Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 2)

Черкащина мала тісний зв’язок — і географічний, і духовний — із Запорожжям, яке наприкінці XVI — на початку XVII століття переживало свій найславетніший період. Правобережжя — вільний край, заселений людьми, які вміли та звикли давати відсіч супротивникові, — було природною базою, що постачала на Запорожжя нових членів «товариства». І навпаки: чимало запорожців, отримавши багату здобич або постарівши і ставши більш розсудливими, прагнули завести у прикордонні своє господарство й сім’ю. У регіоні домінував культ козацької волі[1].

Починаються десятиліття протистояння козацтва польській шляхті і королівській державності, які вилилися в низку козацьких повстань. Уже до середини 90-х років до цього додається релігійне питання. Унія та юридична заборона православ’я роблять польсько-козацький конфлікт особливо жорстоким.

Навіть більш західні правобережні українські території, такі як Волинь, перебували в зоні козацького впливу. Усі перші козацькі повстання, починаючи з Криштофа Косинського та Северина Наливайка, відбувалися на Правобережжі — від Волині до Брацлавщини, нерідко заторкуючи і Поділля. У 1593 році Косинський зі своїми козаками активно діяв у Волинському, Брацлавському і Київському воєводствах. Коли в 1594 році почалося повстання Северина Наливайка, він розігнав сейм шляхти у Брацлаві. Його загони розгорнули широку діяльність на Волині, зокрема в Луцьку, а географічний розмах повстання був такий, що до зброї стала вся шляхта Волинського, Брацлавського та Київського воєводств.

Після Куруківської угоди 1625 року реєстрові козаки отримали право жити у «волості», у королівських володіннях (маєтностях) — містах Чигирині, Черкасах, Корсуні, Каневі, Білій Церкві та Переяславі. Саме вони стали полковими містами, тобто центрами шести реєстрових полків, на території яких козаки мали великий вплив на адміністративне управління.

Не доводиться дивуватися, що, коли в 1648 році почалося велике повстання під проводом Богдана Хмельницького, його вогонь швидко поширився на цю територію. Саме тут, на Правобережжі, на кордоні з Диким полем відбуваються перші знамениті битви — під Жовтими Водами та Корсунем, у яких козаки блискуче перемагають. Хмельницький відправив на Поділля й Волинь одного з лідерів селянського повстання Максима Кривоноса. У червні запалали Уманщина і Брацлавщина. Було захоплено Вінницю, Брацлав, Немирів. 10 серпня узято Бар — резиденцію коронних гетьманів в Україні.

Масштаб залучення правобережних мешканців до повстання Богдана Хмельницького був незвичайним. Польський посланець Петроній Ласка, який їздив улітку 1648 року до Хмельницького на переговори, писав: «Восстала целиком Заднепровская Украина, Киевская и Брацлавская; там не пашут, не сеют, только ходят вооруженные...» Православний магнат Адам Кисіль, який чудово володів інформацією про ситуацію в Україні, мав схожу думку (травень 1649 року): «...от Днепра аж до Стыри... все показачилось...» Йому вторив у лютому 1649 року посланець Хмельницького до царя Силуян Мужиловський: «...а посполство дочувшися, же короля в землі не маш, в козацтво все обернулосе, так на сюй стороне, як і на туй Днепра».

Географія повстання на Правобережжі була дуже обширна. Вже у травні 1648 року коронний підчаший Микола Остророг повідомляв, що вогонь повстання охопив воєводство Руське: «...тут що не холоп — той козак». Схожа ситуація спостерігалася і в Подолії, про яку очевидець події зазначала: «маетности наши не казаки, но наши местные крестьяне опустошают, которых собрались уже огромные отряды». Дмитро Багалій наводив цікавий приклад. Він писав: «стремление к окозачиванию было так сильно», що тільки на маленькій території Остерського повіту постав цілий полк. У різні періоди повстання виникали правобережні полки в Лисянці, Овручі, Чорнобилі, Звягелі, Животові тощо.

За першою угодою з Річчю Посполитою (Зборівський договір 1649 року), що закріпила зону впливу козацтва в Центральній Україні, Брацлавське воєводство переходило під юрисдикцію козацького гетьмана. Дев’ять із шістнадцяти затверджених реєстрових полків, які відігравали одночасно роль територіально-адміністративних одиниць, були правобережні і при цьому доволі численні: Чигиринський — 3222 особи, Черкаський — 2996, Канівський — 3167, Корсунський — 3472, Білоцерківський — 2990, Уманський — 2976, Брацлавський — 2655, Кальницький — 2050 і Київський — 2010. Загалом правобережні козаки становили 25 538 осіб із 40-тисячного реєстру, тобто понад половину. Варто звернути увагу, що всі майбутні основні центри Коліївщини у часи Богдана Хмельницького перебували у складі Українського гетьманства і відігравали там важливу роль: Канів, Умань, Біла Церква, Чигирин, Черкаси — полкові міста, Сміла, Медведівка, Жаботин — сотенні міста Чигиринського полку.

Зборівське перемир’я тривало недовго. У лютому 1651 року польські війська під командуванням Марціна Калиновського і Станіслава Лянцкоронського вдерлися у Брацлавщину й напали на мирні українські містечка. Знаменитий брацлавський полковник Данило Нечай виявився не готовим до воєнних дій і загинув під час наполегливої оборони містечка Красне, яке у результаті спалили поляки, а всіх мешканців, зосібна жінок і дітей, убили.

Після цього поляки влаштували справжній терор, вогнем і мечем проходячи через непокірну територію. Відсіч вдалося організувати тільки кальницькому полковникові Івану Федоровичу Богуну, який не лише захистив Вінницю, а й змусив поляків відступити з Брацлавщини. Проте, програвши генеральний бій під Берестечком, Хмельницькому за умовами Білоцерківського миру довелося відмовитися від Брацлавського воєводства. Та вже через півроку військова перемога козаків знову змінила ситуацію. У Брацлавському, Подільському і Київському воєводствах спалахнуло масове повстання. Католицьку шляхту, яка повернулася було до своїх маєтків, били й виганяли. За два місяці вся територія знову перебувала під цілковитим контролем козацької адміністрації. Як розповідали козаки російським послам, у них більше не було ні воєвод, ні старост. Полковники виконували функції воєвод, сотники — старост, а городові отамани — судців.

Поляки знову і знову добивалися реваншу. Наприкінці березня 1653 року загін під командуванням обозного коронного Стефана Чарнецького, який налічував 15 тисяч осіб, вторгся у Брацлавщину й безжально вирізав містечка Погребище, Борщагівку, Самгородок, Прилуки, Немирів, Кальник та ін. Знову опір організував Іван Богун, який з п’ятьма тисячами козаків замкнувся в Монастирищі. У вирішальний момент Богун із друзями, переодягнені татарами, ударили в тил полякам, спричинивши страшенну паніку. Покинувши вбитих, військо Чарнецького втекло з-під Монастирища, а потім відступило і з Брацлавщини.

У січні 1654 року правобережні полки у складі Українського гетьманства прийняли «високу руку» російського царя. У Переяславі присягнуло 14 полковників і представники Уманського полку (Чигиринський, Білоцерківський, Корсунський, Черкаський, Канівський, Київський, Кальницький, Переяславський, Чернігівський, Ніжинський, Миргородський, Прилуцький, Полтавський, Кропивенський). Та це не поклало край польсько-українському протистоянню в регіоні.

Уже в березні 1654 року 20-тисячна армія під командуванням коронного гетьмана Речі Посполитої Станіслава Потоцького вторглася у Брацлавщину. Вогнем і мечем він знищив 20 містечок. «Гетман... великую въ людех тамошних Украинских починил шкоду, згола никому не пребачаючи, рубал в пень, хто тилко навинулся пред него, якож того-ж часу и два городки Уманского уезду, Егупец и Христиновку — до щенту малих и великих, без жадного респекту, на самое Свѣтлое Воскресеніе Господнє, тиранско вибил и вирубал, вшедши до нихъ чрез обману и присягу». І знову тільки сміливі та рішучі дії Богуна, який захищав Умань, змогли зупинити наступ. Проте в липні 1654 року польській владі вдалося укласти «вічний договір» з кримським ханом, ситуація кардинально змінилася, і восени того самого року коронний гетьман Потоцький, маючи під своєю орудою до 60 тисяч осіб (включно з татарами), знову рушив у Брацлавщину. Козаки й місцеві жителі чинили відчайдушний опір. Маленьке містечко Буша (поряд з Вінницею) стало символом протистояння. Три дні Буша відбивала напади супротивника, сили якого значно переважали. Навіть жінки і діти воліли померти, аніж здатися. Дружина полковника Гавратенка після загибелі чоловіка сіла на діжку з порохом і підірвала себе разом з десятками поляків.

Спустошення Брацлавщини тривало до кінця 1654 року. Загинуло понад 30 тисяч жителів, десятки тисяч утекли до Молдавії.

Зимовий похід завершився ще однією трагедією. Не бажаючи платити за допомогу татарам, поляки розрахувалися з ними жителями України від Волині до Брацлавщини (Чуднів, Котельня, Кодня, Кормин та ін.). Було знищено безліч міст і містечок, татари взяли в полон десятки тисяч людей.

Смерть Богдана Хмельницького влітку 1657 року стала передоднем трагічного періоду Руїни. Боротьба за владу переростала в громадянську війну, яку стимулювало активне втручання сусідів. Розкол України призводить до страшних трагедій Правобережжя. Уже з кінця 1660 року лівий і правий береги підпорядковувалися двом різним гетьманам. Андрусівське перемир’я 1667 року між Росією та Річчю Посполитою закріпило цю ситуацію де-юре, залишивши Правобережжя за Польщею і відірвавши від нього Київ. Це означало для регіону повернення польської шляхти, домінування католицької та уніатської церков, утиск і навіть ліквідацію козацтва. І не рятувало від тривалих війн та спустошень з боку ворожих армій.