Тадей Ґолоб – Озеро (страница 79)

— Тобі телефонує колега, — мовила вона, простягаючи телефон.

— Тарасе, — почулося на тому кінці, — Тарасе, вибач, що я тобі телефоную, але я думаю, що знаю, хто наша дівчина.

Він слухав, і мовби не чув, і озвався лише тоді, коли вона повторила сказане.

— Дякую, Тіно. Ти мені розкажеш через півгодини у відділку. Подзвони ще Брайцеві й Остерцю і скажи їм про зустріч. Хай візьмуть із собою зброю, і ти також.

— Куди ми їдемо?

— Їдемо по людину, яку шукаємо, — відповів він. — Їдемо по нашого вбивцю.

Поклавши трубку, він побачив спопеліле обличчя дружини. Інспектор одягнувся і пішов у гараж по машину.

Розділ 45

— Чому ми, а не спецпризначенці? — запитав Брайц, який незграбно прикріпляв пістолет. Пасок був завузький.

Тарас похитав головою:

— Не цього разу.

— Куди і по кого ми взагалі їдемо?

Тарас забрав їх із відділка. Брайц сидів поруч, а Тіна й Остерць на задньому сидінні. Була за п’ятнадцять десята вечора, і якби хтось зібрався описати вираз їхніх облич, то найвідповідніший був би — збентеження. На Тіниному він читався найслабше.

— Тіно, спочатку ти, — сказав Тарас, коли виїхав з Целовшкої вулиці на трасу.

Дівчина розповіла про те, як вона ходила на телебачення, про розмову з журналісткою Танею Коленц, яка вела чорну хроніку після того, як відсторонили Ташу, теж Коленц, бо та закрутила із Зідаром і її перевели на науку...

— Тому вона була знайома з Хлебом, — сказав Тарас, — і тому рецепціоніст у готелі сказав, що її обличчя йому звідкись знайоме.

— На початку листопада Таша Коленц звільнилася, і ніхто не знав, чому. Я шукала її номер телефону, але намарно, шукала її сім’ю...

Тіна зустрілася очима з Тарасом у дзеркальці.

— ...батьків у неї нема. Вона жила у прийомній сім’ї, з якою не підтримувала контактів.

— Це наша жертва?

Тарас кивнув.

— А ми їдемо?

— У Бохинь.

Він перемкнув радіостанцію, а тоді вимкнув радіо.

— Зідар її не вбивав і не замовляв її смерті, її вбивство не було посланням для Зідара, а наш фармацевтичний олігарх не винен. І Вербич теж, що стосується наших трупів у Бохині, і ваші розкопки, які витягнули на світ божий нещасну смерть немовляти й матері, теж ні до чого...

— Хто це? — запитав Брайц.

— Цікаво, — зітхнув Тарас. — Минулої осені, наприкінці вересня, в клініці моєї дружини, у відділенні доктора Прелца для лікування чогось там запровадили новий метод. Приїхала знімальна група «RTV Slovenija», і я абсолютно випадково опинився там і пригадую молоду жінку... Твого віку, Тіно. Вона стояла з мікрофоном перед Прелцом і розпитувала його про це нововведення.

І тоді Тараса дуже здивувало те, що Прелц поводився абсолютно нормально. Він не кусав вудила і не рив копитами землю, якщо так можна сказати, не накинувся на дівчину з усіма гарматами постарілого плейбоя, не використовував висловів «юна колего», не робив компліментів і не облизувався, аж усім присутнім зазвичай ставало незручно, тільки не йому. Ні, єдине, що він зробив, це після інтерв’ю запросив її на каву.

— Дивіться, якщо у вас є час і ви змогли б доєднатися до мене на каві, я зміг би вам детальніше розповісти про завдання нової методики, — сказав він. — Вона й для фахівців досить складна.

Навіть Аленка, яка відійшла перекусити, сказала, що Прелц стає на диво нормальним.

— Мабуть, старіє, — констатувала вона.

— Я сидів із тим чоловіком на терасі його дачі в Уканці, куди ми й прямуємо, він намагався мені щось розповісти, перш ніж його перервали, щось про те, що він має осісти, так він сказав... Я не знав, чому він вибрав саме мене, бо ми не були приятелями... Принаймні я так думав... А потім він сказав, що, можливо, йому буде потрібна моя професійна допомога. Тепер я розумію, навіщо.

Тарас розповів їм про похорон, про пам’ятник на могилі, про сина, який помер семирічним, про жінку, яка заради дитини і через її хворобу відмовилася від роботи і яка втратила не лише дитину, а й чоловіка...

— Тоді він згадував, що його дружина, Карін, виступала чи мала виступати на Олімпійських іграх у Монреалі 1976-го. І оскільки він згадав Надію Коменечі, яка на тій Олімпіаді отримала десятку... якщо я не помиляюся, на різновисоких брусах...

Тарас подивився на Тіну в дзеркалі. Вона всміхнулася, і, незважаючи ні на що, Тарас не міг не подумати про те, наскільки вона мила.

— Дехто в цій машині ще й не народився тоді.

Вона закотила очі, прикрила губи долонею, щоб Остерць не бачив, як вона посилає старшому інспекторові поцілунок.

— Оскільки Прелц згадав гімнастку, я подумав, що Карін теж атлетка. Я не звернув уваги на те, що він згадав іще декого, Джекі Стюарта, який мав схожу з Карін історію. Я поґуґлив і дізнався, що Джекі Стюарт, перш ніж присвятити себе автогонкам, був у резерві на Олімпіаді у Римі...

— І? — запитав Брайц.

— ...у стрільбі, а не в гімнастиці.

— Значить... — нетерпляче почав Брайц.

— Карін Прелц, тоді Подлесник, у 1974–1979 роках була республіканською чемпіонкою зі стрільби з малокаліберної зброї. Єдина, це мені розповів чоловік зі стрілецького клубу, якого я знайшов півгодини тому, котра однаково добре володіла і рушницею, і пістолетом. Якби не югославська кухня, вона б виступила в Монреалі, а так лишилась тільки у резерві.

Якийсь час вони їхали у тиші, поки із заднього сидіння не обізвався Остерць.

— Хіба вона не подруга твоєї дружини?

— Так.

— А Лап? — запитала Тіна.

— Не знаю. Я припускаю, що його послав Зідар, який, напевно, помітив, що з його Ташею щось діється. Він застав момент, як пані Прелц мститься суперниці, й отримав кулю в око.

Дорога до будинку була добре розчищена, і Тарас навіть не намагався приховати їхній приїзд. Він припаркувався біля позашляховика «вольво» і подивився на своїх колег.

— На її совісті двоє, — сказав він і торкнувся пістолета на поясі.

Інспектор постукав у двері старовинним молотком, бо дзвінка не було, і чекав. Іще раз, із таким самим успіхом, а тоді швидко й рішуче відчинив двері, обережно зазирнув у приміщення. Двері, які вели з передпокою у велику кімнату, були відчинені, там він побачив Карін. Тарас рушив до жінки і ще в передпокої обтрусив сніг із взуття.

— Привіт, Карін.

Жінка сиділа у фотелі, вона була одягнена так само, як і на похороні, на голові була чорна вуаль, яка закривала половину обличчя. Перед нею стояла склянка червоного вина, від якого жінка не відривала очей. Тарас увійшов у кімнату, звільняючи місце трьом колегам, яким дав знак чекати біля дверей.

— Я можу сісти?

— Будь ласка.

Її обличчя залишалося спокійним, як на похороні і поминках, випромінюючи якусь фатальну приреченість. І жодної зброї не було видно.

— Щось вип’єш, Тарасе? — запитала вона, наче не помічаючи інших. — Ага, ну так, ти ж не п’єш.

— Ти знаєш, чому ми тут, Карін?

Вдова всміхнулася.

— Якщо зовсім відверто, я чекала, що ти приїдеш раніше.

В її погляді, здавалося, читався докір.

— Що тебе затримало?

Що його затримало? Коли він їхав у відділок по свою трійцю, теж над цим задумався.

— Багато всього. Те, що ти кинула труп у воду, те, що ти відрізала голову... Вода стирає сліди, а без голови важко встановити особу... Ти це зробила навмисне?

Вона знову всміхнулася.

— Щастя початківця. Не переоцінюй мене, Тарасе. Я в таких речах абсолютна аматорка. Чому я викинула її у воду? А що я мала з нею робити, коли ми живемо біля озера? Голова? Я хотіла подарувати її своєму дорогому чоловікові, але, зрештою, в мені не набралося стільки злості.