Тадей Ґолоб – Озеро (страница 80)

— Вона тут?

Карін пальцем показала за його спину.

— В сараї, весь час там була.

Тарас обернувся і подивився на Брайца, той кивнув.

— Навіщо ти це зробила, Карін?

Жінка скривилася і похитала головою.

— Я навіть не знаю, Тарасе. Все так... дивно. Ти бачив сина, могилу?.. Я дивилася на тебе.

Інспектор кивнув.

— Я його дуже любила, шалено. Райчика... Ти знаєш, яким вродливим чоловіком він був? Стрункий, з гарною поставою, з хвилястим волоссям, яке вже ледь покрилося сивиною. Його називали Річардом Гіром. Ти знаєш, що вони народилися в той самий день? Райчик-батько і Райчик-син. Він усім подобався... Він би й тобі сподобався. Ти хіба не хотів сина? Аленка мені розповідала.

— Ні. Це вона так думає.

Карін поправила вуаль. А тоді ледь підняла її, і Тарас зміг побачити її очі. Вони були сухі, з розмазаною тушшю.

— Я завагітніла, коли була ще студенткою, я захищала дипломну на восьмому місяці вагітності, і я народила найгарнішу дитину на світі. Викапаного батька.

З її очей потекли сльози, покотилися по щоках і впали на руки.

— Йому б зараз було стільки, скільки отій дівчині, — сказала вона, показуючи пальцем на Тіну.

Ще пара сліз рушила тією самою дорогою. Карін їх не витерла, ніяк не зважила на них.

— Коли ти востаннє відчував себе щасливим? Не знаєш, правда? А я знаю, я востаннє була щаслива п’ять хвилин після народження сина, поки мені не сказали, що з ним щось не так. Лікарі можуть бути такими жорстокими. «Не пощастило», — сказав один просто переді мною. Ти знаєш, що з ним сталося?

Тарас кивнув.

— Ви, альпіністи, маєте якийсь вислів такий... Аленка мені якось розповідала. Краще народитися без... члена... Як це: краще без члена, ніж без щастя. Так?

— Якось так, — кивнув Тарас.

— Якщо маєш трохи щастя, то член іще, може, виросте. Так, вульгарно, але життя теж таке. Не знаю, Тарасе, але коли Райко мені сказав, що йде від мене, бо зустрів іншу жінку...

Карін заплющила очі, і з них викотилися дві сльозини.

— В нього ж їх купа була... ти ж знаєш це, Тарасе?

— Знаю.

— Не знаю, чи тобі відомо... В нього їх була купа... Аленка теж, ти це знаєш?

— Знаю, — сухо відповів Тарас.

— Знаєш? А я робила вигляд, що мені байдуже, але мені не було. Мені було так боляче...

Жінка зітхнула і знову заплющила очі.

— Наче хтось перемотав фільм назад, наче все життя пройшло перед очима... і єдине, що ти можеш сказати, що фільм вийшов убогим. Май мізерно, кажуть у цих краях.

Розплющила очі і подивилася на інспектора. Тепер він бачив іншу Карін.

— Що ти зробив би, коли б прийшов додому, а там сидить голий тип і каже, що чекає не тебе, а Аленку? І що вона вагітна від нього?

— Вагітна?

— Так, вагітна від мого чоловіка. З яким я не могла мати дітей.

— Вона не була вагітною, — сказав Тарас і повторив: — Повір мені, не була.

— Вона так сказала.

— Ти ж цілилася їй у голову. Що вона могла зробити?

Карін скривилася.

— Ти її застрелила?

— Ага.

— А чоловік, якого ми також витягнули з озера?

— Я не знаю, звідки він взявся. Він там стояв і дивився.

— І ти застрелила його теж?

Жінка кивнула.

— Потім ти їх поклала у човен Балажича і відвезла до Старої Фужини, туди, де озеро найглибше...

— Я тридцять років приїжджаю сюди, Тарасе. Я про озеро знаю більше, ніж місцеві.

— Тому чоловікові ти напхала каміння в кишені, а жінці ні.

— Вона ж була гола, як я могла це зробити?

— Потім ти спалила човен на березі й на іншому вернулася назад.

— Там усе було в крові, — сказала вона, наче перепрошуючи.

— Але човен ти не прив’язала на місце?

— Не знаю, Тарасе...

Якби ті шмаркачі не вирішили на ньому покататись і випадково не «повернули» його Балажичеві, якби він повірив дівчині, яка твердила, що вони знайшли човен на березі, якби дружина Балажича помітила, що то не їхній човен...

Він провів рукою по волоссі.

— Я стежила за тобою тоді, на озері.

Тарас подивився на Карін. Її обличчям майнула зла посмішка.

— Про що ти говориш?

— Про тебе, — відповіла вона, вказуючи старечим вказівним пальцем йому за спину, — і про те дівчатко, що стоїть там. Ви були дуже милі одне з одним на воді.

— Їй було холодно, — сказав Тарас.

З грудей Карін вирвався якийсь звук, схожий на гарчання.

— Ви, чоловіки, всі однакові.

За Тарасовою спиною відчинилися двері і хтось кашлянув. Тарас обернувся і побачив Брайца, який похитав головою: мовляв, усе погано.

— Я ж сказала, що вона весь час була там.

Тарас зітхнув і знову провів долонею по волоссю. Всього забагато... Він подивився на вдову і зітхнув. Треба закінчувати.

— Ще одна річ... Смерть твого чоловіка. Він достоту приймав ліки від високого тиску, і, якби хтось їх підмінив на ті, які діють навпаки, міг би статися інсульт.

Жінка засміялася.

— Хто тобі це сказав?