Тадей Ґолоб – Озеро (страница 81)

Тарас мовчав.

— Цього ми вже ніколи не дізнаємося, правда?

Карін подивилась на нього з люттю в погляді.

— Не переживай. Коли щось у ньому і знайшли б, то зависокі дози віагри. Вона його вбила, а не я.

Вона взяла склянку і подивилася крізь світло.

— Як кров. Ти не знаєш, що втрачаєш.

— Вона була людиною, Карін.

— Як і я колись.

Удова піднесла склянку, наче хотіла з ним цокнутися, але перехилила і повільно, але рішуче випила до дна, потім обережно поставила на стіл, наче вважала, щоб склянка не випала з рук.

Тарас дав знак Остерцеві, який витягнув з кишені наручники і зробив крок до них, але його зупинило харчання, яке вирвалося Карін з рота. Тіна підбігла і невпевнено зупинилася, переводячи погляд з жінки, яка скрутилася в клубок і в жахливих конвульсіях впала з дивана на підлогу, на Тараса, який з відсутнім виразом обличчя спостерігав за сценою. Потім підвів очі на Тіну і повільно повернувся до Остерця.

— Викликай Цвілака.

Голова дівчини, тіло якої вони витягли з Сави Бохиньки, лежала загорнена в поліетилен у скриньці, на верхній полиці між інструментами. Тарас, не розгортаючи, передав її Цвілакові, який приїхав через дві години. Інспектор показав тіло і розповів про те, як Карін померла.

— Карін... — прошепотів Цвілак і якийсь час мовчки постояв біля трупа. Тоді зітхнув і став навколішки.

— Ціаністий калій, — сказав він. — Б’юсь об заклад, що це ціаністий калій.

Патологоанатом обернувся і зупинив свій погляд на Тіні:

— Ціанід блокує клітинне дихання. Зупиняє дію ферменту цитохром с-оксидази, і стається внутрішня гіпоксія. Зойкнеш — і...

Епілог

Він вийшов з будинку і глибоко вдихнув повітря. Південний вітер ніс відлигу, і сніг на даху вже почав танути.

— Справу закрито, — сказав він півголосом і подумав, чи не скочити завтра рано-вранці перед роботою на Поклюку і швидко там пробігтися, перед тим як узятися за папірологію і писання звіту про події для суду, для Дрварича, для медіа, — роботи буде достобіса.

З тим клятим глобальним потеплінням уже не знаєш, чи січневий сніг не стане взагалі останнім.

З бардачка перед пасажирським сидінням він дістав ліхтарик, засвітив його і став шукати стежку, яка мала починатися у східній частині двору; вирушив нею до озера, яке лежало за якихось тридцять метрів. Вода була чорна, холодна, неприємна, а теплий вітер, який дув з гір, піднімав довгі хвилі. Він знайшов плаский камінь і кинув у воду. Вода на озері по-іншому вихлюпується на берег, ніж вода у морі, подумав чоловік, наче хвилі мають різну природу. Біля озера завжди пахне мохом, струхлявілим, гнилим, болотом. Навіть звук каменю, який відбивається від поверхонь озера і моря, здавався йому інакшим.

Море гоїть рани, а озеро їх відкриває.

Він простояв там якийсь час, поки не почув за спиною кроків і не обернувся. Стежкою наближалася постать, яка без ліхтарика повільно й обережно намацувала східці. Тіна. Вона зійшла зі стежки на валуни і стала поруч.

— Цвілак уже закінчив?

Кивок головою. Він узяв іще один камінь і запустив його на воду. Камінець відскочив від однієї хвилі і потонув у іншій.

— Це завжди так печально? — запитала вона.

З ближньої смереки злетіла ворона і кривою лінією полетіла над водою. Тарас дивився їй услід, доки силует птахи не розчинився у темряві. Посипалася мжичка, спочатку така дрібна, що навіть на поверхні води не залишалось ані сліду. Так, наче спустився густий туман. А тоді на хвилях стали з’являтися дрібні кола, які росли і множилися. З Поклюкою нічого не вийде.

— Влітку тут інакше, — сказав він. — Мільйон людей, які плавають, займаються серфінгом, веслують, скачуть з парашута, грають у волейбол на піску... життя вирує. Ніби якесь інше озеро.

— Я не це мала на увазі.

Звичайно, ні. Він витягнув з кишені телефон і подивився на дисплей. Субота, 16 січня, пів на другу ранку. Чи «Marche» перед в’їздом до Любляни працює всю ніч? Йому потрібна кава. Хоча б кава.