Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 4)
Як виявилося, ліквідувати козацтво полякам було не під силу. Палій, зачинившись у Фастові, відмовився підкорятися і відбив атаку польських військ. Після цього в його руках фактично опинилися Брацлавське та Київське воєводства. Улітку 1702 року Поділля і Брацлавщину охопило масове повстання. Селяни спалювали свої будинки, вбивали поляків і йшли в козацькі полки Самуся й Іскри. До осені польську шляхту вигнали аж до Львова. У результаті семитижневої облоги Самусь із Палієм 10 листопада 1702 року взяли Білу Церкву. Після цього польську владу на Волині було ліквідовано. Паліївщина була великим, але малоорганізованим краєм. Дух свободи й анархії переважав там над організацією та порядком. Це приваблювало багатьох навіть з Лівобережжя і створювало серйозну небезпеку для Українського гетьманства.
У цих умовах за наказом польського короля Августа II і за наказом Петра І лівобережні козаки під командою гетьмана Івана Мазепи вступають на правий берег. Мазепа, який убачав у фастівському полковникові загрозу державності і свого суперника, викликав Палія до себе, тиждень його напував горілкою, а потім, за погодженням із Петром, відправив до Сибіру. Після цього війська Мазепи зайняли Білу Церкву (попри певне вагання колишніх козаків Палія). Лідери козацького Правобережжя Федір Шпак, Захар Іскра, Антон Танський визнали гетьманську владу Мазепи.
Мазепа і Правобережжя
Військам Мазепи відкрилася сумна картина запустіння. Як писав учасник походу Самійло Величко, «проходя тогобочную иже отъ Корсуна и Бѣлой Церкви Малоросійскую Украину, потимъ на Волинь, въ Княженіе Рускоежъ до Лвова, Замостя, Бродовъ и далѣй странствуя, видіхъ многіе гради и замки безлюдніе и пустіе вали, негдись трудами людскими аки гори и холми висипаніе, и тилко звіремъ дивіимъ прибіжищемъ и водвореніемъ сущіи. Мури зась, яко то въ Челганскомъ, въ Константиновѣ, въ Бердичевѣ, въ Збаражѣ, въ Соколю, що тилко на шляху намъ въ походѣ войсковомъ лучилися, видѣхъ едни малолюдніе, другіе весьма пустіе, розваленіе, къ землѣ прилипнувшіе, зплѣсняліе, непотребнимъ биліемъ заросліе, и тилко гнѣздящихся въ себѣ зміевъ и рознихъ гадовъ и червей содержащіе. Поглянувши паки, видіхъ пространніе тогобочніе Украино-Малоросійскіе поля и розлегліе долини, лѣси и обширніе садове и красніе дубрави, рѣки, стави, іезера запустѣліе, мхомъ, тростіемъ и непотребною лядиною заросліе».
Починається новий етап козацької колонізації, тобто освоєння Правобережжя. Народжений у цих місцях, під Білою Церквою, Мазепа переймався трагедією рідного краю і за відведений йому невеликий проміжок часу зумів досягти серйозних успіхів[5].
Він зберіг наявну там полкову адміністрацію: Білоцерківський, Корсунський, Чигиринський, Уманський, Черкаський, Канівський полки і додав новий територіальний підрозділ — Богуславський полк. у 1706 році було складено реєстр правобережних полків. Мазепа вважав їх малолюдними, «понеже над чотыри тысячи людей больш в себѣ не мѣют». Гетьман відновив адміністративне управління на цій території, призначивши економів і старост у полках Білоцерківському, Чигиринському та Брацлавському, які збирали там податки, насамперед «оренди» (вид відкупів). Причому на Правобережжі оренду виплачували не чехами[6], а дукатами. Суми були великі: з Фастова — 2 тисячі злотих, із Корсунщини, Чигиринщини і Канівщини — по 15 тисяч. Оренду з правобережних полків збирали вже з 1704 року. Запроваджували й інші податки. Білоцерківський полковник Михайло Омельченко згадував показанщину[7], десятину і панщину. Ці дані дають підстави стверджувати, що козацьке Правобережжя часів Мазепи вже мало сильну економіку, зовсім не було безлюдним і спустошеним краєм.
Мазепа відновив і найвідоміші козацькі центри — Чигирин та Умань. Батько історика Степана Лукомського став «осадчим» (до його обов’язків належало заселення порожніх територій) Уманського повіту й відродив Умань, Лодижин, Монастирище, Бірки та інші містечка. Гетьманський «дозорець» (намісник) був тепер і в Чигирині. Мазепа зумів відродити знамениту гетьманську резиденцію Чигирин, залишену російсько-українськими військами після трагічних подій 1678 року. У серпні 1708 року двори в самому Чигирині, а також хутори і пасіки, греблі, винниці, сади під містом, на Тясмині й Росі, пасіки в Мотронинському і Чорному лісах отримали Андрій, Яків та Семен Лизогуби. У 1708 році після переходу Мазепи на бік шведів саме в Чигирині переховувалися дружини полковників прилуцького Дмитра Горленка, лубенського Дмитра Зеленського, генерального осавула Дмитра Максимовича «і многие табурі людей».
Таке відродження старовинних центрів пояснювалося масовим переселенням людей, яке організував гетьман Мазепа. За відомостями губернатора Києва Дмитра Голіцина, на Правобережжі було поселено 50 тисяч осіб, заселені «многие местечки и села и деревни от Киеве далей до Богу и до Днестра», зокрема «старинные местечки, которые были под поляками».
Після переходу Мазепи до шведів процес підтримання селянами козацьких формувань тільки посилився. Житомирський мечник скаржився представникам Київського воєводства, що селяни масово покозачилися в придніпровських волостях Правобережжя — Горностайпільській, Козарівській, Бородянській.
Після Полтави
Правобережжя вельми неоднозначно сприйняло перехід Мазепи на бік Карла XII. Чимало правобережних полків підтримали гетьмана. Інші втекли, повантаживши своє майно на вози. У серпні 1709 року багато міст Брацлавського полку знову були порожні.
Однак козацькі структури на Правобережжі не зникли. Навпаки, там знову з’явився Палій, якого повернув із Сибіру Петро. Уже у вересні 1709 року сеймик Київського воєводства був змушений просити російську владу, щоб козацькі війська — Білоцерківський і Фастівський полки, а ще більше — Палій утримувалися від захоплення шляхетських маєтків. Причому йшлося про Житомирщину.
Зрозуміло, після сходження зі сцени Мазепи, який категорично не погоджувався повертати Правобережжя Речі Посполитій, поляки активізували свої звернення до Петра. Уже в січні 1710 року шляхта Київського воєводства посилала своїх депутатів на нараду у Варшаву з вимогою повернути Білу Церкву, Полонне, Бихів і «всю Україну» від Палія, «вновь поселившегося в Хвастове». На переговорах з Олександром Меншиковим посли воєводства Київського були стриманішими. Вони просили тільки, щоб Палій «не чинив кривд» обивателям Овруцького і Житомирського повітів[8]. Утім ратифікація в 1710 році сеймом Вічного миру (укладеного ще 1686 року!) відкривала перед поляками легітимну можливість вимагати повернення Правобережжя.
Тим часом петровська адміністрація розглядала Правобережжя як свою територію й абсолютно не мала наміру поступатися нею полякам. У травні 1710 року київський губернатор Дмитро Голіцин велів наказному білоцерківському полковнику Антонові Танському бути готовим до походу разом з полковниками брацлавським, корсунським і чигиринським. Він також радився з ним, робити збірним пунктом Умань чи Брацлав. У цих умовах сеймик Київського воєводства просив Голіцина і Танського про захист від наступальних сил Лещинського й Орлика. Полякам довелося цілковито рахуватися з козацькою владою на Правобережжі. Так, у серпні 1710 року шляхта постановила зібрати земський збір для гарнізону в Білій Церкві, але сумнівалася, що зібрати його дозволять козаки Білоцерківського полку під керівництвом Танського, «які займають середину» воєводства Київського — Фастів, Білу Церкву, Бердичів, Бихів, Котельню і Паволоч.
У лютому 1711 року гетьман Скоропадський своїм універсалом призначив Танського білоцерківським полковником. У цей час запорожці з Орликом зайняли Брацлав, а потім рушили на Немирів, Вінницю та Чигирин. У травні Голіцин наказував Танському мати відносини з брацлавським, чигиринським і корсунським полковниками, а також з уманським сотником. Це була війна за Правобережжя гетьманів Пилипа Орлика й Івана Скоропадського, що орієнтувалися, відповідно, на турецького султана і російського царя. Але і той, і той були за козацьке Правобережжя.
В умовах війни, що тривала, поляки намагаються добитися від Петра поступки Правобережжя. Власне, вони і не визнавали встановлення там гетьманської влади. У своїх документах поляки називали Мазепу і Скоропадського лише гетьманами «войск заднепрских», тобто лівобережних.
Мартіан Волович, «надзвичайний і повноважний посол його королівської величності та Речі Посполитої», подав Петру відповідні статті, вкотре вимагаючи повернути Правобережжя. Та відповідь «від панів міністрів державних справ його величності» (березень 1711 року) була дуже ухильна і явно спрямована на зволікання: «О Чигирине и других местех, которым по договору вечного миру надлежало быть пустым, а населены без указу ц. в. от изменника Мазепы, обещает царское величество чрез высланных с обоих сторон комиса-ров повелеть, рассмотря, учинить по договором справедливое определение, сколь скоро нынешния случаи турского и татарского в тех сторонах наступления до того допустят». Що стосується «фортец Речи Посполитой в Украине, а именно, Белой Церкви, Хвастова, Брецлава, Немирова, Бугуславля, его царское величество никогда не требовал иметь, и ныне не желает», і давно б їх повернули, «но понеже владетели тех мест... были всегда при стороне неприятельской... отдать было невозможно». Власне, це було продовженням тих обіцянок, які на посилені прохання Мазепи давали полякам з 1705 року, без наміру їх коли-небудь виконувати. Річ Посполиту початку XVIII століття російська влада розглядала лише як інструмент у геополітичних комбінаціях. Ані військових, ані дипломатичних важелів, щоб повернути Правобережжя, поляки тоді вже не мали.