Татьяна Таирова-Яковлева – Коліївщина: великі ілюзії (страница 1)
Тетяна Таїрова-Яковлева
Коліївщина
Великі ілюзії
Вступ
Велика ілюзія» — так називається фільм видатного режисера Жана Ренуара, сина геніального художника-імпресіоніста. Велика ілюзія для нього — це патріотизм, офіцерська честь, бажання боротися і померти за Батьківщину. Високі поняття, які в реаліях Першої світової війни перетворилися на великі ілюзії. Фільм справив на мене глибоке враження. У житті не буває чорного і білого, а у кожного своя правда. Ці істини варто враховувати історикам, особливо якщо говорити про такі суперечливі й неоднозначні події, як Коліївщина.
Великі ілюзії в моїй книжці — це свобода, незалежність, релігія предків, Батьківщина, процвітання своєї країни, сильна держава. Високі поняття, спрямовані одне проти одного протиборчими сторонами, які призвели до кривавих і неоднозначних подій. Традиційні ідеали, що розвіялися, як сон, наштовхнувшись на прагматизм реальної політики кінця XVIII століття.
Коліївщина — це не просто одне з гайдамацьких повстань і навіть не їхній апогей. Це грандіозна за масштабом подія, яка тісно пов’язана з геополітичними процесами і спричинила докорінні зміни в усій Центрально-Східній Європі. Розділення Речі Посполитої, ослаблення Порти, приєднання Криму до Росії, ліквідація Українського гетьманства, розгром Запорожжя і виникнення Новоросійської губернії. Усьому цьому Коліївщина стала якщо не причиною, то приводом. Саме з цього, геополітичного ракурсу, ми і розглядатимемо Коліївщину. Нас цікавить широкий контекст події, рушійні сили та ідеї. Перебіг подій для нас вторинний.
Коліївщина — це забута, незручна для багатьох сторінка історії. Якби не геніальна поема Тараса Шевченка, з дитинства залюбленого у гайдамацьку свободу, ми знали б про коліїв не більше, ніж про їхніх сучасників, повстанців Криту.
Доля досліджень Коліївщини вельми сумна. У миколаївську епоху гайдамаки були табуйованою темою. Твір Михайла Максимовича «Сказання про Коліївщину» заборонила цензура за особистого втручання обер-прокурора Святійшого Синоду. Згодом цю працю на свій страх і ризик увів до «Історії Малоросії» Микола Маркевич. Саме Максимович і Маркевич стали першими дослідниками Коліївщини. Разом із Тарасом Шевченком вони люто виступали проти Аполлона Скальковського, який представив у своїй книжці гайдамаків в образі розбійників і вбивць.
Наприкінці XIX — на початку XX століття були здійснені проекти щодо публікації величезних комплексів джерел із гайдамацьких повстань. Однак щоразу вони завершувалися через глобальні політичні події, які унеможливлювали їхнє вивчення. Володимир Антонович, Федір Уманець і Яків Шульгін використали та проаналізували лише незначну частину цих матеріалів. Надзвичайно цікаві спостереження висловили Олександра Єфименко та Осип Гермайзе. Пізніше справжній прорив у польській історіографії зробив Владислав Сєрчик. Проте революція 1918 року, розгром української історичної школи кінця 20-х років і репресії проти «козакознавців» початку 70-х ставали обставинами непереборної сили для вивчення гайдамаків і Коліївщини. Попри величезний комплекс виданих документів, Коліївщині так і не було присвячено гідної монографії.
Власне, це повстання є подією такого масштабу і стосується таких різних аспектів зовнішньої та внутрішньої політики Росії, України, Речі Посполитої і сусідніх країн, що, безумовно, заслуговує на комплексне й усебічне вивчення. До того ж, крім виданих джерел, існують великі масиви архівних документів щодо цієї доби, які зберігаються в зібраннях Москви, Санкт-Петербурга, Києва, Варшави, Кракова і досі не увійшли до наукового обігу.
Останнім часом тема «гайдамаків» стала знову дуже незручною для політиків. Про неї намагаються не згадувати навіть у контексті 250-річного ювілею. Утім ми вважаємо, що болісні теми потрібно не замовчувати, а вивчати, прагнучи здобути з минулого науку для сьогодення і майбутнього.
Пропонована робота — перший крок на шляху до ґрунтовного дослідження теми. Ми розглядаємо лише кілька аспектів, які вважаємо важливими і, можливо, ключовими для розуміння причин, рушійних сил і наслідків Коліївщини. Сподіваємося, що в майбутньому нам вдасться поглибити та розширити вивчення цього періоду.
Висловлюю подяку колегам, які допомагали мені під час роботи над книжкою: Євгенію Анісімову, Юрію Ескіну, Юрієві Мицику, Ігорю Скочилясу. Особлива подяка Геннадієві Боряку, який надав у користування документи з історії Коліївщини, що готуються до видання в Інституті історії України НАН України.
Стисла хронологія подій
• 24 лютого 1768 року підписано договір Росії з Річчю Посполитою, що розширив права «дисидентів» (православних і протестантів, які живуть у Речі Посполитій).
• 29 лютого створено Барську конфедерацію, спрямовану проти Росії та її втручання у справи Речі Посполитої. Значна частина шляхти під прикриттям конфедерації починає розправи з українськими селянами, які прийняли православ’я.
• 26 березня король Станіслав Понятовський звертається до Катерини II з проханням про допомогу. Воєнні дії проти конфередатів починають російські війська під командуванням Степана Апраксіна, Михайла Кречетнікова, а також польські війська під керівництвом Франциска Ксаверія Браницького.
• Квітень — воєнні дії проти конфедератів.
• 29 травня — виступ гайдамаків з Мотронинського лісу.
• 10/21 червня — взяття ними Умані.
• 16 червня — напад на Балту.
• 29 червня / 10 липня — арешт Максима Залізняка й основного загону гайдамаків.
Розділ 1
Правобережжя і козацька ідея
До початку XVI століття південно-східні землі Правобережної України перебували ще в руїнах. Колись квітучі території з часів татаро-монгольської навали були занедбані і залишалися під владою татарських чамбулів, які використовували їх як базу для своїх набігів на литовське пограниччя. На лінії від Києва до Брацлава не було жодного замку або укріпленого поселення. Королі Олександр Ягеллончик і Казимир IV, даруючи землі «от Синюхи до Тыкича и от Роси до устья Тясмина», перераховували на них не більше двох-трьох підданих.
Однак ситуація потихеньку змінювалася. Із завойовників, що породжують жах, татари перетворювалися на суперників, з якими було цікаво і навіть заманливо поборотися. Вільні краї вабили своїми можливостями: родючою землею, багатими промислами, військовою здобиччю, п’янкою свободою. Дедалі більше сміливців вирушало туди у пошуках кращої долі або просто випробувати своє щастя, набути досвіду, довести щось самому собі чи іншим. Хтось задовольнявся військовими рейдами, інші ж наважувалися завести на пограниччі своє господарство.
«Литовський» кордон Брацлавського і Київського воєводств мав усі риси, властиві таким територіям. Тут могли жити тільки найсильніші, щопройшли природний відбір постійними небезпеками й викликами. Сюди втікали вільні селяни, які заводили тут свої хутори і пасіки. Сюди тягло вільних, сміливих, заповзятливих людей, часто не позбавлених авантюризму. А іноді — просто явних негідників, які дбали не так про лицарську славу, як про багату здобич. Михайло Грушевський називав це прикордонним або степовим «спортом». Як він писав, «на цілім просторі від Київа й Черкас до Бару й Хмільника протягом всеї першої половини XVI в. погранична боротьба з татарами... велася з участю козаків і елементом козацьким в дуже значних розмірах».
Освоєння Брацлавського воєводства відбувалося за безпосередньої участі козацтва — як запорозького, так і реєстрового. Зона поселень, залучених у козацтво, поширювалася Правобережжям далеко на захід. Шляхті, зокрема старостам, які наважилися пов’язати себе з цим краєм, доводилося тісно співпрацювати з козаками. Саме такий союз ставав запорукою успішних дій проти татар.
Одним з перших героїв татарських воєн у цьому регіоні був Сенька Полозович, який керував черкаським староством. Коли перекопські татари, дізнавшись про війну з Москвою, напали на Литву, Полозович, «славний козак», розбив їхні загони і відібрав здобич. Активно «козакував» і Криштоф Кмітич, державець чорнобильський, син черкаського намісника. Ще більше був пов’язаний з козаками Остафій Даш-кович, київський пан-зем’янин, який отримав у володіння Канів і Черкаси. До середини XVI століття козаки з Черкас, Брацлава та Києва наважувалися вже на далекі походи проти татар. У 1545 році вони напали на Очаків. Як доносили у своїх скаргах поляки, «козаки з Великого князівства Литовського, займаючи на кільканадцять миль землі корони польської, ходять Претвичевим шляхом, Барскою волостиєю, грабувати... чабанів турецьких».
Люблінська унія змінила долю Правобережжя. Сюди стікається польська шляхта, яка отримала право на земельні володіння у Великому князівстві Литовському. Починається бурхливий етап колонізації прикордоння. Виникають міста і замки, сотні сіл. Усе це відбувається за безпосередньої участі козаків. Головні центри козацтва в цей період — Черкаси і Канів. Але козацькі рейди здійснювалися і далі. Так, 1587 року козаки розграбували Кодню, сумнозвісну за епілогом Коліївщини.
Брацлавське і Київське воєводства, Черкаське староство — пограниччя Речі Посполитої, що перебували під постійною загрозою з боку татар, були природним вибором польських королів для розміщення нової української еліти — реєстрового козацтва. Грамоти Сигізмунда II (1572) звільняли реєстрових з-під судової юрисдикції панів і надавали податкові привілеї старшині (зокрема безмитне шинкування меду, пива й горілки). Грамота Стефана Баторія (1682) підтверджувала і розширювала ці привілеї, звільняла реєстровців від податків і будь-якого судового переслідування, крім суду козацького гетьмана. Трахтемирівський монастир (між Каневом і Черкасами) був наданий від короля і Речі Посполитої «старим, хворим, покаліченим, пораненим» козакам для спокійного життя до смерті.