Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 3)

Варто наголосити, що на Правобережжі змиритися з розколом ніхто не хотів. Козацькі полки там ще існували. Знову і знову відбувалися спроби об’єднатися. Змову проти поляків організувала 1663 року правобережна старшина на чолі з Іваном Виговським та Іваном Богуном, потім визрів амбітний план щодо об’єднання України Петра Дорошенка. Правда, його союз з Оттоманською імперією обернувся для Правобережжя новою трагедією. 1674 року Умань після 15-денної оборони повністю знищив турецький візир Кара Мустафа, а більшість населення було вбито. «Непріятели зась Турки премногою войска своего силою, августа 25, вломившися въ православній и преславній Украинскій Козакорускій градъ Умань, не пощадѣлы въ немъ бывшего обоей плоти и всякого возраста народа, но остріемъ меча на самомъ ринку Уманскомъ самого виборнѣйшого и воєнного люду сѣмъ тисячъ убивши, и своего войска тамъ же до тринадцати тисячъ стратили, а прочіихъ многое множество по стогнахъ и улицахъ Уманскихъ, аки стебліе пшеничное пославши, кровавое и всему роду Малоросійскому многоплачевное отправили жниво; малое зась число всякой плоти и возраста зъ Уманскихъ людей живцемъ взявши, предалъ наконецъ Умань огненному снѣденію и всегдашному запустѣнію».

У березні 1674 року на раді в Переяславі гетьмана Лівобережної України (яка перебувала в підданстві царя) Івана Самойловича усі правобережні полковники обрали гетьманом Правобережжя. В умовах капітуляції Петра Дорошенка здавалося, що об’єднання Українського гетьманства було як ніколи близько.

Та знову втрутилися зовнішні сили. Почалася османська агресія, чигиринські походи. Зрештою в умовах Руїни, активізації прагнень Юрія Хмельницького та інших претендентів отримати гетьманську булаву російське командування вирішило залишити Чигирин, укріплення якого були підірвані[2].

Відмова від давньої гетьманської столиці стала предтечею подальшої катастрофи правобережного козацтва. Не маючи можливості боротися за правий берег, Іван Самойлович навесні 1679 року силами лівобережних полків провів насильницьке переселення жителів придніпровських міст (Канева, Корсуня та ін.). 20 тисяч сімей було насильно переселено на Лівобережжя, у Слобідську Україну. В історію ці похмурі події увійшли під назвою «великий згін». Як доповів Самойлович у Москву, «все жители ржищевские, каневские, корсунские, староборские, мошенские, драбовские, белозерские, таганковские, черкасские на сю сторону согнаны, и от неприятеля отстранены, а города, и села, и местечки, и деревни их, где они прежде жили в той стороне, все без остатку выжжены».

Укладений на початку 1681 року Бахчисарайський мирний договір Росії з Оттоманською імперією закріпив юридично безлюдну територію між Бугом і Дніпром (і від Києва до Чигирина), перетворюючи її на буферну зону.

Лівобережні гетьмани не полишали надії повернути правий берег. У січні 1685 року Іван Самойлович відправив у Москву посольство, яке ґрунтовно висловило думку гетьмана про кордон Українського гетьманства: «Описание воєводств Киевского, Брясловского и Черниговского, в которых Войско все Запорожское заключаетца»[3], при цьому територіально Київське воєводство старшина простягала аж до Чорного моря («а из Запорожя все заключаетца в воеводстве Киевском, даже к Очакову до самого Черного моря»).

Однак Правобережна Україна і доля козацтва мало хвилювали правителя Московського царства Василя Голіцина, для якого союз із Річчю Посполитою та участь у Священній Лізі були значно важливішими цілями. За умовами Вічного миру 1686 року Правобережжя залишилося за Польщею: «О тех разоренных городех и местех, которые от местечка Стаек вниз Днепра по реку Тясму были, именно Ржищев, Трахтемиров, Конев, Мошны, Сокольня, Черкасы, Боровица, Бужин, Воронков, Крылов и Чигирин... договорили и постановили, что те места оставатись имеют пусты, так как ныне суть».

На ділі все було не так однозначно. Після укладення Бахчисарайського мирного договору султан віддав територію Правобережної України, що перейшла до нього, під управління свого васала, молдавського господаря. Було організовано козацьке правління на чолі з гетьманом Іваном Драгиничем. Йому підпорядковувалися відновлені Білоцерківський, Корсунський і Чигиринський полки. Правобережжя знову починають заселяти переселенці, які поверталися додому з лівого берега. Надалі «турецькі гетьмани» Правобережжя обрали собі резиденцією Ягорлик (на кордоні з Річчю Посполитою). З 1690 року турецькі гетьмани перейшли в безпосереднє підпорядкування кримському ханові.

Що стосується тієї частини Правобережжя, яка відійшла до Речі Посполитої, то у 1684 році польський король Ян Собеський відновив реєстрове козацтво у складі семи полків на чолі з наказним гетьманом у Немирові, дозволивши селитися козакам на південь від Росі над Тясмином і Тікачем близько Чигирина, Корсуня, Умані та Черкас. У лютому 1685 року постанова сейму підтвердила права козаків: «всех казаков низовых и украинных, как те, которые в актуальной службе под гетманом нашим Могилой находятся, так и тех, которые под того же гетмана на имя наше привлекали и Украину осаживать хотели, в отцовскую принимаю протекцию, все их вольности, свободы и привилегии, от предков наших данные, подтверждаем».

Гетьманом став Андрій Могила, і в 1686 році було затверджено реестр чисельністю 2 тисячі осіб. До 1689 року на польському Правобережжі налічувалося п’ять полків. Козаки беруть найактивнішу участь у війні з Оттоманською імперією на боці Речі Посполитої. За життя Яна Собеського (помер 1696 року), який прагнув зберігати хороші відносини з козаками, край почав відроджуватися. Багато міст стояли тоді занедбаними. Могила повідомляв полякам, що «Кальник зовсім без однієї людини, також і в Дашові, Комарові і Шаргороді». Щоправда, як завжди бувало, слідом за цим на Правобережжя потяглася польська шляхта, відновлювалася панщина. Пани не бажали робити висновків з недавніх козацьких війн. Величезні земельні володіння отримували на Правобережжі католицькі церкви і монастирі, а також київська уніатська митрополія. Старі конфлікти могли спалахнути з новою силою.

Лівобережні гетьмани також не забували про свій титул «обох берегів». їхні підлеглі таємно поширювали вплив на правий берег. Так, 1685 року компанійський полковий осавул Іван Рубан «приховано» тримав під Чигирином кілька застав, що мусили перехоплювати полчан, які «пошли на своеволю».

Правобережжя, таким чином, перетворилося на сферу взаємного впливу Московської держави, Оттоманської Порти і Речі Посполитої.

Підтримка Собеським козаків сприяла формуванню на Правобережжі значної території під їхнім контролем, що дістала назву «Паліївщина» і займала простір від Полісся до Дикого Поля. Називалася вона так на честь Семена Гурка на прізвисько Палій. Народився він у Борзні, козакував спочатку в Ніжинському полку, а потім, овдовівши, — на Запорожжі. Коли Ян Собеський відновив козацтво на Правобережжі, Палій долучився до цього процесу, облаштувався у Фастові, отримав від короля титул полковника й активно заселяв безлюдні території[4].

Сучасник подій, канцелярист Війська Запорозького Самійло Величко, розповідаючи історію поселення Семена Палія у Фастові в 1683 році, яскраво та образно писав: «начал Палий з ласки Королевской пустій Хвастов осажовати и в нем жити, склоняючися до обох полского и російського монархов, и от обох имеючи ласку и респект; однак ляхи о том по сіе время молчали и жадного утиску ему, Палееви, в житю з товариством его не чинили, а тепер начали оній чинити, увидевши тамош-ніе городки и села пустіє многими людми Малоросійскими чрез Палея осаженіе». Таким чином, заселення силами козаків порожнього Правобережжя призвело до бажання польської шляхти скористатися плодами їхньої праці та привласнити ці землі собі. Але, повернувшись у цей район, польська шляхта зіткнулася із запеклим опором селян, які «покозачувалися», припиняли сплачувати податки і працювати на панщині.

Звісно, незабаром у Палія виникли неприємності з польською владою, і його навіть посадили до в’язниці. Уніати спробували відібрати православну церкву у Фастові, за що Палій відрубав їм голови. Наприкінці травня 1690 року поляки спрямували до Фастова військо, щоб силою змусити Палія до покори. Шукаючи захисту у царя, Палій зі своїми козаками став активно брати участь у походах на татарські фортеці. Так, у березні 1692 року він разом з лівобережними козаками ходив на Очаків. Завдяки походу Палій здобув нечувану славу: його загону вдалося спалити посади міста і набрати багату здобич.

Після укладення Річчю Посполитою миру з Оттоманською імперією в 1699 році польський сейм прийняв рішення про ліквідацію козацтва на Правобережжі. Гетьман Самійло Самусь, полковники Семен Палій, Захар Іскра та інші правобережні старшини отримали наказ розпустити своїх козаків і піти з приватних і королівських володінь. Стежити за виконанням цього розпорядження було доручено коронному гетьману Яну Станіславу Яблоновському, який у серпні 1699 року написав Палію, полковникам й усім козакам: «вследствии решения сейма казачество уничтожено (ідеться про правобережне. — T. T.-Я.), a казаки из полков должны разойтись по домам, а в случае ослушания будут разогнаны силой, для чего в Украину отправлено польское войско». На це Палій надіслав універсал шляхті повіту Овруцького з «проханням» не виганяти козаків, обіцяючи в інакшому разі за них заступитися.