які перебували на правому боці Дніпра, мусили переселятися на лівий берег. «Понеже, по учиненным с поляками вечного мира трактатам, тогобочную заднепрскую Украину с ее рубежи, именно в трактатах написанными, надлежит оставить полякам...» Усім було запропоновано «в подданстве нашем верно быть желающими, с женами и детьми... на желище перейти в Малую Россию, в тамошние полки... да с той же стороны от местечка Терехтемирова вниз на Днепре, даже до устья реки Тясмина, со всех местечек, сел и деревень обывателей перевесть в Малую Росию и тем землям быть в пустоте всегда, а на оных полякам никаких людей не селить». Мешканці Правобережжя справді масово переселялися з усім майном «и даже с деревянными церквями, которые были разобраны и увезены на возах». Навіть у середині XIX століття народ пам’ятав цю подію і казав: «Се було ще до згону». Щоправда, дехто надавав перевагу вільним краям, а не «Малой России»: «В XVIII веке в степи поуходили многие крестьяне, участвовавшие при Палие и Самусе в восстаниях начала столетия».
На цьому тлі сеймик Київського воєводства у вересні 1711 року прийняв постанову «о выводе казаков из Белой Церкви и со всей Украины». Утім їхня роль була тут абсолютно пасивна. Усе вирішував турецький султан.
Очевидно, переселення козаків відбувалося не так швидко, як того хотілося б полякам. У лютому 1712 року постанова сеймику Київського воєводства знову наполягала на виведенні козаків з його території, наголошуючи, що за пактом царя з султаном воєводство має бути повернуто Речі Посполитій (евакуація російських військ і реституція України).
У Росії в той момент не було можливості протистояти Оттоманській Порті. 9 червня 1712 року Танському висилають указ про призначення його київським полковником (замість білоцерківського). Правобережжя знову знелюдніло. У березні 1714 року керуючий маєтками київської католицької єпископії повідомляв, що Фастів порожній і в належних йому селах усього 8 підданих. Восени 1714 року шляхта воєводства Київського також заявляла, що людей за Дніпро забрала всіх Москва. Утім у цьому разі йшлося про спроби землевласників уникнути сплати податків.
Нова польська колонізація
І ось уже вкотре після кривавих зіткнень та протистояння з козацтвом і селянством, що приєдналося до нього, польська шляхта знову поверталася на Правобережну Україну. Чому вона так уперто наступала на ті самі граблі, забуваючи всі отримані уроки і не думаючи про наслідки? Яскраву відповідь дає Самійло Величко: «И не всуе Поляки, жаліючи утрати Украини оноя тогебочнея, раемъ світа Полского въ своихъ унѣверсалахъ ея наричаху и провозглашаху; понеже оная, предъ войною Хмелницкого, бысть аки вторая земля обѣтованная, медомъ и млекомъ кипящая».
У пісні «Ой наварили ляхи пива» про Івана Гонту звучить гіркий докір полякам:
Варто зазначити, що польська власність у цьому регіоні розподілялася не між дрібного шляхтою, а в основному складалася з магнатських володінь. «Уманщина перешла от Струсей к Потоцким, Смелянщина от Конецпольских к Любомирским; и в этих огромных имениях, в которых “дедичи” никогда сами не жили, заселением земель и устройством их имений занимались их урядники и уполномоченные». До 1762 року «поляки самовольно населили 10 городов Правобережной Украины, признанных по договору 1686 года спорными и поэтому не подлежащими заселению».
Просто так привабити новоселів було неможливо. Єдиний варіант полягав у створенні слобід, тобто звільненні «от всех почти повинностей и налогов на известное число лет». іноді навіть до 30. Серед колишніх правобережних жителів і втікачів зі старшинських маєтків лівого берега завжди знаходилося немало людей, які готові були знову спробувати щастя на польській стороні. Тим паче, що, як зазначав Пантелеймон Куліш, перехід через Дніпро «при тогдашнем состоянии земской управы и пограничного дозора» був легким. Куліш також описував цікавий переказ про
Проте дух козацтва все одно жив на Правобережжі. Там, «где народонаселение уцелело, или там, где оно стало медленно водворяться, мы встречаем тоже симптомы брожения». Це були ті самі люди або їхні нащадки. Практично одразу після «згону», незважаючи на всі перешкоди з російської сторони, люди стали повертатися на старі місця. Ці люди анітрохи не змінилися. Свобода козацька і віра старовинна залишалися їхнім ідеалом, забронзовілим за десятиліття воєн і потоків пролитої крові. Ілюзорність ідеалу, примарність мрії були як ніколи сильні. «Поводы к козацким восстаниям не только не были позабыты, но еще усилены очарованием прошедшего».
Потяг до козацької мрії на Правобережжі втілювався не лише в гайдамацьких рухах, а і в активному вступі в так звану міліцію або надвірних козаків, тобто особисту охорону шляхти й магнатів. Селянська родина зобов’язана була надати вершника в певному мундирі і з необхідним озброєнням, на хорошому коні, а за це звільнялася від панщини, данини та оброків на весь час служби. Надвірні козаки самостійно вибирали своїх старшин — отаманів, осавул, сотників, хоча полковником призначався шляхтич. Якоюсь мірою поляки самі провокували місцеве населення, що добре пам’ятало козацькі часи, створюючи надвірну міліцію і посилюючи ностальгійні спогади про минуле. З’являлися тисячі озброєних «покозачених» самими поляками селян. Незважаючи на своє привілейоване становище, надвірні козаки виявилися дуже ненадійною і навіть небезпечною для шляхти структурою. Час показав, що найчастіше вони приєднувалися до гайдамаків.
Правобережжя і гайдамаки
Двохсотлітня історія правобережного козацтва не могла швидко стертися з народної пам’яті[10]. Ідеали козацької волі, засновані на відданості «вірі предків» (тобто православ’ю), знайшли відображення в новому русі, що дістав назву гайдамацького (від тюркського «айда» — «підемо»). Ми не раз наголошуватимемо, що, як і всі подібні явища, гайдамацькі повстання були неоднорідні за складом та ідеалами. Пошук здобичі і пригод сусідив з мотивами національної, релігійної та соціальної боротьби. Активними прихильниками гайдамаків були запорожці (про це докладніше нижче), а також українське православне духовенство, так само як і ченці прикордонних православних монастирів. Слабкість Речі Посполитої як держави, зокрема у військовому сенсі, а також безпорадність польської адміністрації призводять до того, що гайдамацькі рухи на Правобережжі в другій і третій чвертях XVIII століття стають хронічним явищем, часом набуваючи значної сили.
Між вільним православним селянством і католицькою шляхтою дуже скоро почалися конфлікти. А тільки-но справа дійшла до гайдамацьких повстань, по суті нового виду козацьких війн, селяни одразу ж охоче до них приєдналися. Запорожцям і лідерам гайдамацьких ватаг не потрібно було докладати особливих зусиль, щоб знайти собі союзників. Перше велике гайдамацьке повстання 1734 року — яскравий приклад.
Приводами до повстання стали смерть польського короля Августа II, створення Дзиковської конфедерації на підтримку Станіслава Лещинського і початок збройної боротьби шляхти, прихильників різних кандидатів, за участю іноземних військ. Коли російські та реєстрові козацькі війська були введені в Правобережну Україну, це послужило сигналом для масового повстання місцевого селянства. Особливої сили воно досягло на Київщині та Волині, де його очолив сотник Шаргородської надвірної міліції І. Верлан. Він закликав селян формуватися в козацькі полки, винищувати поляків та євреїв. Заклики Верлана зустрічали велике співчуття, а його загони проникали аж до Кам’янця-Подільського і Львова.
Показово, наскільки пам’ять про козацькі часи стійко зберігалася у Брацлавщині. 1734 року там активно ширилися чутки про спрямування на допомогу місцевому населенню полковника Танського й гетьмана Самуся. Тобто в пам’яті спливали часи Палія, і не важливо, що Танського й Самуся вже не було серед живих.
Надалі суди Київського та Брацлавського воєводств були переповнені скаргами шляхти на своїх селян і «domowe chłopstwo», яких підбурили до збройного повстання. В інших випадках, наприклад, у селі Гулевець, селяни ставали інформаторами і провідниками гайдамаків.